Чому об українських журналістів так часто й охоче витирають ноги

Наближається Всесвітній день свободи преси, і незабаром медійні профспілки та громадські організації оголосять традиційні вже рейтинги ворогів вітчизняної журналістики. Нагадаю, традицію було започатковано 2007 року Інститутом масової інформації та Незалежною медіа-профспілкою України і продовжено 2008-го ІМІ вже у спілці з Київською незалежною медіа-профспілкою; 2008-го свій рейтинг «душителів свободи слова» вперше оприлюднила Національна спілка журналістів України.

 Ідею об’єднання рейтингів не було втілено в 2009-му, і хтозна, чи не з’явиться цього року ще якогось третього. Між рейтингами виникла навіть своєрідна конкуренція – упорядники так поспішали випередити одне одного, що оприлюднили їх за кілька днів до 3 травня.

 До цих рейтингів традиційно потрапляють чиновники й депутати, які певним чином образили журналістів – били, виганяли, перешкоджали їхній професійній діяльності, позивалися проти них; судді, що ухвалили за такими позовами несправедливі, на думку укладачів, рішення; правоохоронці, що відмовляються розслідувати справи про порушення прав журналістів і захищати їх; автори законопроектів, які утискають свободу слова, тощо.

 Торік ІМІ/КНМП включили до переліку ворогів преси узагальнений образ власників ЗМІ. Власники посіли третю сходинку в рейтингу шкідників, поступившись генпрокуророві Олександру Медведьку та міністру внутрішніх справ Юрію Луценку. Якщо вдаватися до абстракцій і цього року, вони, безперечно, взяли б у рейтингу всі призові місця. Це і Власники, які остаточно донищують свободу навіть не слова, а професійної журналістської роботи, вимагаючи від залежних від них ЗМІ лояльного і сервільного висвітлення діяльності влади; і Влада, яка чи то вимагає, чи то просить такого ставлення до себе; і Правоохоронці, які, замість захищати журналістів, бачать у них своїх ворогів і поводяться з ними відповідно; і Ринок, безжальний до відносно якісних, але не адаптованих до нав’язаної аудиторії примітивної моди і культури споживання, медій; а головне, звісно, самі журналісти, оскільки всі вороги разом узяті не завдали свободі слова в Україні тієї шкоди, яку завдає страх, байдужість, самоцензура і готовність до компромісів із власним сумлінням.

 Щиро кажучи, у співставленні з масштабами лиха, спричиненого спільними діями цих «абстракцій», називати ворогом преси якогось нещасного зачепилівського суддю за те, що присудив штраф редакторові напівмертвої районки, якось навіть смішно.

 З іншого боку, окремо взятого злодійкуватого суддю чи знахабнілого чиновника можна присоромити, ославити, налякати, а що робити з «абстракціями»? Інших журналістів (влади, власників, правоохоронців), майже цитуючи Сталіна, в нас немає. Чи то владу, в якої й без того вуха безперервно горять від усенародних прокльонів, має турбувати, що її включили в якийсь грантожерський рейтинг? Тому, звісно, ловити й давити цих «бліх» усіма доступними нам способами необхідно, навіть коли вони здаються геть незначущими у порівнянні з генералізованими проблемами суспільства й системи медіа. Робити хоч щось – краще, ніж не робити нічого.

 Однак частота та «густина» випадків нападів на журналістів, порушення їхніх прав та несправедливих позовів проти засобів масової інформації викриває невидиму «грибницю», в якій коріняться подібні інциденти.

 Ворог без обличчя

У цьогорічних рейтингах може опинитися багато невідомих і «невідомих». Невідомий охоронець агрофірми, який побив журналістів дніпропетровської студії «Резонанс-ТБ». Невідомий, що напав на двох співробітників одеської ТРК «Град». Невідомий, що побив оператора полтавської ТРК «Лтава». Невідомі організатори вибуху, що знищив автомобіль засновника черкаської медіагрупи «Антена» Валерія Воротника. Невстановлені «козаки», що напали на кримськотатарського журналіста Айдера Муджабу. Охоронці, що завдали серйозних травм кореспонденту УНІАН Віталію Данильченку під час штурму заводу «Таврія». Невідомі фанати Леніна, нацьковані так і не названим народним депутатом на журналіста Руслана Любченка. Охоронці, що забирали камеру у знімальної групи «Сіті»… І ще багато подібних випадків.

 Звісно, більшість цих «невідомих» важко назвати серйозними ворогами, й оприлюднення їхніх імен нічого б не дало. Їхні дії – лише наслідок уявлення про прийнятність застосування до журналістів хамства й фізичної сили. Як правило, під приводом «захисту від втручання у приватне життя». Неважко здогадатися, що подібні інциденти, інформація про які не доходить до «Телекритики» чи не оприлюднюється загалом, трапляються з журналістами мало не щодня.

 Не можна не помітити також, наскільки зухвалішими стали в поводженні з журналістами політики, чиновники та бізнесмени. Люди, наділені бодай якоюсь владою, – нехай це навіть одноденна влада представника виборчої комісії, – демонструють до представників медіа зверхність і зневагу. Пані Ганна Герман, сама в минулому журналістка, у жовтні минулого року заявила, що добиватиметься повернення в політику Олега Калашникова (згодом він, не дочекавшись рішення партії, сам «повернувся», виступивши зі сцени мітингу Партії регіонів біля Центральної виборчої комісії) – мовляв, він «покаявся і дорого заплатив за свою помилку». «Платою за помилку», нагадаю, було всього лише невключення Калашникова, який побив знімальну групу каналу СТБ, до виборчого списку Партії регіонів. Та ж Ганна Герман після скандального ефіру програми «Шустер live», де вона разом із Миколою Азаровим та Іриною Акімовою несподівано ввірвалася до студії та влаштувала перепалку з Юлією Тимошенко, ігноруючи формат програми та затикаючи присутніх журналістів, заочно погрожувала Савіку Шустеру, що йому, мовляв, недовго залишилося «роз’єднувати країну» на телебаченні… І вже у статусі заступника глави Секретаріату президента, втручаючись, – хоч і не має на те жодного законного права, як і її роботодавці, втім, – у кадрову політику Національної телекомпанії України, пані Ганна хвалиться, що «викинула» попереднє керівництво… Її однопартієць, нині голова Харківської ОДА Михайло Добкін, прилюдно називав журналістів, що критикували міську владу, «ручними собачками». Голова Гадяцької райради на Полтавщини вдарив журналістку в обличчя, згодом пояснивши свої дії поганим настроєм.

 Кадри, на яких народний депутат Олександр Ткаченко вириває в кореспондента СТБ Ольги Червакової мікрофон і жбурляє на сходи, бачила вся країна, однак і правоохоронці, і ВР відмовилися накладати на депутата-хама бодай якісь санкції. Тепер ми спостерігаємо за аналогічною історією за участю чиновника КМДА Володимира Стороженка. Зафіксовано навіть випадок нападу… дружини чиновника на телеоператора. Нападів міліціонерів на журналістів аж ніяк не поменшало у порівнянні з минулим роком, і їхнє перетворення з «орлів Луценка» на «орлів Могильова», здається, нічого не змінило – історії з Ігорем Мірошниченком, Олексієм Фурманом та Оленою Білозерською це підтверджують. На тлі численних випадків побиття або незаконного затримання журналістів міліцією свіжа заява міністра Могильова звучить як знущання. Водночас він же визнає, що найбільше злочинів чинять саме проти журналістів.

 Почастішали випадки невиплати зарплатні в медійних підприємствах, причому в більшості випадків власники, які відмовляли журналістам у зароблених грошах, були аж ніяк не банкрутами. Не меншає нищівних позовів про відшкодування моральних збитків проти регіональних ЗМІ – закрилася газета «Нова Ера» в Тернополі, не подужавши сплатити 200 тисяч гривень ДАІ, з газетами і телеканалами судиться «Турбоатом», з хмельницькою газетою «Моя газета плюс» – тамтешня міліція, яка не стидається застосовувати силу для доведення своєї правоти в позасудовому порядку… І так далі. Ця пошесть «об’єднує» Україну – постраждалих колег та нахабних кривдників однаково багато від Луганська до Закарпаття.

 Журналісти неначе ходять із пришпиленими цидулками «Вдар мене!» на спинах.

 Можна було б пов’язати цю тенденцію з приходом нової влади, якби вона так само яскраво не простежувалася за старої. Навпаки, нова влада намагається робити красиві жести, зокрема в історії з газетою «Експрес» та каналом ТВі – на звернення журналістів відреагував сам президент. Влада демонстративно опікується справою Ґонґадзе, на словах дає чергові гарантії свободи преси, зустрічається з «побитими журналістами», й подібної показухи попереду, ймовірно, чимало. А утиски, побиття, позови та інші паскудства тривають, і кількість їхня не зменшується. Видається, що своєрідним «зеленим світлом» для порушень прав журналістів є байдужість, із якою суспільство реагує на більшість подібних випадків – якщо звертає на них увагу взагалі.

 Відторгнення

 Той факт, що суспільства, в якому належним чином працює система медіа, захищає права журналістів дещо ретельніше, ніж права пересічних громадян, має просте пояснення: перешкоджання професійній діяльності журналіста загрожує праву суспільства на отримання інформації. Прикрі епізоди історії людства, деякі з яких досі тривають у суміжних із нашою країнах, показали цивілізованому суспільству, до чого може призвести обмеження свободи журналістської праці. Тому, попри ставлення до окремих ЗМІ та їхніх співробітників, суспільство робить, – і вимагає цього від влади, – усе можливе, щоб журналісти залишались у професії й не боялися говорити правду.

 В Україні ж сьогодні маємо парадоксальну ситуацію, коли якраз безперешкодна робота медіа завдає постійної шкоди суспільству, дезінформуючи його та маніпулюючи громадською думкою на догоду чиїмось політичним чи комерційним інтересам.

 Це в жодному разі не значить, що журналістів можна і треба бити, гнати, неправедно судити. Але це наводить на думку, що українське суспільство, можливо, виявляє не таку вже й велику дурість та несвідомість своїм нарочито байдужим ставленням до порушення прав журналістів. Підказує, чому читачі/глядачі/слухачі навіть найпопулярнішого журналіста чи ведучого не виходять на його захист, як вийшли б парафіяни на захист свого священика чи студенти – на захист улюбленого викладача. Чому в Україні не просто неможлива історія на зразок загальновідомої чеської 2001 року, коли проти призначення політично заангажованого директора суспільного телебачення Їржі Годача на вулицях Праги протестували тисячі людей, аж поки не домоглися його відставки. Чому, попри обіцянки боронити свободу слова та права журналістів, і за позаминулої, і за минулої, й за нинішньої влади найстрашнішою карою для представника влади, що завдав шкоди співробітникам ЗМІ, стало невключення до виборчого списку… І те, що так перегукуються між собою найекстремальніші, блюзнірські висловлювання в інтернет-обговореннях катастрофи літака польського президента – «шкода, що наші не полетіли» – і чергових випадків побиття журналістів: «давно пора поставити журналюг на місце».

 Процес самодискредитації медіа, зумовлений заграванням із «барбосом», проституційним прислужуванням владі, ігноруванням професійних стандартів і загальним заниженням планки якості журналістського продукту, – дійшов до тієї стадії, коли суспільство починає відторгати систему масової інформації як щось чужорідне і хвороботворне й захищатися від неї. А те, що призвідцями цієї самодискредитації є не всі, а лише більша чи популярніша частина журналістів, є надзвичайно важливою деталлю. Яка, втім, нічого не міняє.

 Журналісти, для яких нормою є протягом місяців виборчої кампанії компостувати аудиторії мізки прихованою рекламою, піаром і дифірамбами на адресу кандидатів, замаскованими під новини, влаштовувати зрежисовані рекламні вистави замість політичних ток-шоу, страхати епідеміями, землетрусами й ріками крові задля підвищення рейтингу, втрачають моральне право на заступництво суспільства у разі, якщо їхній черговий джинсодавець надумає замість чергового замовлення дати їм потиличника чи пожбурити мікрофон у смітник. І для пересічного громадянина, який отримує від медіа замість потрібних йому новин і смислів джинсу, кітч та інфотейнмент, звичні виправдання «ворогів преси» – ці журналюги, мовляв, перші почали, пхаються в мій приватний простір, порушують мої права і свободи, тицяють в обличчя мікрофоном, а потім пишуть усякі заказушні брехні, от я й не стримався, – звучать цілком переконливо.

 Якби йшлося про упередження конкретних людей, їх, напевно, можна було б спробувати переконати в тому, що крім «журналюг» є професійні й чесні журналісти (хоч це й нагадує улюблену приказку антисемітів, що є хороші євреї і погані жиди). Змінити громадську думку, дедалі менш прихильну до медіа та їхніх працівників, не так просто. Особливо з огляду на те, що самі медіа в цей час продовжують мінятись у не найкращий бік, а якісних і професійних взірців щораз меншає.

 Відтак, особи, які несправедливо звільняють журналістів чи не виплачують їм зарплату, тиснуть на них і втручаються в редакційну політику, винні або причетні до перешкоджання професійній діяльності, образи, побиття, підозрювані у причетності до вбивства журналістів, раз у раз успішно переобираються на вибірні посади, входять до виборчих списків, очолюють ради, міністерства та облдержадміністрації, отримують нагороди та почесні звання. Є зірочка на фюзеляжі навіть у президента – напередодні старту виборчої кампанії він, будучи тоді ще лідером опозиції, порадив журналістові «язиком не ляпати». Й ніщо не перешкоджає їм та їхнім колегам повторювати ці «подвиги». А чом би й ні, якщо суспільство вважає, що поставити журналюгу на місце – справа богоугодна?

 Те, що на споді

 Вікторії Шиловій, на той час директору Дніпропетровської ОДТРК, депутату обласної ради від Блоку Лазаренка та активній учасниці місцевих політичних процесів, друзі з колишнього керівництва Держтелерадіо вручили бронежилет, щоб вона успішніше обороняла своє крісло від нападок опонентів. Оборонялася від звільнення, якого їй врешті-решт таки не вдалося уникнути, пані Шилова справді завзято – організувавши голодування підлеглих, видаючи власний бойовий листок «Правый берег», пориваючись провести прес-конференцію в Росії, ще активніше включившись у політичну та передвиборну боротьбі, а згодом – позиваючись проти Держтелерадіо.

 Власник телеканалу «УТ-Захід» Петро Димінський розпорядився захопити апаратну львівського телецентру та пустити в ефір компромат на директора ОДТРК, домагаючись, щоби за його телекомпаніями зафіксували «найсмачніші» години ефіру державного каналу. Зізнання, що лунали на плівках, тягнули на добрячу кримінальну справу – йшлося про неформальні грошові розрахунки, суми з багатьма нулями, заплачені бізнесменом за фактичний контроль над муніципальним і державним телевізійним ресурсом. Незабаром директор ОДТРК Ярослав Климович вибачився перед «інвестором» в ефірі свого телеканалу, а в Держтелерадіо цей конфлікт назвали «господарською суперечкою» і відмовились уживати будь-яких заходів. Не втрутилась у ситуацію й облрада, чий канал «Львів-ТБ» був, якщо вірити оприлюдненому відеозапису, продано гендиректором Михайлом Хвойницьким Димінському без згоди і відома депутатів.

 Навколо одеського каналу АТВ, який пропагує політичні погляди свого власника, голови партії «Родина» Ігоря Маркова, ллється кров і лунають постріли. Співробітники каналу позиціонуються як дисиденти, постраждалі за правду і непохитність переконань, продовжуючи займатися в ефірі пропагандою, яка подекуди дуже нагадує розпалювання міжнаціональної ворожнечі та заклики до повалення конституційного ладу.

 Звільнений директор запорізької ТРК «Алекс» Володимир Кузенко без жодних комплексів розповідає про причини конфлікту з інвестором: «… Часть акционеров недовольна, что мы слишком самостоятельны как в зарабатывании, так и в трате денег, часть – тем, что мы принимаем на канал всех, кто готов заплатить за все сюжеты, рекламные или политические проекты… Я договорился с собственниками, что все эфиры будут платными, независимо от партийной принадлежности. Они согласились. До определенного этапа». Продаж «ефірів», себто оплачені, рекламні політичні ток-шоу та новини, сприймається як чеснота і предмет для гордості не лише в Запоріжжі. І якщо ця практика кричущого порушення професійних стандартів припиняється, то лише через бажання власника монополізувати вплив і використовувати ресурс одноосібно. Останнє вважається таким самим святим правом Інвестора, як право першої ночі для середньовічного феодала.

 Випадки дивного, на чийсь погляд – потворного і протиприродного, а на чийсь – цілком нормального, симбіозу влади, бізнесу (а подекуди – криміналітету) і медіа, більш чи менш яскраві й однозначні, трапляються чи не в кожному регіоні. Тут не соромляться замовних матеріалів, обслуговування інтересів власника, запобігання перед місцевою владою й активної участі в місцевій політичній боротьбі, а навпаки – пишаються, вважаючи всі ці речі за докази життє- та конкурентоздатності на ринку. В системі аномальних, нездорових, – як і вся вітчизняна політика й економіка, – суспільних відносин медіа знаходять свою нішу, радикально відмінну від тієї, яку мали б займати в демократичній та правовій державі. Однак у цій ніші вони справді можуть бути важливими й незамінними в процесах обігу та перерозподілу грошей і впливу. Отже – бути справжньою «четвертою владою», хоч і в дуже збочений спосіб.

 Типова ситуація – на чотирьох каналах обласного центру щодня лунають чотири різні «правди», творці жодної з яких не обтяжують себе дотриманням бодай базових професійних стандартів; опозиційний борець-журналіст, який водночас є членом опозиційної фракції в міськраді, таврує мера, знімальна група «мерського» каналу готує компромат на опозицію; ЗМІ «третьої сили», що готується потіснити владу й опозицію на найближчих виборах, вихваляє свого патрона як благодійника і міцного господарника, забуваючи згадати про його кримінальне минуле. Розцінки на сюжети в новинах і редакційні статті не лише загальновідомі, але часом відкрито публікуються в місцевій рекламній пресі. А головне питання для ідентифікації журналіста – «під ким ходиш?».

 Час від часу між журналістами та їхніми інвесторами, спонсорами чи політичними патронами пробігає чорна кішка – з причин суб’єктивних, фінансових, політичних чи будь-яких. Тоді журналісти, які до того роками сумлінно виконували будь-які забаганки «татка», – аж до найсумнівніших із погляду етики і стандартів, – раптом починають волати про цензуру та політичний тиск. І тоді, якщо піар-супровід конфлікту сплановано успішно, суспільство довідується про ще одного Ворога Преси…

 Журналіст – друг людини?

 На щастя (не для всіх, але для тих деяких, кому поталанить), держава Україна про людське око намагається дотримуватися стандартів демократичного світу, зокрема й тих, що стосуються захисту журналістської професії. Це означає: поки що в принципі є сенс апелювати до правоохоронних органів (хоч вони й захищають правопорядок десь так само сумлінно, як журналісти – виконують стандарти своєї професії), судів, профспілок, правозахисних організацій, писати відкриті листи, щось пікетувати, вимагаючи справедливості.

 Але це ненадовго. Процеси, що відбуваються в суспільному та політичному житті країни, невблаганно штовхають ще не закріпачені залишки медіа до нездорових форм співіснування з владою і бізнесом, які вже давно квітнуть у регіонах. А це означає, що рано чи пізно, – але вже, напевно, доволі скоро, – загроза бути побитим, травмованим чи вбитим при виконанні ризикованого завдання для журналістів зникне разом із подібними завданнями й будь-яким творчим пошуком взагалі. Всю потрібну, схвалену консультантами-«смотрящими» інформацію вони отримуватимуть із прес-релізів, прес-конференцій і протокольних зйомок. Це перебільшення… напевно. Хоча, якщо переглянути новини «Інтера» чи Першого національного в наші дні, аж таким перебільшенням цей прогноз не здається.

 Тож, попри позиційну війну з поодинокими ворогами і вороженятами, надзавданням для нас є повернення честі й престижу професії, поваги хоча б до окремих її представників.

 Справа це вельми непроста, особливо якщо врахувати, що нинішня ситуація формувалася роками, що значна частина журналістів не переставала бути «солдатами партії» ще з часів існування цієї самої партії, а інша, зродивши в суспільстві великі сподівання п’ять років тому, бездарно їх профукала. І єдиний видимий шлях до досягнення мети лежить через повернення до виконання важливих для суспільства функцій. Усупереч вимогам власників, кон’юнктурі ринку, моді та уявленням медіаначальників про смаки і потреби «барбоса». Ба більше, виконання цих функцій повинне бути значною мірою безкорисливим. Інакше кажучи, за нього не вдасться отримати стільки грошей, як за сюжет про ранкову пробіжку кандидата в президенти.

 Тоді, можливо, прийде час, коли чергова спроба якогось «сильного світу сього» самоствердитися, порушуючи права журналістів, коштуватиме йому посади, а його політичній силі – рейтингу. А власникові, який планує незаконно звільнити чи пригнобити співробітника залежного від нього медіа, доведеться прораховувати не лише судові витрати, але й серйозні іміджеві ризики. Тоді тим, хто нині звик витирати ноги об журналістів, доведеться міняти свої звички.

 Це, звісно, не гарантує журналістам недоторканності й повної безпеки – зрештою, в усьому світі наша професія є ризикованою. Але, принаймні, тоді ми справді зможемо вважати головними ворогами преси поодиноких чиновників, бізнесменів, міліціонерів і суддів, а не Владу, Власників і Беззаконня.

“Телекритика”