Штурмовик з чеченським корінням із 128-ої бригади: «Після перемоги України війна з Росією не закінчиться – підніметься Чечня, встане Кавказ»
Із Сергієм, кулеметником 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спілкуватися непросто. Слова з нього доводиться витягувати наче кліщами. Він замкнений, неговіркий, дуже не любить про себе розповідати. Але це справжній боєць із величезним досвідом, котрий воює безперервно з 2014-го.
На перший погляд, схильність до війни й ненависть до росіян закладені в Сергія генетично – його батько й дядьки воювали в армії Джохара Дудаєва й загинули за Чечню.
Однак насправді не все так просто – в ЗСУ Сергій пішов зовсім не через поширену на Кавказі кровну помсту.
«Моя сестра служить навідником-оператором БМП»
У Сергія змішана кров: від батька – чеченська, від матері – українська.
Його батьки познайомилися на початку 90-х у Донецьку, а весілля зіграли в чеченському місті Гудермес, звідки родом наречений. Саме там у 1994-му, якраз перед першою Чеченською війною, і народився Сергій.
– Тато був польовим командиром у армії Джохара Дудаєва. Він загинув при обороні Грозного взимку 1995 року, – розповідає Сергій. – Мені був рік, тому я знаю його тільки по фотографіях.
У батька було ще п’ятеро братів, і всі вони воювали проти росіян у армії Дудаєва. Вижив тільки один. Він пройшов першу й другу Чеченські війни, а пізніше переїхав із сім’єю в Україну. У 2014-му дядько пішов у добровольчий батальйон, воював за Україну і втратив ногу в боях за Донецький аеропорт. Він досі не отримав українського громадянства…
Після загибелі чоловіка мама Сергія залишалася в Гудермесі. Але після другої Чеченської війни, коли росіяни таки «відновили конституційний лад» і знову загарбали Чечню, жінка вирішила повернутися з сином в Україну. Деякий час вони жили в Донецьку, але згодом переїхали в іншу область.
– Мама наполягла, щоб при отриманні паспорта я взяв її дівоче прізвище, – каже Сергій. – Влада в Україні тоді була проросійською, ФСБ почувалося тут як дома і вишукувало ворогів режиму Путіна та їхніх рідних.
У 2012-му Сергій пішов на строкову службу, після закінчення якої серйозно зайнявся спортом – вільною боротьбою. А 2014 року, щойно Росія вдерлася в Україну, відразу прийшов у військкомат. Однак мобілізувати його відмовилися.
– У мене залишалася донецька реєстрація, а луганських і донецьких хлопців у ЗСУ тоді по мобілізації не брали – така була установка, – пояснює Сергій. – Мені прямо сказали: «Хочеш воювати – йди на контракт». І я підписав контракт із 51-ою механізованою бригадою. Саме там вперше побачив справжню війну.
Ми брали участь у найжорстокіших боях, утримували Савур-Могилу. У росіян була багатократна перевага в живій силі й техніці, але ми билися з усіх сил. Товариші дали мені позивний «Донбас», я служив кулеметником. І досі ним залишаюся.
Після розформування 51-ої бригади Донбас продовжив воювати у новоствореній на її базі 14-ій, а останні три роки служить у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.
У Сергія є молодша двоюрідна сестра, котра теж служить на контракті в Збройних силах України. Причому не на штабній, паперовій роботі, а реально воює.
– Я тільки наполовину чеченець, а вона – чистокровна: у неї й батько, й мама чеченці, вони давно живуть в Україні, – каже Сергій. – Сестра теж вирішила піти в ЗСУ, вона служить оператором-навідником на БМП.
Це не дівоча служба, вона дуже важка. Якщо в БМП заклинить гармату, розклинити її дуже важко навіть здоровим чоловікам. Але вона справляється, воює. Тому що любить свою країну. А що поробиш – якщо очкують мужики, доводиться воювати дівчатам.
Скільки зараз такого, що молоді хлопці пиячать по барах? Я таких і за чоловіків не вважаю. Вони навіть не українці, тому що справжні українці люблять свою країну… Сестра зараз на Бахмутському напрямку, там дуже важко. Ми контактуємо, коли є зв’язок.
Деякий час Донбас служив у розвідувальному підрозділі бригади, але потім вирішив перевестися в штурмовий батальйон.
– Я – боєць, люблю атаки, штурми, відкритий бій. Тому розвідка не для мене, я трохи інакше дивлюся на війну. Знаєте, що для мене тут найгірше? Чекати. Мені потрібен рух, лобові зіткнення. У нас тут багато таких хлопців, справжніх бійців – і мобілізованих, і контрактників. Тому наш підрозділ вважається найкращим.
Загалом «Донбас» більше третини свого життя провів у армії, але при цьому не вважає себе по духу армійською людиною.
– Я тут, тому що війна, – просто пояснює він. – А так армія – не моє, я не люблю життя в казармах, коли все регламентоване, в рамках. Якби не війна, взагалі не пішов би в армію. Не хочу будувати тут кар’єру.
Я солдат уже 9 років, хоча давно міг стати мінімум сержантом. І армія для мене не заробіток. Мені все одно, будуть платити 100 тисяч чи ні – у мене інші погляди. Я вільнолюбний, як і мій народ. Але зараз моє місце тут.
«Я стикався з кадировцями у відкритих боях. У мене немає й не буде до них жодного жалю»
З початку повномасштабного вторгнення Сергій побував у всіх найгарячіших точках, де воювала 128-а бригада. Тримав оборону й наступав на Запоріжжі, звільняв Херсонщину, обороняв Донеччину на Бахмутському напрямку.
Про все пережите він розповідає дуже скупо, не деталізуючи. Тільки один раз не втримався – пожартував.
– Це було на Донеччині. Вранці прокинувся, вибрався з нори, яку видовбав на морозі напередодні, й відійшов відлити. І тут прямо в те місце, де я спав, влітає ворожий снаряд. Порвало мені спальник, – сміється Донбас.
– Але загалом там було не до сміху. Нас поставили на краю села біля цвинтаря, за яким пролягав глибокий яр. У перші дні через постійний шквальний вогонь було неможливо організувати підвіз боєкомплекту й провізії, – додає він.
За словами Сергія, на позиціях не було можливості навіть нормально окопатися, тому бійці ночували у воронках, а воду пили з калюж.
– Росіяни стояли метрів за 150 і періодично кричали нам: «Хохол, здавайся!». А я кричав їм у відповідь: «Ну, иди и забери меня в плен!». Вони постійно намагалися зайти нам у тил через той яр за цвинтарем, тому я зробив там вогневу точку й відганяв їх, – розповідає Донбас.
– Це були «вагнери», більше схожі на бомжів. Я кладу одного, другого, третього, а вони лізуть далі. У них була десь 30-кратна перевага в живій силі. Але я не пропустив жодного. У мене наплічник «Хижак» на тисячу патронів (тактичний комплекс із автоматичною подачею кулеметної стрічки – УП), то боєкомплекту в кулеметі не вистачало…
Крім бомжів у «вагнера» були й профі – ті працювали з дронами й дуже мітко клали гранати із «сапога» (станковий протитанковий гранатомет – УП). Але на наші позиції не пройшов жоден.
Сергій безперервно воює з 2014-го, тому може порівняти українську і російську армії в динаміці.
– ЗСУ сильно змінилися, – каже він. – З’явилися нова техніка, зброя, але головне – це досвід. Ми ж раніше ніде не воювали по-справжньому, із 2014 тільки почали вчитися. А 9 років – це величезний і неоціненний досвід, який не купиш ні за які гроші й не отримаєш як волонтерську чи закордонну допомогу.
Чи змінилися росіяни? Як дохли раніше, так дохнуть і тепер. Скількох поклав я особисто? Я кулеметник – не рахую. Не люблю про це говорити – що було, то було. Просто виконую свою роботу, захищаю країну.
Сергій – мусульманин за віросповіданням, володіє чеченською, українською та російською мовами. Але вважає себе українцем.
– Так, я українець. Навіть якщо не їм сало, бо мусульманин, і в мені тече кавказька кров. Але я не релігійний фанатик. Так само, як не кожен християнин щодня ходить у церкву. Моя дружина – чистокровна українка з Полтавщини.
Я ненавиджу росіян. Скільки біди вони навколо принесли… Мого діда теж убили в кишлаку, хоча він був цивільний, беззбройний. У тих двох війнах чеченцям допомагали українські брати-добровольці. Тому що в чеченців і українців – спільний ворог. Століттями. Ось чому я не міг не піти воювати. І буду тут до перемоги.
Сергій вважає, що перемогою України війна з Росією не закінчиться. Принаймні тут і для нього.
– Після перемоги піду воювати на свою другу батьківщину – в Чечню. Чечня підніметься. Дудаєв неодноразово говорив, що після України встане й Кавказ. Там дуже багато нормальних людей, патріотів своєї землі. Ті, що воюють тут на боці Росії – приватна охорона Кадирова, їх дуже мало. Кадиров – найбільший колаборант на Кавказі, це ганчірка Путіна…
Я стикався з кадировцями в Мар’їнці у відкритих боях. У мене немає й не буде до них жодного жалю. Але кадировці – це не вся Чечня, не весь Кавказ.
Я знав Ісу Мунаєва, командира батальйону імені Джохара Дудаєва, він загинув у 2015 році в Чорнухиному при обороні Дебальцевого. Наш батальйон 14-ки тоді був відряджений до 128-ої бригади, і ми воювали пліч-о-пліч. Мунаєв – справжній чеченець. І таких багато…
Сергій не любить про себе говорити, але дещо розповіли його бойові товариші.
За їхніми словами, Донбас – один із тих, хто особисто навчає новобранців поводитися зі зброєю, обирати кращі позиції, берегтися від ворожих обстрілів, хоча не зобов’язаний цього робити. У бою він дуже надійний і відважний, поряд із ним – як за бетонною стіною.
Сергій неодноразово був поранений, але жодного разу не поскаржився на здоров’я. Всі свої бойові нагороди він відправив додому й ніколи не хизується ними.
– Я не люблю цього всього, – ніби виправдовується Донбас. – Взагалі не сприймаю «тік-ток війська». Якщо хтось по-справжньому хоче побачити й відчути, що таке війна, хай іде сюди. А не перетворюється на диванного експерта й не розмірковує, чому ми так довго беремо село.
Я боєць, але в мене немає фанатичності. Так, мій батько загинув у війні з росіянами, і четверо його братів, моїх дядьків. Мого діда вбили росіяни. Але я тут не через це, справа не в кровній помсті. Скільки товаришів моїх уже загинуло, котрі не були мені родичами! А скількох цивільних росіяни вбили в Бучі, Ірпіні, Умані, Кременчуку… Скількох дітей!..
Я прийшов сюди, щоб захистити свою країну, свій народ. У тому числі свою сім’ю. Я вісім років одружений і поки не маю дітей. Але вони будуть, і я хочу, щоб мої діти росли у вільній країні. Тому все роблю для цього, приношу користь своїй країні з кулеметом у руках.
ЯРОСЛАВ ГАЛАС, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, для УП
фото автора
