В Ужгороді з великим успіхом пройшла прем’єра вистави «Венера в хутрі»

У Закарпатському театрі ім. Шерегіїв відбулася13-та прем’єра сезону – вистава В. Семенцова за п’єсою сучасного американського драматурга Девіда Айвза «Венера в хутрі».

замовляйте в газети: Закарпатські оголошення, Робота Гроші, Поради ✔️повідомлення, оголошення, вакансії, рекламу • 050 222 50 50, вайбер

Він, вона і класика

Це третя прем’єра Віталія Семенцова у нашому театрі цього сезону (після “Солодкої помсти” і “Восьми люблячих жінок”). На що схожий новий спектакль? Були колись у радянську добу такі значки з подвійним зображенням: дивишся під одним кутом — Чебурашка, дивишся під іншим — Крокодил Гена. Отак і тут. Режисер Томаш Новек написав інсценівку за знаменитим романом Л. Захера-Мазоха, до нього прийшла актриса пробуватися на головну роль, він починає їй підігрувати. А далі все роздвоюється. З одного боку, режисер і актриса репетирують виставу, з іншого боку — вони же два реальні персонажі цієї вистави (Северин і Ванда), причому спочатку переходи від однієї реальності до іншої цілком чіткі і невимушені, але з часом вони стають усе більш розпливчатими, а потім дві реальності взагалі зливаються воєдино. Звідси купа несподіваного гумору, але ще більше сюрреалізму, коли вже не знаєш, де і з ким це відбувається, підозрюєш, що усе це десь у глибині твоєї власної душі з твоєми же спогадами. Режисер виклично грається у нас на очах з двома реальностями, наче фокусник-ілюзіоніст, пропонує схопити його за руку, а нам ніяк не вдається. Ніби як маркерами переходу від однієї реальності до іншої персонажі користуються різноманітним одягом та реквізитом. Він тут приголомшує (художник-постановник Емма Зайцева). Героїня змінює вбрання ледь не десяток разів, герой не надто відстає від неї. А чого варта якась епічна канапа-рекам’є, чи письмовий стіл, що поєднує риси трону і пульту управління польотами! А взуття — це взагалі пісня у пісні, особливо, жіночі чоботи-ботфорти, хоча не вони одні. А проте врешті-решт усе так заплутується, що навіть вбрання вже не допомагає розібратися у статусі подій. Лишається хіба що вникати у гру акторів.

Вона (Дар’я Горшкова) грає буквально кожним м’язом. Це дівчина на шарнірах, що рухаються куди завгодно, причому мова не тільки про пластику, а й про семантику образу, бо героїня демонструє одну свою іпостась за іншою, причому все більш і більш несподівані. Її тактика — постійний гамбіт: жертвує дрібничкою, щоб отримати все. Дана роль нагадує дебютну роль цієї актриси у “Крутих віражах”, коли вона вперше з’явилася на нашій сцені, але тоді це ще було, так би мовити, “розписування ручки”, тепер же актриса демонструвала ледь не весь потенціал власної майстерності – благо, роль дозволяла і навіть вимагала цього.

Він (Олег Власов) грає багато в чому на контрасті до партнерки. Коли та експансивна, він незворушний і навпаки. Постійно грається у піддавки, але по-справжньому так і не піддається. Грати дичину, на яку полюють, завжди важче, ніж грати самого мисливця. Актор впорався із цим блискуче. Він лишається собі на умі у найбільш невигідних і навіть нібито безвихідних ситуаціях. Актор грає такого собі Івана-покивана, якого недостатньо убити — його треба після цього ще й завалити. А завалити-то ніяк і не виходить. Чоловіча частина публіки насолоджувалася з того, що наші принаймні не програли.

Вистава багатопланова, полісемантична, надзвичайно емоційна. Наприкінці публіка влаштувала артистам не просто овації, а справжню бучу. Спектакль про протилежність чоловічої і жіночої натури, як чоловіки схильні недооцінювати жінок, як вправно жінки ведуть полювання, прикидаючись зовсім не тим, чим є. Про те, що класика завжди свіжа і актуальна (роман Захера-Мазоха написано ще 1870 р.), вона постійно обертається до нас несподіваними аспектами, кожне покоління вичитує у ній щось своє. Чесно кажучи, від тексту львівського письменника і від дорогих йому ідей мало що лишилося, зате з’явилося багато нового. Нарешті, за двома лицедіями просто цікаво спостерігати. Чого вони тільки не витворяють упродовж півтори години! Що лишається у сухому підсумку? Що людська природа невичерпна, а мистецтво ще невичерпніше.

Сергій ФЕДАКА, zakarpattya.net.ua/Blogs

фото Олексій Попов

ЗакарпатПост

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *