Єдине, що нам не зрадить. Про що писали в Закарпатті 17 років тому
Повернення у будні
Ну як провів свята? Цим напрочуд оригінальним питанням косять мене зараз звідусіль, як кулеметною чергою. Дістають з-за рогу. Б’ють в упор прямою наводкою. Скидають його на голову, як бомбу. Як-як? Ніби по обличчю не видно. З цього приводу згадується якась комедія з Бельмондо. Починається з того, що він сидить у тюрмі. А там зразкових в’язнів випускають на добове звільнення до міста (як у нас в армії). Повернувшись, треба зголоситися до головного тюремника і відповісти на оце саме сакраментальне питання. «О, я провів час з великою користю. Я знайшов собі роботу, тому, вийшовши на волю, зможу зразу розпочати чесне життя».
Навів лад у своєму комп’ютері і власній душі
При цих словах камера показує, як насправді у той час Жан-Поль пиячив з якоюсь красунею. Далі камера підіймається вгору і показує весільне фото: оця дама удвох з начальником тюрми. Мені теж дуже кортить відповісти, що я провів час з користю, що багато написав-намалював. Що навів лад у своєму комп’ютері і власній душі. Що цього року я вже буду білим і пухнастим – як лабораторний пацюк. Мовляв, ріжте мене, коліть різною гидотою, підключайте електроди – я тільки всміхатимуся. Але хто у це повірить? Звісно, все навпаки. У порядних людей рік починається дуже сумбурно. Тільки восьмого січня зі здивуванням виявляєш, що життя все-таки продовжується.
Нарешті закінчився один нескінченний концерт
Бо наше життя непробивне. Тому нас не можна вибити з колії жодними святами, якими би затяжними і виснажливими вони не були. Це життя-термінатор. Чим більше намагаєшся його процвиндрити, тим дорожче воно стає. До нього завжди хочеться повернутися із святкової заметілі. Нарешті закінчився один нескінченний концерт, що ішов по всіх телеканалах з 31 грудня по 7 січня. Екран знов окуповують політики, від яких встиг відпочити. Їхні обличчя пом’яті, зате очі палають ентузіазмом. З бодуна особливо хочеться ощасливити ціле людство якими-небудь реформами. Або хоча би одну країну.
Ми вже щасливі від новорічного стрибка цін
Правда, навіщо нашій маленькій країні таке велике щастя? Ми вже щасливі від новорічного стрибка цін. Ми уклінно вдячні за це нашим коханим політикам. З екрана різні дяді і тьоті розповідатимуть, як гарно житиметься у цьому році. Їм знову геть ніхто не віритиме. Але за них знову голосуватимуть. Бо інших все одно немає. По оцьому зачарованому колу, що зветься українською політикою, ми ходимо, немов віслючки – одне за одним. Гадаємо, ніби щось там нагорі може змінитися.
Заспокойтеся, мені нічим не краще за вас
Насправді же все можна змінювати тільки тут, унизу. У нашому живому житті, а не в тім віртуальнім світі, де мешкають політики. Для цього й існують будні. Тепер можна знову побачити справді дорогі тобі лиця – колег по роботі. Як мені їх бракувало! Вони теж вимотані. Дехто ще більше за мене. За звичними запитаннями – ледь приховані ревнощі. Заспокойтеся, мені нічим не краще за вас. Я точнісінько так же не знаю, що там попереду. Будемо просто жити.
Лікуємо тіла і душі
Намагатимемося і надалі лишатися людьми. Підтримувати одне одного. Щурі, коли їм холодно, збиваються докупи. Братимемо приклад. Робота починається з багатогодинних перекурів. Лікуємо тіла і душі. Після таких тривалих вихідних треба давати ще один день, аби відпочити від відпочинку. Тому дуже хочеться якось дотягти до суботи-неділі. Будуємо грандіозні плани на цілий рік. Порівняно з нами Наполеон – дітвак. Кожна жінка виглядає спокусливішою за Жозефіну.
Єдине, що нам не зрадить
Дещо з цих планів ми дійсно виконаємо. Якщо дуже постараємося, то виконаємо все. Бо ми того варті. Ми і зустрічали цей рік так затято, намагаючись ні про що не думати, бо боїмося власної сили. Ми намагалися про неї забути, та вона щораз нагадувала про себе. Це єдине, що нам не зрадить. Бо якщо ми змогли так відсвяткувати, то й працюватимемо, як звірі. Сірі, з довгим голим хвостом і гострими, мов лезо, зубами. Цими зубами ми перегриземо всі проблеми, котрих, як знаємо, не бракуватиме. Коли я дивлюся на колег, зникають будь-які сумніви. Пережили свята – переживемо будні. Неможливо здолати народ, котрий у свята гарує ще більше, ніж у будні. Будьмо, будні!
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”, № 1-2, 12—18 січня 2008
