Стрий Мигаль і босоркані
Стрий Мигаль побудував свою хату на місці дідової Іванової – вона четверта хата Кузанів по вулиці Куруців, якщо йти від центра у Свинку. Четверта із побудованих на землі, що її мій дід купив за гроші, зароблені на шахтах Америки.
Стрий, як і його брати, умів робити все. Він би знайшов собі якусь престижнішу роботу, але мав біду: одна його нога не згиналася в коліні. У молодості боровся з однолітками і розбив чашечку, а, можливо, і суглоб. Лікарі наклали гіпс, а коли зняли його – виявилося, що нога не згинається. Запропонували ламати ногу знову і заново накладати гіпс. Стрий відмовився. Так усе життя і проходив, кульгаючи та спотикаючись. А працював він у Іршаві дорожником, працівником ДУ. Саме стрий розказував мені, що дороги у радянському союзі ремонтують абияк, бо якщо зроблять добру дорогу, то за що їм потім держава платитиме зарплату? А так щоліта маємо ямковий ремонт… Саме він розказував про те, як його фірма будувала автобусні зупинки у Лукові і скільки цементу та цегли продали там жителям цього села. Бо зупинка – то таке, а людям жити треба.
А ще стрий був дуже добрим гентешом. Як тільки починалася зима його запрошували різати свині не тільки до сусідів, але і в добрій половині села. Стрий мав довгого ножа, зробленого із німецького багнета, мав інші дуже гострі ножі, мав гуркатлів – прилад для «набивання пікниць», і, що найголовніше, дуже спритно справлявся із роботою. Міг за день впоратися із двома-трьома свинями. Від кожної свині він відрізав собі шматок м’яса, кусень сала, кільце пікниці, тарілку майоша та дарабець печінки. То була плата за його роботу. Інколи дещо із тієї смакоти перепадало і Мигальовим племінникам.
Із усіх близьких родичів, а їх було багатенько, усі діти найбільше любили стрия Мигаля. Бо стрий був дуже щедрим, обожнював дітей, а власних не мав. Тож усю свою безмежну любов скеровував на тих, хто першим попадеться під руку. Ми знали, що у нього у кишенях повно цукерок, тому попадалися йому під руку вчасно. Інколи, коли він випивав зайвого, а таке траплялося переважно після зарплати та авансу, тобто двічі на місяць, стрий забував купити цукерок. У таких випадках брав усіх племінників за руки і вертався з нами у «Супутник» – там дозволяв вибирати навіть шоколадки. Ну і себе не ображав – купував четвертушку.
Стрийна Мигальова звалася Анця. Вона була з Поляни і тому її недолюблювали. Недолюблювала і бабка, і стрийна Федорова, і всі тітки. По-перше, вона прийшлячка із чужого села і її родину ніхто не знав. Тому повної довіри вона мати не могла апріорі. По-друге, стрийна Анця прожила із стрийом досить довго, а дітей йому не народила. Отже, вона або хвора, або босорканя. По-третє, у неї був писклявий голос і вона дуже часто кричала на стрия. За це її не любили не тільки жінки, але і ми, діти. Чоловіки у нашій родині, правді бути, ніколи жодного поганого слова на адресу дружин своїх братів не казали. Бо «якщо жона добра свому чоловікові, то чого нам має бути недобра».
Стрий із стрийною ходили в лікарню перевірятися, хто з них хибашний. Їздили в райцентр, в Ужгород, у Київ… Лікарі сказали, що обоє здорові. Здорові то здорові, а результату нема. Вони стараються, а діти не народжуються. Тоді обоє вирішили звернутися до бабок, до знахарів, до ворожок. І вони самі ходили, і до них приїжджали… Що там ті чародії у хаті робили – ми не знали, але кілька разів бачили, як із комина йшов чорний дим. Хоча… Може то було лише раз? Але було точно!
Через рік процедури повторювалися, приїжджали більш досвідчені спеціалісти із репродуктивного здоров’я нації, старалися ще більше, пускали чорний дим стрийові ув очі, тобто, у комин, забирали гроші та їхали собі задоволені додому. А сім’я стрия Мигаля залишалася із своєю одвічною проблемою, із своєю незагойною раною, із нестерпним болем.
Хтось із добрих жінок, я думаю, що то могла бути стрийна Марія, хоча цілком можливо, що не тільки вона, підказали стрийові, що він не там шукає проблему. Бо його жінка сама дуже схожа на повітрулю, тому довіряти їй не можна. Треба самому запросити і не когось там, а чоловіка, який розуміється на нечистій силі та зможе допомогти. Ну, і порадили, котрого саме чоловіка. Старець, але то був не Василь Босий, приїхав посеред лютої зими, коли стрийни не було вдома – саме такою була основна вимога дружньої поради. Був то 1976 або 1977 рік. Я ще ходив у восьмирічну школу, але випускником ще не був.
Страшна ожеледиця вкрила усі дороги у селі, а Гірки, здавалося, найбільше. Ми поверталися зі школи і на Гаморі побачили таке, чого і приснитися не могло. Стрийна Анця із величезною кривою палицею доганяла бородатого діда і била його тим посохом по голові, по ногах та по хребту, тобто, куди діставала. Дід захищався руками, намгався закрити голову, ковзався, падав, смішно вставав і пробував утекти. Але від стрийни так просто не втечеш. Хоча вона сама падала на льоду, здавалося, що розчехнеться і вже не встане, але таки вставала, щось страшне викрикувала і продовжувала періщити бідного босоркуна не дуже зручним для цієї процедури знаряддям. По найкрутішому схилу обоє з’їхали на гузицях. А нам було дуже весело на це дійство дивитися. Ми були в захопленні від того дійства.
Потім люди казали, що той дід виколупав зі стіни у одному з кутів стрийової хати дивний згорток, у якому було скуйовджене волосся, криві голки і ще щось. Чи то хробаки, чи то гадючки, чи чорні жуки, чи ще якісь засушені магічні істоти…
Після дев’яти років подружнього щастя-нещастя, ту люту зиму сім’я стрия Мигаля не пережила. Десь через два роки стрий одружився вдруге. Як його не відговорювали, але жінку взяв собі знову з Поляни. Стрийна Марія переїхала в Довге вже із готовим сином. Спільних дітей Мигаль і Марія не нажили, хоча теж, підозрюю, старалися.
Син виріс, поїхав на заробітки, там одружився… Мигаль і Марія лишилися старіти самі. Більше ніяких ворожок і босоркунів у хату не запрошували. Ґаздували собі потихеньку та насолоджувалися життям.
Прийшла чергова люта зима. Стрийна поїхала якось на Поляну до родичів, а стрий Мигаль дозволив собі випити чи то з горя, чи то із радості зайвого. Коли виходив на вулицю по нужді, а це було близько півночі, то послизнувся на сходах і вдарився головою. Втратив свідомість. Так і замерз… Знайшли його наступного ранку вже холодного.
Одна люта зима із ожеледицею забрала від стрия Мигаля його велике кохання, інша люта зима забрала його життя… Магія, не інакше. Але довжанські босоркані тут ні до чого – тьфу-тьфу-тьфу! Тричі через ліве плече.