“Кішки”, “хеки” й “їжаки”: як скульптори з Закарпаття допомагають війську
Розповідаємо, як семеро митців перетворили свою майстерню на військове виробництво.
У чому проблема?
Для сімох художників із Закарпаття повномасштабна війна почалася, як і для багатьох, з шоку. А далі було величезне бажання дати відсіч ворогу. Ще у лютому всі вони пішли у військкомат, але добровольцями на фронт потрапити не вдалося — тих, хто не мав військової спеціальності, залишали у резерві. Тоді художники, маючи майстерню з металу поблизу Ужгорода, звернулися з пропозицією допомоги до місцевої влади. Втім, на той час і там, що робити з ентузіазмом людей мистецтва, придумати не змогли, пише Рубрика.
Яке рішення?
Бажання бути корисними для ЗСУ було настільки сильним, що художники знайшли собі роботу самі. Більш того, маленький “завод”, на який миттєво перетворилася їхня творча майстерня, виробляє необхідні військовим металеві вироби й зараз. Митці постійно вдосконалюють напрацьоване та вигадують нові корисні девайси, які допомагають нашим воїнам на передовій.
Як художники Андрій Стегура, Ян Потрогош, Анатолій Криванич, Володимир Колесников, Олексій Покотило, Костянтин Хівренко та Олег Путрашик переформатувалися й стали працювати на потребу фронту, читайте в матеріалі “Рубрики”.
Як це працює?
Від скульптурних симпозіумів до військового виробництва
Творча команда військово-мистецького обʼєднання “Шпор”
Усе почалося у 2007 році в Перечині на Закарпатті — там приміщення майбутнього “мінізаводу” в кредит викупили троє художників по металу — Олег Путрашик, Ян Потрогош та Анатолій Криванич, які дружили ще зі студентських років. З часом до них доєднатися ще четверо креаторів з Ужгорода та Києва. Хлопці довели майстерню до ладу, устаткували необхідним обладнанням й дали назву “Три Івана” (потім майстерню перейменували у “Склад”, а вже під час війни — у військово-мистецьке об’єднання “Шпор“).
Раніше в майстерні відбувалися тематичні лекції та майстер-класи, сюди запрошували скульпторів, архітекторів і студентів. Часто проводили скульптурні симпозіуми, на які приїжджали спілкуватися та творити не тільки художники з різних куточків України, а й із закордону.
Тут звичайний метал перетворювався на актуальні мистецькі об’єкти, разючі й футуристичні.
Робота Олега Путрашика
Перечинський бойовий “зоопарк”: “їжаки”, “кішки” й “хеки”
Повномасштабна війна кардинально змінила напрям роботи творчої локації. Першими виробами для фронту стали протиколісні засоби — на початку повномасштабного вторгнення російські війська заходили в Україну колонами, які потрібно було якось зупинити. Митці дізналися, що є велика потреба в “їжаках”. Не довго думаючи, переналаштували станки, зробили пост у фейсбуці й на гроші, що вдалося зібрати буквально за добу, почали робити їжаки. А вже з 2 березня почалися виправляння протиколісних засобів військовим.
Завдання їжака — проколоти шину й спустити з неї повітря. Маленькі й, на перший погляд, нехитрі перечинські “їжачки” мали особливість — вони виготовлялися не з арматури, яка може “забити” собою прокол у колесі, а з пустої трубки, через яку вільно виходило повітря. Тож ефективність такого протиколісного засобу була значно вища.
Протиколісні “їжаки”
“Ми робили на день 300-400 їжаків і в той же день відправляли їх, — згадує Андрій Стегура. — Роззнайомилися з волонтерами, у Перечині віддавали в ТРО, кілька разів возили у військкомат. Робили їх, аж поки в них не відпала потреба”.
Наступним етапом стали “кішки” й “хеки” — пристосування для розміновування. Про них художникам розповів інструктор-сапер, який приїжджав до Перечина навчати молодих бійців.
“Кішкою” сапери чіпляють протитанкову міну й підтягують її до безпечного місця. “Хек” — для знешкодження розтяжок. Ця річ привʼязується на довгий шнурок і закидається на умовні 30 м. Вона, наче гребінцем “прочісує” поверхню, у гілках не заплутується, а чіпляє якраз розтяжки. “Хек” зробили розбірним і тонким, щоб його можна було сховати до кишені.
“Кішки” й “хеки”
Усю весну художники працювали цілодобово “на голому ентузіазмі”, практично переселившись у майстерню.
“Матеріал закупали за донати. А ще — нас дуже мотивували фото й відгуки, які бійці надсилали з позицій”, — говорить пан Андрій.
Пічка для воїнів — “Шпорик”, “Фрас”, “Коцка” й “Цицька”
Зручність і функціональність — головні критерії всіх виробів військово-мистецького проєкту “Шпор”. До речі, шпором на Закарпатті називають піч. Хлопці ще до повномасштабної війни пробували робити пічки, але зараз — це один з основних напрямів роботи майстерні.
Пічок на фронті багато не буває. Вони готують та підігрівають їжу, підсушують одяг, і що найважливіше — з настанням холодів роблять теплими дні й ночі для наших бійців. Сьогодні виготовленням буржуйок і булер’янів в Україні займаються багато волонтерів. Але пічки від “Шпору” — особливі.
Майстри з Перечина вирішили зайняти нішу легких, мобільних приладів для приготування їжі й обігріву, які можна швидко зібрати, легко перенести з місця на місце й навіть помістити в кишеню.
16 пічок “Шпор” готові до відправки
Креслення пічки “Шпор” зробив Ян Потрогош у перші дні повномасштабного вторгнення, і на сьогодні ця піч стала справжнім брендом військово-мистецького об’єднання. Портативна піч “Шпор” двокамерна, має трубу. Її можна використовувати в закритих приміщеннях та на відкритому просторі, а за потреби — розібрати. Піч важить 10,5 кг, а крім того, людина спокійно може перенести гарячу піч за спеціальні ручки. Як говорять самі військові, “Шпорик” — ідеальна піч у польових умовах. Також вона може стати у пригоді й цивільним, у яких немає опалення.
Прототипом “Шпору” стала норвезька піч, яка давно стояла в майстерні. Майстри вдосконалили норвезьку розробку — придумали, що ручки будуть перетворюватися на ніжки, зробили її мобільною й ефективнішою. Перший екземпляр змайстрували майже “на коліні”, а вже через кілька днів “Шпор” став серійною моделлю.
Портативна ракетна піч “Фрас”
Паралельно майстри шукали й інші рішення для обігріву. “Ми знайшли багато “ракетних пічок” в інтернеті й Анатолій Криванич запропонував своє бачення. Він придумав, як зробити ракетну піч маленькою“, — розповідає Андрій Стегура. Модифікація закарпатських художників важить всього 3 кілограми й на ній можна готувати їжу на відкритому повітрі. Ракетна піч дуже ефективна, вона має велику тягу й може працювати на будь-яких дровах, які можна знайти у лісі.
Ще одна розробка — розбірна ракетна піч “Ґазда”
Але й на цьому митці не зупинилися. І взялися за кишенькові “виживальницькі” пічки. Спочатку зробили “Коцку” — майже копію німецької кишенькової пічки. З повагою до інтелектуальної власності, майстри запросили в німецьких розробників дозволу на некомерційне копіювання. Але… отримали відмову. Фахівці з Німеччини відповіли, що й без того достатньо допомагають Україні.
“Звісно, ми розстроїлися, — згадує Андрій Стегура, — але ненадовго. Вже наступного дня на світ з’явилася наша власна розробка — кишенькова піч “Цицька”. Від комп’ютерної розробки до різання пройшли лічені години. Пічка вийшла навіть краща, ніж у німців (нехай тепер кусають лікті), і до того ж красива, бо для нас, художників, дуже важлива естетична складова”.
Кишенькова піч “Цицька”
“Виживальницька” піч “Цицька” дуже стійка та зручна. Зроблена з нержавійки, важить всього 125 г, розмір в розібраному стані — 100х120х10мм. “Харчується” шишками та тріскою. На ній можна приготувати, розігріти їжу, зварити за 5 хвилин чай або каву. “Цицька” — повністю розробка “Шпору”, якою художники дуже пишаються.
Наразі в роботі у художників ще одна портативна піч. Вона буде трикутна й трохи більша за “Цицьку”. Пічку назвали “Мамина мама”.
Як зауважив Андрій Стегура, жартівливі назви виробів “Шпору” — одна з головних складових проєкту:
“Гумор важливий, як і вогонь. Це не просто тепло, це ще й надія. Є вогонь — є плани на майбутнє. Так само й сміх. Солдат сміється — все чотко”.
А в них точно вийшло?
За 8 місяців війни митці з Перечина зробили близько 4 тисяч “їжаків”, понад 2 тисячі “кішок” 5 різних розмірів і напрямків. Відправили на фронт 241 одиницю “Шпорів”. “Фрасів” і “Цицьок” — більш як 100 кожних.
“Цицька, Коцка та Фрас в роботі. Реально, дуже потужні”, — відгук військового з передової.
Зараз майстри продовжують волонтерити, а також працюють на замовлення, реалізуючи власні вироби за ціною собівартості. Більшу частину виробів для фронту відправляють “Новою поштою”, яка, до речі, має дуже лояльну політику до волонтерів.
“Маємо знижки, нас в першу чергу ставлять на відправку. Одним словом — люди допомагають всюди“.
Також хлопці дуже вдячні кожному з тих, хто підтримує підприємство донатами.
Проте й про творчість не забувають, хоча на створення артоб’єктів майже не залишається часу. Цього літа художники все ж таки провели один артсимпозіум — до них приїжджали чеські колеги з Праги. Разом задумали ще один симпозіум, а потім — і виставку у Празі.
“Художник завжди думає про мистецтво. Готуємося до грудневої виставки в Чехії, — ділиться планами майстерні Андрій Стегура. — А взагалі цей проєкт “Шпор” і є наше мистецтво під час війни, бо те, що ми робимо — дійсно витвори мистецтва й наша сьогоднішня реалізація як художників“.
У планах — працювати й далі. Митці вважають, що “Шпор” буде потрібний і після війни. Проєкт можна буде модернізувати, і в часи відбудови він теж знайде своє місце.
Цей проєкт дуже багато значить для кожного з команди художників. “Мабуть, — каже Андрій, — це найкраще, що могло статися з нами під час війни. Це виклик для творчості, проте головне зараз — підтримка армії”.
Ще більше корисних рішень!
Одна з придумок майстерні “Шпор” — іменні вироби. На знак вдячності тим донаторам, що надсилали значну суму коштів, яких вистачало на цілу піч (зараз виготовлення, наприклад, “Шпору” коштує 2000 грн), художники почали набивати їхні імена на виготовлені печі:
“Це був хід дуже добрий, люди раділи, що їхня піч когось гріє на фронті”.
