На Закарпатті вшановують пам’ять блаженного владики Івана Маргітича
Дякуємо Всемилостивому Господу Богу за дар життя Владики Івана Маргітича, за все те, що він зробив для всіх нас і майбутніх поколінь…
Вже майже 20 років є сталою традицією Святопокровської Парафії МГКЄ с. Боржавське де два рази на рік, збираються священики, члени родини та вірники, які вшановують не на словах, а на ділі пам’ять блаженної пам’яті владики Івана Маргітича.
Про це на своїй сторінці згадує Іван Костак.
Це відбувається 4 лютого, в день його народження, та 7 вересня в день його відходу до Дому Отця Небесного. У Храмі «Покрова Пресвятої Богородиці», який збудований по Божому плану та з Божим натхненням Владики Івана і сьогодні радує кожного, хто приходить до нього в молитві. То є тріумф його мрій, духовного збагачення і боротьби за право жити вільно і побожно на своїй землі. Для нього було головне завдання посадити дерево, а хто з нього зніматиме плоди, то питання, що відповіді не потребує. І все чим жив владика Іван, за що боровся, неодмінно збудеться, і це питання лише часу…
Це вічний пам’ятник для нащадків, який завжди нагадує про велич постаті блаженної пам’яті Народного Владики Івана Маргітича, похованого у крипті ним збудованого Храму.
Іван Маргітич – є історична постать, разом з іменами О.Духновича, А. Волошина, Т.Ромжі – він символізує Закарпатцям високу релігійну і національну свідомість.
За свої переконання відсидів у сталінських концтаборах, 55 років пастирської діяльності, з яких 36 років у підпіллі і 5 років у Сибірських засланнях.
Про непересічну постать І.Маргіттича, як релігійного, культурного – просвітницького і громадського діяча Закарпаття написано вже дуже багато. Чистота вірності Богообранця своїй справі, чиє життя і справді – шлях мученика через терня до зірок. І зірка ця спалахнула вже лише на схилі його житейських років, коли Україна здобула свою незалежність, а з нею дала кожному своєму громадянину справді свободу віросповідання повернула із неволі Святу Церкву, а в ній розпростала свої надламані крила і Греко-Католицька Церква, за яку йшли на смерть, карались, мучилися, але не каялися і не зрікалися її діти.
Серед них був і залишиться І. Маргітич – людина легенда, зразок служіння вірності Богу Державі і Своєму народу.
Коли в Рахові 1949 р. вінчав молоду пару, увірвалися НКВСівці і вимагали від молодого тоді ще о. Івана зректися від віри і дали на роздум три доби. Він відразу ж відповів їм: «Мені не треба для цього ані хвилини. Я служив служу та буду служити непохитно своїй вірі»
Особлива велика хвиля публікацій вилилась, коли Закарпаття відзначало 80 – річний ювілей єпископа І. Маргітича. Преса надзвичайно тепло і щиро вітала його, присвячувала йому вірші, висвітлювала життєвий страдницький шлях цього мученика, назвавши «Народним Єпископом».
Вперше на державному рівні за участі перших посадовців області, міста та району було здійснено заходи по вшануванню ювілею духовної особи з відзначенням та нагородженням від Президента України «Орден за заслуги», відзнаки губернатора області та мера м. Ужгород. Під час ювілейних заходів вперше представники влади принесли публічне вибачення за протиправні, несправедливі дії, попереднього Комуністичного режиму щодо відношення до Владики, завдяки яким були спричинені довгі, важки і гірки муки .
Ми, вірники радіємо що не лише простий люд а навіть влада прозріла, що без духовності нація не може існувати. Бо і Владика завжди наголошував – «Головна руїна – це духовна руїна. Яку необхідно піднімати, а це важка та довга праця».
Та найбільшою нагородою для владики була та любов і шана, як до особистості, патріота священика, який вірою і правдою все своє життя служив Богу, народу ненці Україні, якою огорнули свого духовного наставника в його ювілей вірники .
На передодні візиту в Україну Глави Апостольського Престолу Івана Павла ІІ. Закарпатське обласне телебачення створило документальний фільм –« Це ми – діти твої, Господи», який було презентовано Його Святості.
Протягом свого життя, від дня призначення Єпископом Синкелом для Українців Закарпаття, невтомно та сумлінно виконував наділені йому обов’язки, достойно пройшов свою Голгофу опікуючись долями вірників. Та прагненням бачити Українську державу і народ не лише щасливими й багатими, але й християнськими:- «Як за часів святого Володимира». Ці почуття Владика здобув з повчань Патріарха Й. Сліпого, о. А.Волошина та свого духовного провідника Блаженного Єпископа Т. Ромжі. « Вважав Божою ласкою той хрест, який йому довелося пронести в ув’язненні за Віру Божу та Україну.»
Як відзначив його діяльність Глава Апостольського Престолу Іван Павло ІІ, призначивши, Івана Маргітича, єпископом – помічником ординарія Мукачівської Греко–Католицької Єпархії і наголосивши : – «Цілком важко буде Тобі збагнути духом, достойний Брате, з якою сьогодні великою потіхою Нашої души із якою також великою радістю всієї Божої Церкви віддаємо тебе тій самій Єпархії, в якій ти народився і в якій колись священиком був рукоположений, як свого Тамошнього наставника Святотців і передаємо Тебе, як такого пастиря, який певніше буде вміти радіти першим крокам відродженої Мукачівської Єпархії. Для повного там розвитку католицького життя……Тебе іменно самого Достойний Брате таким вважаємо, що таким можеш бути й найпевніше ітимеш вперед, як і досі це мало місце в умовах неймовірних труднощів діяння й перешкод щодо душпастирської праці, адже особливим способом зумів Ти корисно послужити духовною опікою стільком людям, які до тебе приходили також тайними дорогами, тому аж ніяк не сумніваємось коли іменуємо тебе помічником єпископом Іоану Семідію».
07 січня 1989 року вперше після довгого підпілля провів у селі «Шаланки» для угорців відкрите Богослужіння Греко-Католицького обряду, ще забороненої Церкви, а вже 19 січня 1989 року у рідному селі Боржавському. Слід зауважити, що від цього дня у селі Боржавське в каплиці Різдва Пресвятої Богородиці було розпочато щодення відкрите Богослужіння до закінчення будівництва Храму Покрова Пресвятої Богородиці.
Владика Іван завжди щиро простягав руку допомоги людям різних конфесій не поділяючи їх.
За його постаттю ніколи не спостерігались озлобленість, лють чи ненависть. Його лагідна посмішка ніколи не сходила з його втомленого обличчя. Його тиха і спокійна мова, довірливе та шанобливе ставлення до людини чинила з співрозмовником диво, людина опромінювалась тою дивовижною енергетикою, яка йшла від Владики.
Його життя та діяльність є взірцем для нащадків єдності слова і дії , та найбільший його спадок книжки різними мовами, а він володів вісьмома мовами, якими переповнено його більш ніж скромне житло, яке аж ніяк не можна назвати «Єпископськими палатами», адже Ісус народився в «яслині» а не в царських палата, а він Цар Всесвіту, а я проста смертна людина, і мене задовольняє моє житло завжди підкреслював.
Хочеться відмітити, що двері його житла були завжди відкриті, і до нього звертались вірники всіх конфесій, з усіх куточків краю з різними потребами в любий час доби, бо знали що владика ніколи не відмовить, і знайде вірне рішення. Так і сьогодні до кріпти храму приходять потребуючи в молитві вірники і возносять її у пам’ять про нього….
Він пройшов тернистий шлях священства Греко-Католицької Церкви проти якої комуністична система вела жорстоку війну, але він казав: «Не бійтесь, мене не видять, мене Бог сокотить». Іван Марґітич ніколи не втрачав надії, завжди вірив, що настануть кращі часи. . З проголошенням Україною незалежності він не припинив боротьбу. Він до останнього подиху захищав рідну церкву й українську мову. Владика завжди був великим соборником і великим українцем. І сьогодні, коли наша Держава переживає війну з тим самим ворогом, тією ж російською агресією є актуальними його слова-настанови: «Єдність народу – це та велика сила, яку ніхто й ніщо не зможе перемогти». Він «який жив з цим народом, страждав з цим народом, на своєму тілі ніс його рани і тому той народ назвав «Народним Єпископом». Він є і сьогодні з нами бо ми мали заступника на землі, а тепер маємо заступника у Небі, який опікується над нами та молиться за наший військових і нескорену Україну.
Не забуваємо про тих хто зберіг та відродив нашу церкву та зберігаємо пам’ять про них та передаємо її нашим нащадкам.
