Як закарпатці пучили бистриці на лекварь
Достигають сливи. Тепер їхніх сортів багато – у нашому саду маємо шість чи сім видів. А раніше, у часи мого дитинства, у нас росли ранні сливи – мадярки та пізні – бистриці, або ще їх називали бистрицькі.
Мадярки не відстають від щіпки і з них лекварь не варили. Саме тому ми, діти, їли їх досхочу і збирали у велику бочку. Над тією бочкою потім чаклував стрий Мигаль. А от уже бистриці сушилися у печі та йшли на лекварь. Хоча їх було так багато, особливо на стрийовій частині саду, що і для бочки вистачало.
Коли приходив час варити лекварь, то у цьому брала участь уся родина. Одного дня дорослі обтрушували з дерев, а діти збирали сливи. Потім усі сідали довкола величезного мідного таза і пучили бистриці. Пучити – це відділяти від кісточки. Звісно, червиві плоди викидалися у окреме відро і йшли у ту саму стрийову бочку. Стрийовому чаклунству хробаки не заважали, а у мідний таз вкидалися тільки здорові соковиті пучені сливи без щіпок.
Таз із сливами стояв у прохолодному місці цілу ніч – це щоб пішов сік. Рано вранці наступного дня готовий матеріал для смачного майбутнього лекваря виносився на двір і встановлювався на підставки із старої цегли. Під тазом розпалювали вогонь. Вогонь мав горіти повільно, тому до нього підкидали сирі дрова. Великою дерев’яною ложкою треба було постійно помішувати вариво. Одна рука швидко втомлювалася тому ми змінювали один одного, а бабуся, що керувала процесом, контролювала усе щоб, не дай Бог, дорогоцінний продукт не пригорів. Десь після обіду лекварь починав гуснути і набирати темного кольору. Але варити і помішувати його потрібно було до самої ночі. Тоді він ставав геть густим і аж чорним. Але дуже-дуже смачним.
У другій половині дня бабуся замішувала тісто на хліб, а увечері напалювала піч. Коли вже було геть темно усім учасникам варіння відрізали по великій грінці свіжого запашного хліба із хрусткою кіркою-скоринкою. Із відібраного у малу тарілку лекварю ми мали право ложками мастити товстим шаром на хліб та їсти. Передати словами весь спектр смакових та емоційних відчуттів, що ми їх тоді переживали, просто неможливо. Це було щось неймовірне, небесне і святе. Теплий хліб, гарячий лекварь… А ще горня свіжого молока із пінкою… Неперевершено! Грандіозно! Неповторно! Унікально! Райська насолода! Ніякі «Баунті» із тією скибкою, мащеною лекварьом, у жодне порівняння не йдуть!
Але робота з лекварьом на цьому не закінчувалася. Готовий продукт розкладався по півлітрових банках і складався у ще гарячу піч. Наступного ранку кожна банка накривалася великим листком шумелиння (кукурудзиння – літературною мовою) та зав’язувалася мотузкою чи міцною ниткою. Ті банки дорослі виносили на під (на горище) і там вони могли зберігатися до наступного урожаю слив. Але, зазвичай, стояли вони там і по кілька років.
Натуральний продукт, виготовлений без усіляких консервантів та без цукру не псувався, не вкривався плісенню, залишався завжди однаково бажаним і смачним.
Треба найти десь мідний лавор та зварити собі такого доброго лекварю. Буду пак по великих празниках гостити усіх. А у стрийову бочку теж мало слив назбираю, а, може, щось із того тай уйде!
