Сьогодні ювілейний День народження у талановитої закарпатської акторки Наталії Засухіної
Закарпатпост щиро вітає Наталію Михайлівну з Ювілеєм! Щиро зичимо міцного здоров’я, цікавих ролей, сімейного затишку, тепла і любові! Нехай здійснюються мрії!
Заслужена артистка України, лауреат багатьох театральних премій, акторка Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру Наталія ЗАСУХІНА – людина творча й неординарна, їй притаманна виваженість та життєва мудрість. Народилася вона на Київщині, шкільні роки провела на Львівщині, а самореалізувалася на Закарпатті.
У прес-центрі газети «ЯСНО» акторка поділилася думками з приводу роботи, родини, розповіла про захоплення та власні таємниці.
– Пані Наталю, як саме почався шлях від мрії до роботи? Що вплинуло на вибір? Чому Ви вирішили пов’язати долю з театром? Як відбулося становлення, як акторки? Ким хотілося бути в дитинстві?
– Я ніколи не думала, що буду акторкою, що моє життя буде пов’язане з мистецтвом. Дитиною була дуже скромною. У школі мене не було ні видно, ні чути. Відповідала тихо, учасницею театральних показів не була. Мене не тягнуло на танці. Найбільше часу проводила вдома, читаючи книжки. Мене більше цікавила фармація, подобався запах аптек.
Але так склалося, що з математикою та хімією я не дуже дружила, тож після восьмого класу пропустила вступ до середнього спеціального закладу. Пішла вступати за цим фахом аж після десятого класу… та не на брала необхідну кількість балів.
А навчання потрібно було продовжувати. І вчитись я хотіла. Тоді так усі мислили, що спочатку треба здобути освіту, а далі лише – шукати роботу.
Якщо чесно, у мене двоюрідна тітка працювала в культосвітньому училищі в Хусті, а ми тоді жили у Львівській області, бо батько був військовим, самі ж батьки з Закарпаття родом, з Виноградівського району…
Отже, тітка запропонувала спробувати себе і вступити на режисерське відділення. Мій вчитель, нині покійний Сергій Гержик саме набирав перший курс після десятого класу.
Тому маючи підтримку родички я пішла на іспити. Так я й опинилася в училищі культури. Іспити здавала дуже цікаво і їх не забуду ніколи. Прийняли мене на «пташиних правах», як сказав Сергій Григорович: «Ну давайте візьмемо й подивимось».
Але потенціал сидів глибоко в мені і я його просто ще не відчувала, та акторська професія мені дуже сподобалася. Вірогідно, допоміг розкритися саме мій вчитель і наставник. Це я зрозуміла наприкінці першого курсу. А навчалися ми за спеціальним курсом – два роки й чотири місяці. І вже коли ми ставили п’єсу Олексія Арбузова «Таня», я в ній грала головну роль. У мене добре виходило і гра приносила задоволення. Тоді Сергій Гержик сказав, що пожалкував би, якби мене не взяв.
Потім приїхав передивлятися випуски курсу колишній директор Закарпатського обласного музично-драматичного театру Василь Руснак і запропонував чотирьом випускникам, у тому числі й мені, роботу в Ужгороді. Тоді актори набиралися саме з училища культури. У мене було направлення вступати у вищий навчальний заклад, але мене не було кому підштовхнути на такий крок у той час. Але, як кажуть, людина планує, а Бог – керує. Тож я приїхала працювати в Ужгород. Як запевняв мій вчитель, на практиці в театрі можна навчитись більшого, ніж в університеті. Робота завжди мені дуже подобалася. Я зрозуміла, що театр – це моє покликання. З допоміжного складу перейшла на другу, потім на першу категорію, виконувала різні ролі. Зараз уже два роки я- завідувач труп театру, але залишаюся акторкою, виходжу на сцену.
– Скільки всього ролей Ви зіграли?
– Ніколи не рахувала. З маленькими – більше двох сотень точно. Ми були дуже заклопотаними, багато гастролювали, як виїжджали з Ужгорода у травні, поверталися через три місяці… їздили всім колишнім Союзом.
– Як вживаєтеся в ролі, чи бувають хвилювання?
– Хвилювання присутнє завжди, навіть на репетиціях. Не знаю, як може хтось виходити на сцену, не хвилюючись.
Перед глядачем… ти репетируєш, знаєш текст, але все одно непокоїшся.
Пригадується один епізод. Була в нас вистава «Гамлет» за Шекспіром. Ми ставили її багато разів. Та щоразу, коли я виходила на сцену, запиналася на одній і тій же фразі. Коли її треба було вимовити, у мене виникали паузи. І думала собі: «Боже мій, скажу її правильно, чи ні».
Мені здається, що театр – це живий організм, який, як людина, дихає по-різному. От уночі, приміром, спокійно й розмірено, коли напружена ситуація – швидше, з’являється аритмія. Так і кожна вистава. Навіть один і той же твір кожного разу актори грають по-різному. То ж не кіно, що зняв і все… завжди кадри одинакові й наперед зрозуміло, якими будуть емоції на обличчях артистів. Театр же щоразу різний і цим мені подобається.
Грала я, наприклад, Ганну – наймичку Шевченка і кожна вистава проходила інакше. Один раз граєш і розумієш, що в кінці, де героїня зізнається, що вона його мати, потрібно заплакати. Так деколи – ком у горлі й сльози самі котяться, а деколи – не течуть. А по замовленню плакати я не вмію. У таких випадках емоції передаються голосом, мімікою, жестами.
– Може, це залежить від глядача? Чи має значення те, хто саме сидить у залі?
– Коли вдячний глядач і бажає побачити виставу, це відчувається.
– Якось в одному інтерв’ю Ви сказали, що в житті ніколи не граєте ролі. Що Ви мали на увазі?
– Не граю, бо мені вистачає театру. Хоча в житті, якщо людині щось не подобається і вона промовчить, у певній мірі це також можна розцінювати як гру. Я ж практично більшу частину життя провела на роботі. У житті дійсно не люблю, коли грають, видають із себе інших.
– А що найбільше цінуєте в людях?
– Щирість. Правду. Навіть гірку. Деколи в житті потрібно йти на компроміс. І це – добре. Головне – не переступити через певну межу, скажімо, того ж компромісу і старатися говорити все, як є. Щоправда, це часто важко сприймається. Також, гадаю, потрібно вміти критично та адекватно оцінювати себе. Своїх дітей теж я так навчала. Молодою актрисою мені подобалося, коли до мене підходили старші і щось підказували. Я розуміла, що за мною спостерігають, що їм цікава моя гра. Зараз молодим акторам складно це донести. Найгірше, коли людина сприймається як невидимка, коли їй не роблять зауваження і навіть не помічають.
– Поділіться секретом, цікавою історією з життя
– При дитячій лікарні в нас є реабілітаційний центр. Там працював Максим. У басейн брав із собою планшет, показував дітям мультики і вони від нього були просто в захваті. Тай персонал про нього дуже схвально відгукувався. Я така мама, що могла піти й попитати на роботі, як там мій син. Тож був у нього один пацієнт… тезка. Якось ми зустрілися з його бабусею й розговорилися. Вона розповіла, що вони дуже здружилися, Максим навчив хлопчика не боятися води, плавати, їсти ківі. Жінка досі, коли мене бачить, передає синові привіт. Мені, як мамі, дуже приємно, що мої діти стали хорошими людьми.
– Ви вдоволені життям?
– Так. Зараз, із висоти прожитих років, можу все, що було скласти у пазл. Якби я поступила на фармацію, загубила б себе. А так – у мене все, що треба, є і я щаслива. Хоч не все склалося зразу… головні ролі я почала грати після 40 років, але вони були хорошими і дуже мені подобалися. Також мені таланило на обдарованих режисерів тай взагалі на прекрасних людей. Але основне – мене розуміє і підтримує сім’я…
Марина АЛДОН
