Батько 30 дітей: Сини, йдучи на війну, сказали: «Тату, ми йдемо захищати тебе»
Дорослі зайняті собою
У будинку Валентина Бобіренка у селищі Козельщина за 80 км від Полтави до обіду працює майже повноцінна школа – вчителі пояснюють програму трьом першокласникам Лілі, Даші та хлопчику Жені. З ними за сусідніми партами – кілька сусідських. Старші шестеро дітей Бобіренка навчаються самі – дистанційно.
– Влітку хлопців було більше – 14, але студенти вже роз’їхалися на навчання, – відривається від домашніх справ Валентин Бобіренко. – Старші із радістю допомагають молодшим – інакше я б не встиг ніяк, пише КП
Домашня школа закінчується по обіді – ось тоді багатодітний тато знаходить час для розмови із «КП в Україні». Хоча у великій родині завжди є чим зайнятися, тим паче Валентин виховує дітей один. Із дружиною розійшлися близько двох років тому.
Усі діти, які зараз живуть із татом Валентином, – прийомні. Ще є дві рідні доньки – їм 15 та 20 років. Загалом Валентин за 13 років виховав 30 дітей! Багато хто з них уже вилетів із батьківського гнізда, але постійно дзвонить і приїжджає в гості.
Взяти на виховання чужих дітей (хоча цей вислів чоловік не любить, каже – чужих дітей не буває) Валентин Бобіренко вирішив у 32 роки – після того, як став свідком трагедії сусідських малюків, яких покинула мати.
– Трьох таких прекрасних, гарних дітей залишила, щоби влаштувати особисте життя, – не розуміє Валентин Бобіренко. – Як так можна? Хіба діти винні, що хтось недогуляв? Бабуся намагалася витягнути цих дітлахів, потім їх розібрали родичі… Чим вони заслужили таку долю?
Картинка засіла в пам’яті, і думки про те, наскільки несправедливо життя обходиться з невинними ні в чому дітьми, не давала Валентину спокою. Спостерігаючи за чужим життям, помічав: дедалі більше дорослих, які хочуть жити для себе, подивитися світ, зробити бізнес, а дітей відкладають «на потім». Але й «потім» у багатьох не знаходиться для них часу – діти залишаються з няньками, репетиторами та телефонами.
– Усі зайняті собою, – журився Валентин. – А дітям потрібна любов.
Любові у чоловіка виявилося надміру і вистачило, щоб виховати більше двох футбольних команд! І це ще не межа.
Якось Валентин Бобіренко побіжно поділився своїм болем про покинутих батьками дітей зі знайомим співробітником служби у справах дітей районної адміністрації.
– Слухай, якщо є бажання, я можу допомогти відкрити дитячий будинок сімейного типу, – відреагував той.
Вже у грудні 2009 року на порозі свого нового будинку застигла перша трійця прийомних дітлахів.
Валентин, тато Валентин, Радомир, Рубіна, Альона. Випуск 11 класу Валентина. Радомир та Олена зараз – студенти. Фото: Особистий архів Валентина Бабієнко
Чекали на тата пів року
Рідні доньки Валентина одразу прийняли нову сестричку та двох братиків. Його молодшій Каті тоді було два роки – їй компанія тільки в радість.
Ця трійця дуже мріяла потрапити до сім’ї та різними хитрощами примудрялася уникати переведення з тимчасового притулку до інтернату – режимна установа лякала дітей, які не звикли жити, як у в’язниці. Але цих шустриків чомусь ніхто не поспішав забирати. Щоб не потрапити до інтернату, діти регулярно потрапляли до лікарні, наївшись графіту з олівців, – і звідти поверталися до притулку. Хоча тут тримають не довше трьох місяців, але Алла, Артем та Віталік пробули пів року та дочекалися «свого» тата. Можливо, так і було призначено долею.
– Їх ніхто ніколи не брав у сім’ю, і прийомні сини Артем та Віталік мені якось сказали: «Тату, не хвилюйся! Ти, головне, тримайся нас, ми тебе, якщо що, витягнемо! Гроші будуть, все буде. Потрібно буде – метал збиратимемо, корів пасти – все, що потрібно», – сміється Валентин, згадуючи цю трійцю. – Кажуть: «У вас є сусіди? Ми курей наловимо! Я: стоп-стоп-стоп! Яких курей? Вони: «Тримайся нас, і ти не пропадеш! Дякуємо, що ти нас узяв».
З часу появи тієї трійці, яку ніхто не хотів брати з притулку, минуло вже 13 років. Алла, Артем та Віталік давно дорослі. Алла і сама вже мама – два тижні тому стала нею вчетверте. Віталік після повномасштабного нападу Росії з ще двома прийомними братами пішов до армії. Йому зараз 20 років. Артем – старший, він працює.
За ці роки кількість прийомних дітей Бобіренка збільшилась у 10 разів – їх уже 30.
Усіх дітей Валентин вважає рідними, а кровних називає біологічними. Катя, біологічна дочка. Фото: Особистий архів Валентина Бабієнко
«П’єш, куриш? Нас влаштовує – ми не святі»
Серед залишених напризволяще не всі діти потім вірять дорослим. Є й такі, які всіма силами уникають повернення до сім’ї – будь-якої, не те що своєї.
– Була 13-річна дівчинка, яка не хотіла в жодну родину. Намагалася мене налякати: «Я п’ю! Я курю! Я бешкетую!» – розповідає Валентин Бобіренко. – Запитую: «Ну, значить, вулицю ти триматимеш у порядку?» Дивиться… Кажу: «Нас усе влаштовує. Думаєш, ми святі?». Сьогодні вона – прекрасна мама та дружина, живе у Харківській області.
Валентин уже видав заміж шість доньок та двох синів. Каже, у дівчаток кавалерів завжди вистачало, часом навіть на їхнє прохання доводилося вручати невдалим нареченим гарбуза.
Шкідливі звички у новому будинку діти кидають, хоча за сигарети їх у куток ніхто не ставить. Головне – не порушувати це слово.
Віка та Женя – рідні брат та сестра. Женя цього року пішов у перший клас. Фото: Особистий архів Валентина Бабієнко
На будівництво – всією родиною
Звичайно, не завжди все йде гладко, трапляється різне: і нещасливе кохання в 13 років, і несанкціоновані втечі на ставок.
– Була дитина, озираєшся – немає дитини! Починаєш шукати, викликаєш поліцію, а вона потім у сльозах приходить – «думав, встигну викупатися, доки ви вечеряєте», – згадує літні «пригоди» Валентин Бобіренко.
Проте чоловік намагається справлятися. Не скаржиться, хоча вже майже два роки виховує дітей сам. Допомагають друзі. Після розлучення всі діти – і рідні, і прийомні – залишилися з ним.
На кухні чергують по черзі. Батькові на зміну приходить трійця юних кухарів – 14-річні Рубіна, Рита та 17-річний Валік. Вміють і вареники ліпити, і борщ варять, і піцами та печивом усю родину балують.
Місця в будинку вистачає всім – майже кожна дитина має свою кімнату, ще й вільні є. Хоча так було не завжди – будинок був одноповерховий. П’ять років тому, зібравшись із усіма дорослими дітьми, за три місяці надбудували ще один поверх.
У дитячому будинку сімейного типу одночасно можуть виховуватись від п’яти до десяти дітей. Нині у Валентина – дев’ять. Шестирічний Женя прийшов у сім’ю цього літа. Ще одне місце є.
– Старші діти йдуть не тому, що хочуть нас покинути, а щоби звільнити місце для інших дітей, – пояснює Валентин. – Коли будували другий поверх, на будівництво приїхали всі, хто раніше вибув, сказали: «Ми хочемо зробити щось для наступних поколінь дітей із вдячністю за те, що нас виховали тут».
Дітей, як на ярмарку, чоловік ніколи не вибирав – брав тих, що пропонували соцслужби.
– Діти – це не товар, щоб вибирати, їх треба просто любити, – вважає багатодітний тато. – І я вдячний Богові, що дарував мені вміння підібрати ключ до дітей і рухатись уперед. На першій зустрічі ми розповідаємо один одному про себе, а потім, мабуть, придивляємось і розуміємо, що вже можемо не лише іноді бачитися, а й жити разом.
Ні від однієї запропонованої соцслужбами дитини Валентин не відмовився. Хоча не всі були пай-хлопчиками та дівчатками, але кожен із них залишається його сином чи дочкою досі.
Добудовувати ще один поверх приїхали усі дорослі прийомні діти Валентина. Фото: Особистий архів Валентина Бабієнко
Троє синів пішли на війну добровольцями
Головне правило у цьому будинку: «Ми – одна сім’я». А решті домашніх «законів» діти самі вчать новеньких.
– Коли ти вже потоваришував із дітьми, вони виросли, з ними можна обговорювати дорослі речі і береш маленьких – начебто падаєш із високого рівня на низький: знову треба вчити азам, – ділиться Валентин Бобіренко. – Але й це по-своєму приємно, коли бачиш, що завдяки твоїм старанням дитина вливається в соціум і адаптується… Час, який приділяєш, і любов – все недарма.
Першого дня війни багатодітний тато забирав із навчання п’ятьох вже повнолітніх своїх дітей, по суті – самостійних. Для всіх дверей завжди відчинені.
Троє хлопців, які вирішили йти на війну, прийшли до нього за благословенням.
– Усі сказали: «Тату, ми йдемо захищати тебе, щоб ти й надалі міг виховувати дітей», – втирає Валентин Бобіренко сльозу, що накотила. – Дякуємо, кажуть, що взяв нас і виховав. Зрозуміло, що вони захищають усю країну, але кажуть такі речі.
З хлопцями все гаразд – служать. Але в сім’ї Валентина вже є жертви цієї війни – молодший брат нещодавно загинув під Покровськом.
Троє синів Валентина воюють. На фото – Мишко. Фото: Особистий архів Валентина Бабієнко
Життя на мільйон – це не розкіш
У перший день війни Валентин Бобіренко легковиком забирав із навчання своїх студентів – дванадцятеро їх сиділи буквально один у одного на головах.
– Удома тоді було ще п’ятеро дітей, – згадує Валентин. – Зібрав усіх, ми поговорили, що кому робити в разі чого, пояснив, що робити дівчаткам, хлопчикам, як поводитися. Під час тривоги старші хапали молодших та бігли до підвалу. Сказав їм: головне – спокій та холодний розум. Мудрості тут шукати не треба – це хаос, а під час хаосу найчастіше роблять помилки. Тому – зберігаємо спокій!
Валентин вирішив, що нікуди їхати не буде – допомагатиме своїм і чужим дітям, переселенцям на місці. Через їхній будинок пройшла ціла низка тікаючих від війни. Його рідна молодша дочка поїхала до друзів тата до Німеччини, а старша залишається у Полтаві, де навчається на психолога.
– Друзі запропонували прийняти весь дитячий будинок, але мені нема куди завантажити всіх дітей – у мене легкове авто, – зазначає Валентин. – Потрібен бусик чи навіть автобус. Тож я вирішив, що залишаюся.
Рік утримання всіх дітей потребує більше мільйона. На місяць йде не менше ста тисяч гривень.
– Почався шкільний рік – треба дітям купити планшети, телефони, решту необхідного, – перераховує Валентин. – Ті, хто тільки нещодавно до нас прийшов, ще не вміють цінувати речі – у них усе горить… То ламається, то рветься, посуд б’ється, навіть викрутки та молотки ламають. Але інакше не навчаться ні посуд мити, ні інструментом працювати. Ще дві дівчинки у нас із пороком серця – це постійне дороге лікування, а шестирічний Женя – з алергією. Тільки щоб здати маркери та визначити, на що саме, потрібно 4000 гривень.
Ще одна стаття витрат – свята та дні народження. Віта, якій у жовтні виповниться 10 років, мріє про велосипед. Інші хочуть ролики, скейт, телефон, піти в аквапарк.
– Та й бензин недешевий, а нам потрібно три ходки на машині в магазин зробити, щоб усіх одягнути, – зазначає багатодітний тато. – У нашому селищі не так багато магазинів, доводиться і до Полтави їздити за 80 км, і до Кременчука – за 40.
Ще одне питання, яке хвилює багатодітного тата перед зимою, – це опалення. Нещодавно поряд щось бахнуло – будинок ходуном ходив. І якщо газового опалення не буде – дітям доведеться мерзнути, адже альтернативи у будинку немає. Тому у тата залишається своя невелика мрія, яку, дасть Бог, вдасться якось здійснити до зими – дров’яний котел та дрова.
