Ієромонах Іов (Ольшанський): «Хлопці хочуть знати, що їхня жертва не буде даремна»
Священник на лінії фронту: зайвий чи потрібний? Своїми враженнями про поїздку на передову поділився зі сайтом «Духовна велич Львова» настоятель Свято-Воскресенського Ново-Афонського монастиря у Львові (вул. Пекарська, 59а) ігумен Іов (Ольшанський).
Нещодавно, отче, Ви відвідували наших бійців на фронті. Де саме Ви були? Про це пише Родина
Я не є постійним капеланом, тож поїхав на схід як священник-волонтер з гуманітарним вантажем. Це був напрям Бахмут–Сіверськ, це зараз один із найскладніших напрямків фронту, було сильне бажання підтримати наших воїнів. Там якраз служить мій вітчим, тож я також хотів побачитись і з ним. Нам вдалось відвідати командний пункт Національної гвардії України і потрапити до легендарної 10-ї гірсько-штурмової бригади. Вони захищали і Лисичанськ, і Сєвєродонецьк та виходили звідти останніми. Хлопці розповідали про чудеса, які відбувалися з ними в розпал боїв.
Які саме чудеса?
Перебування і життя наших воїнів на гарячих ділянках фронту вже є чудом. Врахуйте, що в тому регіоні, де ми були, поміж місцевого населення дуже низький рівень національної свідомості, ми зустрічались із відверто проросійськими персонажами, такі собі «ждунчики».
Про що хлопці вам розповідали?
Майже всі, хто приходив до мене на сповідь і духовну бесіду, говорили про постійне відчуття присутності смерті в їхньому житті. Вони дивувалися тому, що в ситуаціях, коли мав бути стовідсотково фатальний кінець, вони виживали, так, наче якась сила їх захищала. Один воїн мені розповів, що коли попав під «гради», то мав таке відчуття, ніби хтось його обгорнув. Я ще раз переконався, що на війні немає невіруючих людей. Є такі, що ніколи в житті не сповідалися і не причащалися, але коли отримали таку можливість на фронті, то обов’язково нею скористалися.
Війна і смерть справді близькі між собою, але чи відбувається переоцінка життєвих цінностей у бійців, з якими ви спілкувались?
Найпопулярнішою темою наших бесід була недаремність їхньої жертви. У хлопців є великий запал і мужність, натхнення боронити, захищати, але вони хотіли чути слова підтримки, що їхня жертва, якщо вони помруть, не буде даремна. Тому живе спілкування з людиною, яка розповідає про красу життя, про недаремність та цінність життя, дуже надихало бійців. Багато з них надихаються своїми рідними – дружиною, дітьми, мамою, сестрами. Кожен з них намагається зачепитись хоча б за якусь соломинку цього життя, щоб отримувати сили для подальшої боротьби.
В чому особливість служіння священника бійцям на передовій?
Військові також люди, і у них також присутнє вигорання, занепад моральних сил, хвилинки сумніву чи розпачу. Тому священник має не просто їх посповідати і причастити або молебень відслужити, а знайти правильне слово, яке б надихнуло, посіяло зернинку мужності, що допоможе під час бойових дій. Явно видно, що наші воїни стоять на стороні правди, тому що у них немає того смутку, який з’їдає людину зсередини через те, що вона щось неправильно робить.
Яку моральну оцінку надають наші воїни убивству ворога?
Я прямо запитував бійців: чи відчуваєш ти провину за те, що вбиваєш іншу людину? Вони казали: так, по ту сторону теж люди. Але наші бійці свідомі, що інакше ворога не зупинити, немає іншої можливості, аніж знищити його. Звичайно, Церква благословляє захист своєї Батьківщини та використання зокрема і військових засобів, як записано в Євангелії: «бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть».
Війна триває між двома здебільшого православними народами. Чому РПЦ сліпо служить злочинній російській владі?
Я вважаю, що РПЦ стала заручником російської держави, тому свого часу потрапила у велику залежність від неї. РПЦ настільки загрузла в урядових і державних справах, що навіть якби захотіли, то не зможуть сказати правду. За правду в Росії жорстоко переслідують. Я не виправдовую їх, оскільки ми знаємо з історії, як митрополити повставали проти царів за правду, але ми також знаємо, чим це для них закінчувалось. Тому з однієї сторони РПЦ в полоні державної влади, а з іншої – у її керівництва немає мужності говорити правду. Але основна причина морального падіння РПЦ – це єресь, яку вона сповідує, про так званий «трієдіний народ», «русскій мір» і т.п., а це спотворює критичне мислення.
Але ж очевидні плоди цієї злочинної ідеології – це зовсім не плоди Духа, а діла плоті. Як можна це виправдати?
Більшість із адептів цієї церковної організації, бо церквою РПЦ зараз важко назвати, мають спотворену логіку і психіку, а отже дуже своєрідно сприймають світ. Деякі з них лицемірять свідомо, але не бракує й тих, які щиро вірять, що роблять добру справу, думають, що вони «меч Божий», який рятує світ від фашизму чи ще від чогось там. А це вже духовна війна. Тому ми як православні християни маємо посилити молитву за наших ворогів, так, як робив первомученик Стефан та інші святі мученики – вони молилися за тих, хто їх вбиває.
Молитися за що саме?
За те, щоб Господь напоумив їх. За те, щоб Він їх отверезив, щоб з їхніх очей спала пелена єретичного вчення. І щоб вони навернулись в покаянні до Бога і просили пробачення не лише в українців, але й у всього світу, бо куди приходить Росія – там зазвичай війна і страждання, або якась колотнеча.
В УПЦ (МП) люблять наголошувати, що їхні прихожани воюють за Україну. Їх не бентежить, що в них стріляють прихожани тієї ж церкви?
Я не бачив жодного воїна, який би себе ототожнював з Московським патріархатом. Особисто мені розказували хлопці, що після того, як до них приїжджали священники з МП, були прильоти по їхніх позиціях. Вони здавали наші позиції. І це відбувалось не один раз і не два. Там мене відразу запитали, до якої конфесії я належу. Відразу. Тому що вони не сприймають священників Московського патріархату як священників, для них це все агенти під прикриттям. Ми ж всі бачимо, як їхні справи розходяться з їхніми словами про те, що вони – українська Церква.
Ви згадали, що стикнулись під час поїздки з потенційними колаборантами. Як це було?
У нас лопнула шина. Ми заїхали в Краматорськ на шиномонтаж і стикнулись там з молодиками напідпитку з московським акцентом. Вони не хотіли нам допомогти навіть за гроші. Один з них каже: «Я это делать не буду, для чего вы вообще приехали, кто вы вообще такие». Це вже, мабуть, питання до СБУ, що роблять такі люди на українській землі. Бо якщо туди прийде «русскій мір», такі «ждунчики» підуть стріляти в наших хлопців.
Це якщо перед цим їх не розірве російською ракетою.
Це якраз і свідчить про відсутність критичного мислення в адептів ідеології «русского міра». Служити тим, хто несе на твою землю смерть та рабство, ніхто при здоровому глузді не буде. Вони не розуміють всього масштабу безумства та цинічності рашизму. Сподіваються на «30 срібників», а отримають «9 грам свинцю». Людина не бачить причинно-наслідкового зв’язку між подіями. В Писанні говориться, що виправляй мудрого, і він буде тобі вдячний, а коли будеш виправляти нечестивого, то будеш його ворогом.
Ви були близько до лінії фронту? Як змінилось Ваше сприйняття війни, коли Ви на ній побували?
Так, ми були майже на «нулі». Росіян не бачив, але чув прильоти від них. Я думав, що в мене буде якийсь шок чи здивування, але його не було. Незвично було те, що постійно стріляють, десь прилітає, а десь відлітає. Відчуття страху теж було, особливо коли ми були дуже близько до Сіверська і їхали по трасі, яку постійно прострілювали – ось тоді уповання було тільки на Бога. Молитовний стан був ідеальний, він був 24/7. Почуєш якийсь «прильот» – відразу Ісусову молитву читаєш*. Через постійні вибухи спати мені було важко, але я подивився, як наші воїни сплять, як немовлята, начебто нічого не відбувається, то й сам став спокійнішим.
Як сприймають священника на передовій?
Дуже гарно. Я був навіть здивований. Там всі віруючі. І хочуть духовного спілкування. Коли оголюються нерви у людини, їй потрібне покриття, щоб якось це заспокоїти. І духовність у цьому дуже допомагає знайти сенс, надію, віру, уповання, любов, те, що нівелюється на війні. Важливо, щоб священник міг передати мирний стан душі.
Про що бійці просили Вас як священника?
Більше всього – мене це дивувало – просили помолитися не за себе, а за їхніх рідних. Вони про себе не думають. Вони думають про тих, хто залишився поза ними. Просять – помоліться за мою сестру, за маму. Я кажу: та давайте ваші імена. Вони відповідають: та ні, у нас все добре, за них помоліться.
Вас просили навчити молитися?
Просили і я всіх намагався вчити Ісусової молитви, найбільш універсальній, найкоротшій молитві. Для війни така молитва найбільше підходить. Бо хтось знав «Отче наш», а хтось – ні, а п’ять слів Ісусової молитви запам’ятати можуть усі. Я думаю, половина з них стали ісихастами**.
Щодня у Вашому монастирі служиться молебень за перемогу України, також поминають воїнів живих і загиблих під час інших богослужінь. Чи змінилася Ваше сприйняття молитви за воїнів після поїздки на фронт?
Моя молитва змінилася, тому що я бачив цих людей в обличчя. І це для мене не просто імена на папері, а постаті, особистості, за яких я переживаю, з якими я спілкуюся. З кількома воїнами ми підтримуємо зв’язок, спілкуємось про їхній духовний стан.
Можливо, хтось по закінченню війни з-поміж бійців поповнить число братії вашої обителі на Пекарській?
Можливо, але…
Інколи люди дають обітниці Богові під час війни чи в скрутних обставинах. Наприклад, якщо я залишусь живим, то зроблю те або інше. Як Ви до цього ставитесь?
Це обітниці, які були дані в екстремальних ситуаціях. Обітниця може активізувати віру, завдяки якій людина може отримати більше милостей від Бога. Але сама по собі обітниця – це не магічна формула, і якщо ми будемо до неї відноситись формально, як до формули, що спасає, то нівелюється питання віри. Я б не рекомендував давати обітниці в подібних обставинах. Краще молитися і менше грішити. Вище молитви і благочестивого життя нічого не може бути.
Спілкувався Андрій Толстой
*Ісу́сова моли́тва — одна з найбільш улюблених і поширених молитов у православ’ї: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)». Вживається також коротша форма: «Ісусе, Сину Божий, помилуй мене».
** Ісихазм (від давньогрец. ἡσυχία, ісихіа – «спокій, тиша, усамітнення») – християнський містичний світогляд, давня традиція духовної практики, що становить основу православного аскетизму. Велич Львів
