Про закарпатський патріотизм: Не хабар, а просто якийсь алдамаш
Про що писали 18 років тому. Продовження.
Закарпатці здатні одночасно цілуватися, заздрити, кпити, виголошувати здравиці і прокляття одній і тій же людині – аби лиш за келихом свого рідного, найкращого в світі вина. На цей локал-патріотизм нас купляли вже сотні разів у минулому, і ще не раз розведуть у майбутньому. При всіх клятвах краян у любові до власної історії, вона практично так і не з’ясована, тому кожний свідомий патріот послуговується виключно своєю власною версією – звісно, єдино правильною.
Діячами в усіх сферах життя у нас стали скандалісти
До якої б держави не входило Закарпаття, ми завжди лежали скраєчку її, тому в нас виробився цілком відчутний комплекс – за будь-яку ціну опинятися у центрі. Оскільки про центр країни не йшлося, то – хоча б у центрі уваги. Краяни давно зрозуміли, що найкраще це вдається завдяки скандалам. Тому найпопулярнішими діячами в усіх сферах життя у нас стали скандалісти. З приводу них обурювалися, крутили пальцями біля скроні, інколи навіть складали велемовні колективні відозви, але ніхто не міг навіть уявити, як можна прожити без них.
Не хабар, а просто якийсь алдамаш
Бути політиком тут неможливо без регулярної клоунади. Поет мав якомога частіше з’являтися на люди вусмерть натхненним. За кожною красунею мав тягтися шлейф пліток. Будь-який керівник, якщо він взагалі поважав себе, а особливо своїх клієнтів, був просто зобов’язаний підозрюватися у корупційних діяннях. Причому у гаргантюанських розмірах. Числа менше, ніж із шістьма нулями, не канали. Це було навіть непристойно. Не хабар, а просто якийсь алдамаш.
Перепрошую, пане бандите, який час показує ваш крадений годинник?
Ну, а з бізнесменом, про якого не склали хоча б десяток анекдотів, ніхто не підписав би найдешевшого контракту. Добропорядні громадяни залюбки звертаються одне до одного: “Перепрошую, пане бандите, який час показує ваш крадений годинник?” Тим більше, що влади міняються тут не менш часто, ніж власники у місцевих крамницях. Тому зажити репутації бандита при одній владі означає автоматичні преференції при наступній.
Коли бачиш вирячені очі прихожан
Навіть релігію у нас перетворено на політику, а конфесії – на політичні партії. І боротьба між ними – хай світські політики сховаються. Як у сусідній Словаччині дві-три конфесії примудряються уживатися в одному храмі – то загадка. Ех, не доросли вони до нашого рівня. Коли бачиш вирячені очі прихожан, якими вони спопеляють своїх односельців з іншої громади, починаєш по-справжньому розуміти, що таке смиріння, прощення, підставляння другої щоки тощо.
Хоча які там правила у любові?
Убили би одне одного, а потім би ревно плакали на чужих могилах, клялися би у вічній любові до братів у Христі. Головне, щоб за своїм обрядом! Бо багатьом закарпатцям суть християнської віри байдужа, головне, аби наші були згори. Не релігійне життя, а, прости Господи, американський футбол без правил.
Хоча які там правила у любові?
Аж за кілька днів та подохла
Помер якось один наш старий, лишив трьом синам добру коняку: “Сокотіть, синочки, то єдина ваша годувальниця!” Аж за кілька днів та подохла. Старший брат з горя пішов на озеро топитися. А там русалка: “Покохай мене, Васильку, – озолочу”. Той покохав. “Давай ще!” І ще, і ще. На п’ятому разі хлопець загнувся. Наступної ночі середній брат витримав сім разів. На третю ніч пішов Іванко-дурник. “Чи покохаєш мене десять разів?” – “Можу, але не буду. Бо за десятим разом у мене кобила здохла”.
На небі нас таких не святих однозначно не приймуть
Витримати кохання таких Іванків-дурників може тільки така коняка, як Закарпаття. Хоча і воно вже загинається. До яких русалок підемо далі? Вони ж усі навколо теж не дурні, жити хочуть. Витримати такого закарпатського патріотизму не здатні ні Словаччина, ні Угорщина з Румунією. Ненька-Україна на нас взагалі давно вже махнула рукою. Колись казали – як Бог на Підкарпатську Русь. На небі нас таких не святих однозначно не приймуть. Лишається хіба що пекло. Проте його наші патріоти творять вже тут. З запеклої любові.
А може, нам на Марс полетіти?
Нам не підійшла ні європейська Чехія, ні інші. Наш локал-патріотизм постійно вступає у якусь смертельну реакцію з патріотизмом загальноукраїнським. Як у кіно – злилися зелена і жовта рідина, і так рвонуло, що ледве телеекран на друзки не розлетівся. То з величезної любові. А може, нам на Марс полетіти? Хоча там, здається, все відлюбили ще до нас.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
газета «НЕДІЛЯ», №10, 10–16 березня 2007 року
