Закарпаття: Важка солдатська доля “сумського” міжгірця Андрія Сича

Яка примхлива людська доля: одним вона дарує спокійні та благополучні роки, іншим – безліч важких випробувань, втрат та переживань. Але одночасно життя підтверджує й той факт, що разом зі стражданнями Бог дає людям-воїнам силу та наснагу витримати всі негаразди, зберегти на довгі роки фізичне та моральне здоров’я.
Саме про це думали ми, юні пошуківці, дивлячись в очі сивочолого, сповненого сил та енергії ветерана Великої Вітчизняної війни Андрія Михайловича Сича. Сидячи в затишній оселі знаної та шанованої у Міжгір’ї людини, жадібно слухали розповідь про важке дитинство хлопчика із багатодітної родини з Сумщини. Теплим та ніжним ставав його голос при спогадах про матір Софію Данилівну, яка під час страшного Голодомору, німецької окупації зуміла зберегти життя всім чотирьом своїм неповнолітнім дітям.
Дитинство Андрія закінчилося дуже швидко: 28 листопада 1944 року (цей день він запам’ятав дуже добре) сімнадцятирічного юнака призвали на службу у Радянську армію. Про що думав юнак довгі чотирнадцять днів та ночей, сидячи у вагоні-теплушці? Мабуть, про те, що вдома залишилися мама, друзі, що, напевно, не скоро він знову побачить рідне село Старий Самбір, не скоро нап’ється джерельної води з батьківської криниці. Але всі ці переживання перемагало палке бажання стати на захист Батьківщини, стати хоробрим воїном.
Місто Кунгур на Уралі, куди привезли новобранців, зустріло юнаків грудневим сорокаградусним морозом. Андрія зарахували до запасного полку, який готувався до війни з Японією. Український хлопець став маленьким гвинтиком у великій війні, яка відома нам як Друга світова. Саме тоді Сталін дав згоду допомогти союзникам у війні з Японією.
Чотири місяці новобранців навчали азам військової справи: вивчали зброю, ходили в атаку і щодня мріяли про справжній бій.
Війна з Японією тривала 21 день – з 9 серпня по 2 вересня 1945 року. Саме тоді, беручи участь у кровопролитних боях з ворогом у складі Другого Приморського фронту, яким командував маршал К. А. Мерецков, рядовий Андрій Сич відчув запах крові, солдатського поту та пороху, побачив смерть бійців, які були його друзями.
Ветеран зізнається, що війна сниться йому і дотепер, не допомагають навіть сучасні снодійні пігулки. За участь у війні з Японією молодого солдата нагородили медалями “За визволення Японії” та “За визволення Кореї”.
Після закінчення бойових дій Андрій Михайлович ще сім років у Приморському краї перебував при штабі 9-ої повітряної армії. Згадує з теплотою про командира, генерал-майора авіації Сергія Ісаєва, який був хлопцеві за рідного батька.
Після мобілізації, у вересні 1951 року, на запрошення сестри Марії Андрій Михайлович приїжджає у Львів, влаштовується на роботу спочатку слюсарем, а потім інженер-механіком у трест “Львівгаз”.
У молодого робітника було невгамовне бажання вчитися (адже на службу його забрали з восьмого класу). Саме тому Андрій Михайлович самостійно, без сторонньої допомоги, здобув освіту в трьох навчальних закладах: спочатку заочно здобув диплом у технікумі культосвіти, потім стаціонарно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, а у 1967 році став студентом педагогічного факультету Української сільськогосподарської академії.
Роки навчання запам’яталися двома приємними подіями: під час практики у Харкові Андрій зустрів гарну та струнку дівчину Тамару, а через півроку він запропонував коханій руку та серце. А друга для нього була важлива подія, коли з першої зарплати купив фотоапарат “ФЕД – 2”, адже фотографувати — це хоббі Андрія Михайловича на все життя.
У 1968 році за направленням Міністерства освіти А. М. Сич разом із сім’єю приїхав у Міжгір’я на роботу в місцеве ПТУ №12, де пропрацював викладачем технічного креслення та спецтехнологій 27 років, виховав не одне покоління робітників-професіоналів, за що вони і сьогодні із вдячністю згадують вчителя.
Міжгір’я – ясну перлину серед Карпатських гір, сині гори та жителів селища педагог з далекої Сумщини полюбив зразу та назавжди за порядність, щирість та відверту душу, готовність прийти на допомогу всім, хто її потребує. З гордістю згадує він роботу в училищі, педагогічний колектив, чисельних друзів, колишніх учнів.
Минали роки, непомітно для Андрія Михайловича виросли діти, про які згадує з теплотою у голосі і гордістю. Дочка Стелла живе та працює на Львівщині, сини Роберт з родиною оселився аж у далекому сибірському Іркутську, а Віталій обрав для проживання сонячну Одесу. Усі троє здобули вищу освіту, займають високі посади.
…Минають роки. Лише б жити та радіти онукам, які кожного літа відпочивали у дідуся та бабусі у Міжгір’ї, адже у горах їм було навіть краще, ніж на узбережжі Чорного моря. Але два роки тому сім’ю спіткало горе — померла дружина Тамара Сергіївна, з якою прожили у злагоді майже півстоліття.
Після згадки про втрату найдорожчої людини оповідач змовкає… Ми думали, що Андрій Михайлович буде говорити про самотність, але помилилися. Навпаки, він почав розповідати про улюблені справи, показував зроблені ним фотографії, домашню бібліотеку. На книжкових полицях – збірки російських та українських класиків, відомі твори про Велику Вітчизняну війну. Ми щиро позаздрили оптимізму старого солдата, який веде здоровий спосіб життя, знаходиться постійно в русі. Тому його важко застати вдома (лише у четвертий раз ми зуміли провести зустріч з ветераном).
Зі щирою посмішкою Андрій Михайлович зізнається про те, що і дочка, і сини постійно кличуть батька жити до себе, але він не в змозі залишити край, який став для нього рідним.
У липні цього року Андрію Михайловичу Сичу виповниться 83 роки. Почувши розповідь про складну солдатську долю, ми дивувалися, звідки в цієї людини беруться сили пережити всі випробування та залишитися щирою, бадьорою та доброю людиною. Дійсно, не старіють душею ветерани!
Дякуємо Вам, дорогий Солдате, за те, що, не шкодуючи життя, відстояли наше майбутнє, нашу свободу та незалежність. З роси і води Вам, багато років життя. З ювілеєм Великої Перемоги!
Ірина БОШОТА, учениця 9 класу Міжгірської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, президент шкільного парламенту,”Верховина”