Стати на П’яцу із лотком: як у лихі 90-ті «процвітав» торговий бізнес у Довгому

Треба сказати, що до торгівлі взагалі і до працівників торгівлі окупаційна влада формувала у людей геть негативне ставлення. Торгаші – визначення, яке напівофіційно побутувало у суспільстві і було покликане принизити всіх, хто займався купівлею-продажами товарів, яких у державних магазинах не вистачало.

Розмістимо вашу рекламу, оголошення, повідомлення в газетах, на сайті, фейсбук, інстаграм, телеграм, вайбер, групи, сторінки, сторіс – пиши у вайбер: 050 222 50 50

На деякі товари взагалі підтримувався штучний дефіцит. Їх потрібно було «дістати». Крім того, якщо у продаж поступали імпортні товари: жіночі чобітки, куртки, білизна, спортивні костюми чи кросовки, то їх спочатку притримували на складі. Партійно-державна номенклатура мали неофіційне право отоварюватися так, щоб народ не бачив. Після них одягалися і взувалися у красиві «шмотки» самі працівники торгових закладів та їхні особисті друзі і родичі. Серед друзів були традиційно: лікар, майстер, перукарка, колега з іншого магазину. Відтак товар, що залишився «викидали» у вільний продаж. Звісно, у чергах першими чомусь опинялися теж «потрібні люди». Отак працювала система.

У торгово-економічний поступати йшли тільки діти продавців та ті, хто не надто довіряв совіцькій пропаганді. Із нашого класу туди не пішов ніхто. Ніхто не тому, що ми всі любили радянську владу. Просто у наших головах за десять років у школі сформували тверде і непохитне переконання, що торгувати соромно. Стояти на базарі і продавати навіть вирощене у себе на городі – соромно. Купувати щось десь, а потім продавати куплене із націнкою односельчанам – це взагалі неприпустимий гріх! Саме тому на початку дев’яностих у Довгому торгували тільки «лемаки». А раніше, ще у сімдесятих, торгівлею займалися євреї. Про державні магазини я не кажу – там працювали наші люди. Але то була офіційна робота – то зовсім інше. Тому, стати на П’яцу із лотком – це треба було мати неабияку мужність. Бо якщо ти ризикнув – ти або лемак, або єврей.

Першим подолав радянські стереотипи Сивуля Іван. Він, чи то у вихідний, чи то у якесь свято, набрався хоробрості і виставив чи то табуретку, чи то розкладушку із товаром, який оптом купив від поляків, поруч із лемаками неподалік церкви. Звісно, то була дефіцитна на ті часи жвачка (жуйка) «Pedro». Кожна мала свій смак, свій колір і була загорнута у фантик із наклейкою. Наклейками тоді вдячні покупці заліплювали усе можливе і неможливе: від учнівських портфелів та щоденників до холодильників і торпед на автомобілях. Благо, поляки тоді приїжджали з товаром до нас досить часто – жвачки вистачало на всіх.

Пізніше вони почали привозити ще і джинси та інший одяг. Натомість вивозили від нас гроші, вироби із заліза, інструменти… Ще через якийсь час наші люди теж почали вивозити в Польщу те, що потребували сусіди. У найбільш кризові роки професію «торгаша» спробували на смак усі: вчителі, лікарі, директори колгоспів і заводів, робітники і самі продавці державних магазинів.

Не обходилося звісно і без курйозів. Так моя однокласниця Славка, вчителька хімії, між іншим, розповідала:

– Вивезла я до Польщі дві великі сумки всякої всячини. Виявилося, що усе людям тамтешнім потрібне і я успішно та досить швидко справилася із такою, як виявилося, простою і вигідною роботою. У одній сумці залишилося тільки дві «Секунди» – був такий засіб для миття вікон – радянський дядько «Містера Мускула». Думаю: треба продати і то. Але ніхто не купує. До речі, на прилавок я виставила тільки один флакон. Тут підходить один чоловік і питає: «Пані, то є фарба?». А я собі думаю, що мені важливо продати товар і їхати. А там чоловік розбереться. Дружина буде вдячна йому. Треба сказати, що фарба. Я і сказала. А поляк питає: «А яка то фарба, пані?». Я швидко оцінила, що на металічному флаконі дві смужки – широка синя і вузенька червона. Отака, кажу я і тицяю пальцем у синю. А йому саме таку і треба було. Беріть, кажу я, адже це остання. Чоловік розрахувався і пішов. А я одразу на прилавок останню «Секунду» і виставила. Через мить зупиняється переді мною жінка і питає: «Пані, то є на сукню?». Був колись такий засіб, яким пшикали жінки на ноги у капронових колготах щоб сукня із штучного матеріалу не електризувалася. Я використала перевірений прийом і підтвердила: на сукню, на сукню! Захопившись роботою я не помітила, що той чоловік із фарбою зупинився біля сусіднього прилавку і почув нашу розмову. Він повертається до мене і питає здивовано: «Та то є не фарба?». То є фарба, а то є на сукню, не розгубившись брешу я, тицяючи пальцем у абсолютно однакові флакончики. Благо, що жінка мала рівну суму і заплатила мені одразу. Поляк із полячкою стали щось говорити по своєму, а я швидко вхопила свої сумки і направилася до автобуса».

Подібних історій міг розказати кожен, хто спробував поїхати за кордон, пережити приниження митників, продати привезене і повернутися щасливим додому із купою доларів або повними сумками «шмоток».

Завдяки торгівлі ми у ті часи вижили. Завдяки торгівлі вищого рівня поляки заробили гроші і вклали їх у справу. Пізніше ми їздили до них на заробітки… Тепер вони, теж бідований народ, рятують нас від навали ординців…

 Але я відволікся трохи від теми. Прикладу Івана Івановича Сивулі послідували інші. Стали поруч із своєю яткою Маюрець Віталій та Маюрець Іван. Пізніше виніс залізо на базар Іван Жилізний (Ковач), ще пізніше за справу взялися Іван Михайлюк та Юрій Роман… Багатьох ще можна назвати, та ви всі їх знаєте – додавайте у коменти.

 Але, сказати насамкінець варто таке: торгівля, це такий самий бізнес, як і виробництво чи надання послуг. Це справа найближча до людей. Це справа, яка дає можливість робити добро іншим та заробляти самому. Адже протриматися на плаву між конкурентами не так просто. Треба мати справжній талант. Наше село, слава Богу, має талантів багато. У тому числі і тих, що вміють знайти, привезти і продати односельцям саме те, що нам потрібно. Ми ж бо такого таланту не маємо. Тому подякуємо тим, хто дбає не тільки про себе.

 До речі, Іван Іванович Сивуля – один із меценатів сільського футболу та культури. Інші підприємці так само підтримують культуру, бо без культури ми перестанемо бути народом, а перетворимося на електорат, на «бидло», яким керуватимуть ті, хто хоче маніпулювати нашими душами та наживатися на цьому. На жаль, є у нас і такі. Але більшість довжан мислячі та адекватні. Більшість цінує зусилля всіх, хто перетворює нашу громаду на зону комфорту. Дякуємо їм за це. І дякуємо за чудові будівлі, торгові центри, супермаркети, ресторани, які не просто прикрашають наше село, але і роблять його престижним та потулярним для життя і для роботи.

ВАСИЛЬ КУЗАН

Закарпатпост