Остап Дроздов: «Не страшно, коли ти один, страшно – коли ти нуль»
Остап Дроздов – сучасний український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на телеканалі ZIK, піонер суб`єктивної журналістики в Україні. Іще в березні 2014 року у коментарі російському виданню «політ.ру» напророчив, що окупація та анексія Криму призведе до міжнародної ізоляції Росії на десятиліття вперед.
Став більше відомим широкому загалу після того, як 25 липня 2017 року вигнав гостя своєї програми “Прямим текстом” Юрія Романенка, головного редактора Інтернетвидання “Хвиля”, за відмову говорити українською в ефірі. Цей скандальний вчинок викликав бурхливе обговорення в соцмережах, пресі, надав нового звучання вислову «дати дрозда».
Наставник молоді з новаторським підходом, від своїх підопічних вимагає не знань, а розуміння. Часто кидає виклик загальноприйнятим істинам, не боячись іміджу білої ворони у суспільстві.
Отже журналіст газети «Мукачево Express» попросив його відповісти на кілька злободенних питань.
Чому для своїх книг Ви обрали не назви, як це зазвичай прийнято, а нумерацію? Наприклад, «№1», «№2»…
Я вирішив не морочити собі голови з назвами. Композитори свої симфонії теж зазвичай нумерували, а мої романи в деякій мірі теж є музикою лексики й метафорики. Так і народилася свого роду фішка – романи будуть мати номери. Але при цьому кожна з цифр глибоко обігрується й закорінюється в тексті. Наприклад, роман-вибух «№1» є моїм дебютом, тобто текстом №1, та водночас у ньому на першому місці стоїть автор, його сповідь, його літературний ексгібіціонізм. А, приміром, у романі «№2» визначальним є щемливе прохання оповідача, з яким він звертається до країни стати номером 2, зійти з амвону, звільнити місце на троні для людини. Так собі думаю, майбутній роман «№3» матиме глибоку конотацію саме на це число. Як мінімум – Бог трійцю любить.
Вам не здається, що нумерація замість традиційної назви зменшує привабливість Ваших книг для потенційних читачів?
Навпаки – успіх обох моїх романів засвідчує протилежне: мій читач оцінює не назву, не вітрину, не маркетингову гру слів, а зміст, тобто сам текст. Я належу до людей, які або роблять ціннісні речі, або не роблять нічого. Якщо на обкладинці зазначене моє ім’я та прізвище (а крім них, у мене більше нічого немає) – отже, це вартісний текст, під яким я підписуюся. Ковзання по поверхні мене не цікавить. Якщо писати – то зачіпаючи глибинні пласти. Продовжуючи тему чисел, скажу ще таке: не страшно, коли ти один, страшно – коли ти нуль.
Чому перша книга отримала статус роману-вибуху, а друга – роман, але вже без доповнення “вибух”?
Роман-вибух «№1» для мене дійсно був вибухом, позаяк я насмілився оголити все те, що формувало мене як людину меншості, людину неформатну, зі своїм світоглядом, який не завжди іде в ногу з масовими дочасними трендами. І цей вибух був потрібен насамперед мені, тому що в якийсь момент я відчув, що моя аудиторія сприймає й оцінює мене більше як медіа-постать, успішного журналіста тощо. Я став функцією, а не особистістю. Тому в мене виникла внутрішня потреба повернути себе собі через дуже відверту, дуже анатомічну розповідь про себе, родину, дитинство, страхи, мрії. Цей вибух спрацював – роман «№1» став помітним у літературному процесі, він увійшов у топ-5 найзгадуваніших книг минулорічного Форуму видавців. Я об’їздив півкраїни з презентаціями і бачив, як мій роман-вибух влучає своїми осколками в дуже різних людей, яких об’єднує одне й те саме відчуття: автор замість них розповів щось дуже сокровенне. З романом «№2» уже не було потреби додавати будь-яку прикладку – це є чистий текст, чиста рефлексійна література, яка вже додаткових епітетів не потребує.
У першому романі Ви пишете, що не любите банальних людей. А як же “полюби ближнього свого, як себе самого”? Люди, яких Ви вважаєте банальними, можуть бути гарними фахівцями у якихось непоказних сферах, просто бути скромними, але відповідальними і потрібними представниками суспільства. Чи не погарячкували Ви в першому романі, заявивши про своє упереджене ставлення до них?
Банальними людьми я називаю абсолютну пересіч, якій головне – добре пожерти, смачно поспати, потішити свій недорозвинутий мозок «вєчєрнім кварталом» і нічим інтелектуальним та гуманітарним не цікавитися. Таких людей – доволі багато, їхнє непретензійне життя минає в трикутнику «базар – телевізор – робота». Банальними людьми я називаю тих, хто примітивно мислить і не прагне проривати свій горизонт світоглядних упереджень. Це ті люди, які не обтяжують себе пошуком нових смислів. До скромності це не має ніякого стосунку. Я шаную людей щоденної праці, і серед них я зустрічаю чимало вроджених інтелігентів. А от банальні люди – це наш баласт, наш тягар, який усіх тягне до плінтусного рівня. Вони нічого не читають, нічим не цікавляться, крім свого кишківника, нікуди не прагнуть і не хочуть осягнути більш складні явища навколо себе. З ними мені не по дорозі. Я вже навчився їх ізолювати від себе. Не варто окрилювати тих, із ким не збираєшся в небо.
Відтоді, як я дізналася про те, що Ви запланували творчу зустріч з мукачівцями, почала анонсувати її серед своїх знайомих. Коли просто називала прізвище, більшість людей не розуміли, про кого саме йдеться. Варто було згадати випадок у ефірі ток-шоу “Прямим текстом” з політологом Романенко, як Ви ставали пізнаваним. Чи не був цей випадок свого роду піар-акцією? Свого часу подібні питання журналісти задавали дитячій письменниці Ларисі Ніцой, котра за відмову обслужити українською кинула решту продавчині одного з магазинів.
Я в публічній журналістиці працюю вже більше 10 років, і піару не потребую в такий спосіб. Звісно, цей ексцес додав мені впізнаваності, і я насправді тішуся, що вперше за всю історію незалежності в суспільстві почалася широка й гаряча дискусія про безпрецедентну дискримінацію української мови (на хвильку, єдиної державної!), про демонстративну зневагу до неї. Я належу до нішевих людей. Мені масовість як така не потрібна. Я працюю на якісно менший сегмент суспільства. Мені не треба, аби мене розуміли бовдури чи ватники. Я протистою плебеїзації українців, роблю це медійно, працюючи на уламках вдумливої, інтелектуальної журналістики, яку придавила собою розважайлівка й соплежування. Я регулярно їжджу по всій країні, маю презентації, творчі зустрічі, лекції й майстер-класи, і всюди збираю креативних небайдужих людей, які хочуть глибоко мислити.
На початку роману «№2» Ви зізнаєтеся, що не хотіли писати другої книги. Але написали. Чи плануєте написати третю? Чи, може, вже й працюєте над нею? Адже, ступивши на стезю письменництва, вже майже неможливо звернути з неї.
Я беру паузу на рік-півтора. Нічого писати не буду в найближчий рік, бо потребую часу, аби настоятися. Мої читачі, які буквально за кілька днів проковтнули роман «№2», уже тепер запитують, коли буде «№3». Я не хочу поспішати чи писати заради писання. Я занадто багато емоційного надриву вклав у «№2», відтак мені потрібен час на реновацію. «№3» точно буде, але не вже й не зараз. Не виключено також, що наступного року я дещо зменшу кількість своїх публічних виступів – відчуваю, що мушу напрацювати в собі нові сенси. Як правило, я не відмовляю на запрошення кудись приїхати, де мене хочуть чути і бачити, але буду ставитися до цього більш вибірково.
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
