Закарпатські кокуші

Киндириця (кукурудза) була для наших предків однією із головних і найцінніших рослин, що вирощувалися на городі.

читай тільки перевірені новини на сайті ЗакарпатПост 🇺🇦 підтримуй своїх 🇺🇦 замовляй рекламу на сайті 🇺🇦 e-mail: zakarpatpost@gmail.com

Хоча діди і говорили: «Буля й пасуля – ото наша годуля», під кукурудзу щороку виділяли чи не найбільші площі. Жита-пшениці у гірських районах Закарпаття майже не вирощували, тому хліб пекли із кукурудзяної муки. На велике свято пекли боґач – кукурудзяне ароматне тісто (колач, шитимині), яке діти обожнювали їсти, запиваючи свіжим молоком. Варили із кукурудзяної крупи токан – універсальну страву, що вживалася як із солодким та з квасним молоком, так із шкварками, бринзою, із грибною чи м’ясною підливою, із тушкованою капустою… Навіть голубці варили у нас із кукурудзяною крупою.

Треба сказати, що із цієї рослини використовувалося все: кукурудзяне зерно першого ґатунку люди лишали для себе, а другого ґатунку – для домашньої птиці, гичка мололася на корм худобі, бадилля (быля) сіклося і запарювалося для корів, шумелиння (кукурудзиння) ішло як підстилка для свиней, як упаковочний матеріал, як кровельний матеріал для копиці, у якій всю зиму зберігали картоплю та яблука. А ще щумелом наповнювали великий спеціальний міх солможак, який слугував нашим предкам матрацом. Туди додавали папороть і листя горіха – природні антисептики. Ще зазначу, що і кукурудзяні рильця (чілка) використовувалися як ліки – з них варили чай.

Недозрілі качани кукурудзи запікали в печі – звідти пішла назва «печеники». Пізніше їх почали варити, але назва печеники залишилася. У дитинстві я чудувався: чому варений струк називають печеником? А тому, що він був таким із самого початку.

Киндирицю наші батьки ламали, лущили, сукали… Ламати киндирицю – збирати урожай. Наші люди ще зовсім недавно їздили у центральні та східні області «на ламаня» – навіть середнє покоління може це пригадати. Лущити киндирицю – відділяти струк (качан) від шумелиння. Сукати киндирицю – відділяти зерна від гички. А ще треба було «рубати быля» та «мыкати пуча»… Вся робота з кукурудзою надзвичайно цікава. Кукурудза, крім усього іншого, ще і згуртовувала родину, бо все робилося старими, дорослими, молодими та дітьми спільно. Пригадую велику гору струча посеред хати, ми всі сидимо довкола, лущимо і спілкуємося. Близькі родичі і сусіди часто теж долучалися до цього процесу. Бо по закінченню роботи на них чекав алдомаш.

Але я надто захопися киндирицею, а насправді хотів розказати вам тільки про кокуші.

Кокуші – це попкорн. Наш Юрка каже: попкорм).

Для кокушів вирощувалася спеціальна кукурудза – біла із загостреними зернятами. Таку кукурудзу важко було відділити від гички (посукати) бо вона кололася. Але очікуваний результат змушував старатися. Коли я був малим, то процедура виготовлення кокушів була для нас цілою церемонією. Вона потребувала витримки, навиків, додавала життю гостроти, урочистості та святковості.

Для того, щоб  «пукати кокуші» на відкритому вогні, спочатку треба було виготовити спеціальний пристрій – ми називали його «пукалкою». Велика консервна банка – традиційно з-під кілограмових оселедців «Івасі» – відкривалася таким чином, щоб кришка частково трималася і не відпадала від основи – то робили батьки. Ми просто знаходили таку банку десь на ґаздівстві. Дно бляшанки пробивалося великим цвяхом у багатьох місцях – робилося решето. Потім цей витвір прив’язувався дротом до кінця сирої свіжозрубаної тички. Збоку це було схоже на великий черпак. Усередину дірявої консерви треба було насипати дві-три великі жмені білої кукурудзи і закрити кришкою, закріпивши її дротом чи зігнутим цвяхом. Це щоб кокуші не повискакували. А вже потім розпалювалося вогнище і над полум’ям пукалися кокуші. Пукалкою потрібно було дуже швидко рухати вперед-назад. Таким чином кукурудза не пригорала і дуже швидко перетворювалася на білосніжні ласощі. Так робили ми, малі. А старші хлопці, такі як Василь Кополовець, робили решето із товстої бляхи і воно у них було прямокутне. А ще Василь Іванович уточнив, що так кокуші пукали восени, після збору урожаю. А ще він пригадав, що із быля хлопці робили гуслі (скрипку). Такі гуслі вмію робити і я. Але зіграти на них сколомийку не можу. Та і Петро Прокоп навряд чи зіграє.

Взимку кокуші можна було пукати на шпорі (на плиті). Чавунна табла цілком придатна для цього. Тут не потрібно виготовляти ніяких додаткових пристроїв – сиплеш киндирицю на таблу і помішуєш залізним кутачом (кочергою). Правда, це все треба було робити лише тоді, коли батьків не було вдома – вони сварилися, бо кокуші стрибали по всій хаті. Крім того, це було ще і небезпечно. Одного разу ми із сестрами так пукали кокуші на шпорі, що спричинили невеличку пожежу. Але це вже зовсім інша історія.

ВАСИЛЬ КУЗАН

Закарпатпост