«Відходь, я підірву міст разом із собою!..»: історія подвигу Героя України в перші дні вторгнення

Матрос Віталій Скакун здійснив насправді надзвичайний подвиг і став одним із перших, хто загинув, боронячи українську землю, у перші години широкомасштабного вторгнення російської орди в Україну. І, відповідно, став першим від початку вторгнення Героєм України. До того ж — єдиним, у кого у формулюванні підстави нагородження в Указі Президента України зазначено не просто «за особисту мужність і героїзм», а «за визначну особисту мужність і героїзм».

Розмістимо вашу рекламу, оголошення, повідомлення в газетах, на сайті, фейсбук, інстаграм, телеграм, вайбер, групи, сторінки, сторіс – пишіть: zakarpatpost@gmail.com

Тож яким був цей 25-річний морський піхотинець, як він прожив своє коротке, але героїчне життя, і як зробив свій крок у Вічність? Про Віталія, його захоплення та вподобання, причину того, чому він став на шлях захисника Вітчизни, а також про те, як він воював, кореспонденту АрміяInform розповіли найближчі люди Героя — його мати та бойові побратими, пише Армія Інформ.

«Козак, козак народився!»

Віталік став другою дитиною у дружній сім’ї Скакунів, що мешкала в Бережанах на Тернопільщині. Його батько був міліціонером, працював дільничним інспектором, а мати — вчителькою, педагогом-організатором у школі, до якої згодом пішов навчатися майбутній захисник. Ну і, звичайно, люба сестричка Наталочка, старша на чотири роки — класичний український варіант «спочатку — нянька, а потім — лялька». Минуть роки, і саме вона, Наталя, буде отримувати з рук Президента України Володимира Зеленського «Золоту Зірку» загиблого брата…

Народився Віталій на Спаса, 19 серпня, 1996 року. Мати, Орися Олексіївна, пригадує, що тоді їхня велика родина весь день до вечора з нетерпінням чекала біля пологового. І увечері, коли вона народила, її тітка залізла на велике дерево біля нього, і, побачивши у вікні породіллю зі згортком, голосно сповістила родину: «Козак, козак народився!».

Від хворобливого хлопчика до атлета

Сім’я була дружньою, і діти завжди допомагали мамі, при цьому малий Віталік особливо любив готувати. У ранньому дитинстві хлопчик був хворобливим, його часто-густо мучило запалення легенів, і тоді ніхто б і не подумав, що настане час, і він стане кремезним морпіхом. Та минали роки, і хлопець переріс свої хвороби.

Дуже любив читати. Як згадує мама, книгами він «захворів» вже класі у дев’ятому. Особливо вподобав пригодницькі романи та історичні книжки. Бабуся частенько сварила його, заставши із книгою у ліжку о другій чи о третій ночі.

— Напевно, любов до книги, хоч вона і з’явилася вже у підлітковому віці, була прищеплена ще першою вчителькою Ганною Іванівною, яка взагалі багато вклала у нього, — каже Орися Олексіївна.

А ще хлопець дуже любив малювати. Якось, класі чи то у сьомому, чи у восьмому, показав матері чудовий портрет Кобзаря — перемалював із книжки. Малюванню не навчався, як сестра, проте виходило у нього напрочуд гарно.

— Він взагалі ріс дуже уважним хлопцем, — з любов’ю та смутком у голосі розповідає мати, — щойно навесні з’являлася перша квітка — відразу ж ніс її мамі… І у школі був дуже добрим, веселим, товариським. Вже у старших класах друзів багато не мав, але ті, хто були — були справжніми.

Не оминув хлопця й азарт колекціонування — Віталік збирав моделі автівок. Неймовірно радів, коли була нагода поповнити колекцію новою моделькою.

Спортом він почав займатися вже в училищі. Після закінчення у 2013 році Бережанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3 з поглибленим вивченням англійської мови хлопець вступив до вищого професійного училища № 20 у Львові, де здобув спеціальність зварювальника. Під час чотирирічного навчання активно займався армспортом — вже в сімнадцять був мускулистим юнаком, справжнім бійцем.

У морпіхи  за прикладом друга

Після здобуття фаху хлопчина поїхав працювати до Польщі. Рік був зварювальником на виробництві. Повернувся, як казав матері, бо хотів жити і працювати в Україні, розбудовувати свою країну, яку сусідня держава-агресор разом із власними маргіналами на той час уже кинули у прірву війни. Згодом, менш ніж за два тижні після героїчної загибелі матроса Віталія Скакуна, міська рада польського міста Лешно, де протягом року працював молодий українець, надала Віталію звання почесного громадянина…

На Батьківщині деякий час юнак працював за фахом на заводі у Львові, а згодом вирішив пов’язати свою долю з військом.

— На той час уже служив у морській піхоті його друг, Богдан Сахно, хлопчина з нашої вулиці, — пояснює мати. — Ось і він захотів… Я була проти, адже вже вирувала війна, але Віталій поставив мене перед фактом…

До лав Збройних Сил України Віталій Скакун був призваний 29 листопада 2019 року. Служити за контрактом хлопець пішов до 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.

У бригаді його розподілили до інженерно-саперного підрозділу й відправили на навчання до Кам’янця-Подільського. На початку весни 2020 року молодий сапер залишив стіни навчального центру й повернувся до свого батальйону. Там він був зарахований до складу інженерно-саперного відділення й уже невдовзі прийняв бойове хрещення під час своєї першої ротації на Сході.

— Він ніколи не казав мені зайвого, і тим більше — не розповідав про те, що перебуває в районі ООС, — говорить Орися Олексіївна. — Лише під час відпустки після ротації показав медаль — відзнаку учасника бойових дій, і вже тоді я все зрозуміла…

Мама розповідає, що навіть на її запитання про його майбутнє одруження та жарти, що, мовляв, вона з нетерпінням чекає на онуків, Віталій зважено й однозначно відповідав:

— Мамо, зрозумійте: дружина — то найближча людина, яку не можна обманювати, а розповідати їй про війну я не зможу й не схочу, тож, поки я служу, поки триває війна, одружуватися я не збираюся!..

Казав і їхав знову на війну. Ротацій до вторгнення орди в лютому 2022 року в нього було дві. За цей час сапер, матрос Скакун здобув і бойовий, і в цілому професійний досвід. Саперну справу він дуже любив, розповідають побратими Віталія, і приділяв їй, власне, весь свій час — не лише службовий, а й вільний. Згодом побратими, які прийдуть на похорон Героя, розкажуть його матері, як вони разом відвідували школи на Херсонщині, розповідаючи школярам про вибухонебезпечні предмети й те, як поводитися у разі їх виявлення. Віталій міг говорити про це годинами, яскраво змальовуючи різні варіанти закладення ворогом вибухових пасток, і робив це цікаво й захоплено.

Міст підірвано, ворог не пройде!..

Трохи більше ніж за рік до вторгнення Віталій був у відпустці в Бережанах. Відпустка принесла не радість, а невимовний біль та смуток — у нього на руках від важкої хвороби помирав батько, зовсім ще не стара і, за спогадами дружини, виключно позитивна, добра людина. Через сімейні обставини командування продовжило матросу відпустку. Після поховання тата він повернувся до своєї частини. І ще раз, уже востаннє, мати та сестра бачили Віталія через рік — наприкінці грудня 2021 року, незадовго до початку широкомасштабної війни він приїздив на кілька днів.

— Розмовляли ми із сином востаннє увечері 23 лютого, — зітхає Орися Олексіївна. — Я зателефонувала йому з Італії десь о дев’ятій вечора, виявилося — розбудила, адже Віталій якраз змінився з наряду. Сумний був. Сказав: «скоро почнеться». На мою спробу заспокоїти його та слова, що, мовляв, Захід не залишить Україну, він відповів так: «Мамо, зараз нам ніхто не допоможе, маємо відбиватися самі».

А о п’ятій ранку 24 лютого Орисі Олексіївні зателефонувала мама з Бережан і розповіла, що почалася справжня велика війна. Відразу ж мати набрала сина — поза зоною… Писала йому повідомлення в різні месенджери, сподіваючись на те, що, якщо зв’язок несталий, то бодай котресь із них побачить. Але — без відповіді…

Тим часом матрос Віталій Скакун робив свої останні кроки до межі, яка відділяла його від безсмертя…

— Ми тоді вже чекали, що щось має бути, і сиділи, як то кажуть, на речах — спали на баулах, — розповідає побратим і вірний друг Віталія Олександр Ткач. — Двадцять четвертого нас підняли о четвертій годині ночі, сказали, що почалося, і ми з «Батончиком» («Батон» — таким був позивний Віталія. — Авт.) поїхали на позицію, мінувати Генічеський автомобільний міст.

Сашко розказав, що в Генічеськ їхній підрозділ перекинули на початку січня. Тоді командування вже знало про можливий наступ ворога, і між саперами були заздалегідь розподілені позиції — хто й що має підривати у разі наступу.

— Вибухівки було багато… КразАМи привезли, — продовжує сапер. — Ми її заклали, розтягнули котушки «полівки», підготували до підриву. То був світанок — година шоста чи сьома…

На мосту друзі були удвох. Підготувавши все, вони відійшли на безпечну відстань, 500 метрів, та чекали наказу. Невдовзі радіостанція озвалася голосом командира: «Міст підірвати!».

— Натиснули — і нічого не вийшло…, — зі смутком у голосі каже Олександр. — Я потім довго думав, як так могло статися… Напевно, машини, які на той час ще їхали мостом, зачепили «полівку»…

Часу на роздуми не було — танкова колона ворога стрімко просувалася Херсонщиною з Криму. Й до мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, залишалося зовсім нічого — не більше ніж п’ять кілометрів. І тоді матрос Віталій Скакун прийняв рішення: повертатися на міст і підривати його на місці. Він знав, що йде туди, звідки не повернеться…

— «Батон» мені ще перед цим сказав, що, якщо щось піде не так, мовляв, ти іди, а я повернусь, і підірву міст і себе, — гірко пригадує Олександр. — Та тоді я розцінив це як жарт, не більше…

Але Віталію Скакуну було не до жартів. Розуміючи, наскільки важливе стратегічне значення має Генічеський автомобільний міст і чим загрожує величезна колона техніки ворога, якщо його не підірвати, він прийняв те єдине, на його переконання, можливе у тій ситуації рішення — загинути, та не пропустити рашистів, тобто — здійснити підрив безпосередньо на місці.

— На той час ми підійшли вже майже під самий міст — були метрів за 30 від нього, — каже Сашко. — Доповіли командирові, що не виходить, і отримали наказ відходити. Та Віталік кинув мені: «Саня, відходь, я все зроблю!», взяв капеемку (КПМ — конденсаторна підривна машинка. — Авт.) і побіг до мосту. Ще розвернувся до мене, посміхнувся й побіг далі. А секунд за п’ять пролунав вибух…

Вибух був надзвичайної сили. Орися Олексіївна каже, хлопці під час поховання Віталія 2 березня розповідали їй, що вибухівки було стільки, що цілком вистачило би, аби підірвати три дев’ятиповерхівки… Олександр же, розповідаючи про ступінь руйнації, говорить, що цікавився, шукав у відкритих джерелах, і дійшов висновку, що й досі, десять місяців по тому, важка техніка пересуватися Генічеським мостом не може. А тоді у танкової колони рашенвермахту шансів не було жодного. Стрімкий бліцкриг орди на півдні України було уповільнено, а українське командування завдяки подвигу сапера матроса Віталія Скакуна виграло дорогоцінний час для передислокування підрозділів та організації оборони. Так жертовність Віталія зберегла життя сотень і сотень українських захисників.

Білий голуб та важкі материнські сни…

А мати в далекій Італії не знаходила собі місця… Вирішила піти до церкви, помолитися. Не встигла вийти, як на балкон прилетів і сів білий голуб. Женучи думки про погані прикмети, згорьована жінка подумала: білий голуб — птах миру… Може, це гарний знак?..

А зранку 25 числа уві сні вона побачила сина. Віталій був у білосніжній футболці, а навколо — сяйво… Усміхався матусі…

Все це вселяло сподівання на те, що син живий. Орися перегортала одним за одним сайти, шукаючи номери телефонів лікарень Херсонщини. Аж поки не зателефонувала дочка.

— Мамо, я бачила по телевізору… Немає більше нашого Віталія…

А потім у матері був другий сон… Віталік — ще малий, рочків десять — у військовій формі. Підбіг і міцно обійняв маму…

І — третій сон… Віталія привезли у труні, ховати, і тут він… ожив! Ожив і почав шукати свій телефон. І раптом — вибух…

— Я ще подумала: можливо, він перед загибеллю якраз шукав телефон, аби передзвонити мені, — з невимовним болем каже мати. — От і все… Немає моєї дитини, немає мого серденька… Але я йому завжди говорила: ти — моя радість, моя гордість! Він назавжди залишиться в моєму серці. Я мушу бути сильною, бо я йому пообіцяла… Я знаю, що він віддав своє життя заради інших, бо інакше не міг вчинити… Це його вибір…

Труну привезли закритою. Мати запитала у тих, хто її привіз: а в ній бодай щось є від Віталія? На що отримала відповідь: «Там є земля, на якій він загинув»…

— Звісно, я цілком адекватна жінка, і я розумію, що після такого вибуху там навряд чи щось могло залишитися від мого сина, — зітхає ця ще молода, але надзвичайно пригнічена болем утрати жінка. — Це — біль, який не передати словами… Я знаю, що він загинув, але ж… Я ж не бачила його тіла! Для мене він продовжує жити, навчатися, працювати, служити… Це не пояснити й не осягнути… Я прийняла рішення повернутися до України. Я маю бути біля нього… Коли все закінчиться, я поїду туди, до Генічеська, і шукатиму бодай щось, що залишилося від мого сина. Мало ж залишитися хоч щось!..

А ще Орися Олексіївна шкодує, що й речей сина зовсім не залишилося. Музей просить бодай якісь речі для експозиції, а їх — катма…

— Його особисті речі я намагався зберегти, як міг, — розповідає Олександр Ткач, який здружився із Віталієм із перших днів перебування в батальйоні. — Возив їх із собою з позиції на позицію, аби потім передати матері. Але потім наша техніка була знищена артилерією ворога і згоріло все. Абсолютно… Навіть його фотографій у мене не залишилося — мій телефон згорів разом з усім…

Пам’ять про Героя живе

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 26 лютого 2022 року матрос Віталій Скакун удостоєний звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Вшановують пам’ять Героя і на його малій батьківщині, і в інших регіонах України, і не тільки. Так, у столиці Чехії місті Прага з’явився міст імені Віталія Скакуна. У Мукачеві на честь нього перейменовано колишню вулицю Нахімова. Київська міська рада 25 серпня 2022 року перейменувала вулицю академіка Каблукова на вулицю Віталія Скакуна. Рідні Бережани та польське Лешно визнали його почесним громадянином. А ще в Бережанах у жовтні 2022 року було погашено поштові марки з портретами Героїв України Віталія Скакуна, Максима Ридзанича і Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка. А на школі, яку закінчив Віталій і в якій працювала його мати, тепер є меморіальна дошка в пам’ять про нього та його безсмертний подвиг…

ЗакарпатПост