Офіцери та генерали Підкарпатської Русі воювали проти Гітлера у різних кінцях Європи

Десять років тому саме в ці дні в Ужгородському видавництві “Карпати” за сприяння Закарпатської обласної державної адміністрації та обласної редколегії Книги Пам’яті України вийшло у світ солідне наукове видання “У вирі кривавої війни…”, в якій упорядковано відомості про 333 уродженців Срібної землі — генералів і офіцерів чехословацької армії, які боролися з фашизмом у роки Другої світової війни.

Передмову до неї підготував голова Закарпатської обласної редколегії Книги Пам’яті України, знаний на теренах Закарпаття історик Василь Керечанин.

Випуск цікавого наукового дослідження був приурочений 55-їй річниці Перемоги над фашистською Німеччиною у роки Другої світової війни. Сьогодні, в ході підготовки до урочистого відзначення 65-ї річниці Перемоги над коричневою чумою ХХ століття, інтерес до неї у пересічного читача неодмінно зросте. Адже в довіднику йдеться про 333 генералів та офіцерів — уродженців Закарпаття, які у цій найстрашнішій світовій війні боролись проти фашистів у складі багатьох чехословацьких військових частин, сформованих за кордоном — у СРСР, Англії, Франції, на Середньому Сході і в Північній Африці.

Всі вони, а також рядовий склад військових формувань, за покликом серця долучились до всесвітньої боротьби з коричневою чумою ХХ століття. Досить сказати, що тільки у 1-му Чехословацькому корпусі Людвіка Свободи, сформованому в СРСР у південно-уральському містечку Бузулуці — служили 14,2 тис. закарпатців. До речі, це військове з’єднання стало практично рятівним кругом для багатьох наших земляків, які за переходу кордону в 1939-1941 рр. потрапляли в сталінсько-беріївські ГУЛАГи. Тільки амністія згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 року врятувала багатьох синів і дочок тогочасної Підкарпатської Русі від неминучої смерті в концтаборах, на лісоповалах, золотих копальнях, у шахтах і на будівництві залізниці за Полярним колом… Російські берези, глуха тайга і несамовитий вітер над тундрою й сьогодні наспівують поминальні пісні над могилами тих, хто помер від нелюдських тортур катів НКВС. Було серед них чимало й уродженців нинішньої Міжгірщини. Світле їм царство Небесне.

Уродженці Верховини, а серед них був і мій батько — О.М. Белень, вважали за краще померти на ратному полі, ніж бути закатованими сталінськими посіпаками і похованими в безіменних могилах на чужинських землях. Про те, що вони пережили в концтаборах свідчить ось такий факт: батькового знайомого офіцера-юриста із Ужгорода Л. Фекете, знесиленого, вночі задушили і поласували ним військовополонені італійці та іспанці. Такою була реальна дійсність у сталінських концтаборах…

Саме за цієї причини верховинці-воїни 1-го Чехословацького армійського корпусу Л. Свободи проявляли масовий героїзм і відвагу в боях проти ненависного ворога. Особливо відзначились вони в ході Карпато-Дукельської операції (вересень-жовтень 1944 року). Кажуть, що з точки зору військової доктрини, вона не була необхідною. Зате передові історики сучасності стверджують, що сталінське командування, кинувши в бій на Дуклі корпус Л. Свободи, переслідувало одну-єдину мету — “викосити” в боях численні ряди закарпатців, які занадто багато знали про так званий “совіцький рай”.

Участь у бойових діях на ратному полі Європи — це була єдина можливість повернутись додому. Про воєнно-політичні ігри верховного головнокомандувача і “батька” всіх народів Сталіна ніхто не думав, не гадав. Бойова виучка, сміливість і безстрашність бійців — вихідців з Верховини, була до душі командуванню корпусу Л. Свободи. Тож не дивно, що після Перемоги над фашизмом тодішній уряд Чехословаччини запропонував багатьом із них залишитись у лавах її Збройних сил.

Вірними присязі залишились 10 полковників, 14 підполковників, 5 майорів, 1 надпоручик, 2 поручики, 7 підпоручиків — уродженців Волівщини (нині Міжгірщини), котрі у повоєнний час стали активними розбудовниками ЗС нової Чехословаччини. І не тільки її армії, а й ряду галузей її народногосподарського комплексу. Так, генерал-майор Степан Бундзяк з Волового-Міжгір’я був дипломатом, начальником Празького військового гарнізону, а простий хлопчина з бідної верховинської сім’ї з Лісківця Голодняк тривалий час обіймав посаду заступника міністра вугільної промисловості Чехословаччини. Практично на карті сучасної Міжгірщини немає такого населеного пункту, з якого у ЗС Чехословаччини не служили б наші земляки.

Варто зазначити, що саме в 1-му Чехословацькому армійському корпусі Л. Свободи 40 уродженців Верховини поповнили його офіцерські лави. До речі, була серед них і Марія Рущак з Міжгір’я.
Характерно, що більшість із наших верховинців несла ратню службу безпосередньо у військових частинах, якими командували уродженці Срібної землі. Федір Цімбота з Міжгір’я (царство йому Небесне) неодноразово підкреслював у нашій розмові, що служив у полку Юлія Костовича з Ужгорода, а підполковник медичної служби із Студеного Олександр Печора випадково на полі бою зустрів свого брата Андрія. На жаль, той згодом загинув у жорстокому бою з ворогом, а О. Печора залишився в Чехословаччині, де до глибокої старості з честю ніс нелегку службу військового медика.

До речі, і Костович, і Печора, і Цімбота урочисто, по-християнськи відзначили світлий Великдень у Празі, який припав тоді, за словами істориків, на світлий День Перемоги. З огляду на все це, сьогодні ми можемо з усією впевненістю говорити, що науковий збірник “У вирі кривавої війни…” повернув нам вже добряче призабуті імена членів офіцерського корпусу Чехословаччини з числа уродженців Закарпаття і зеленоокої Верховини. Повернув уже назавжди! Тож варто таки зробити все можливе, щоби отак непомітно відійшли у вічність ті три десятки учасників Великої Вітчизняної війни, які ще серед нас, у єдиному з нами строю.

На жаль, книгу видано накладом всього 1500 примірників, її перевидання поки що не планується. Це й підкреслює її історичну і краєзнавчу цінність, а також намагання слов’янських народів жити єдиною сім’єю об’єднаної нині Європи. Адже незважаючи ні на що дружні зв’язки суверенних України, Чехії і Словаччини міцніють з кожним роком. Найкраще тому підтвердження — традиційний мистецько-пісенний фестиваль “Колочавське відлуння Тереблянської долини”, яке щороку проходить у піднебесній Колочаві, яку в 30-х роках ХХ століття на весь світ прославив своїм романом “Микола Шугай, розбійник” чеський письменник-антифашист Іван Ольбрахт.

Як правило, цей фестиваль проходить у рамках обласного свята фольклору пісні і танцю “На Синевир трембіти кличуть”. Імпульс цій важливій справі в Колочаві дали чесько-словацькі шанувальники творчості Івана Ольбрахта, чиї туристичні дороги ведуть сюди, а також працівники музею його імені в Колочавській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Тож за нагоди обов’язкового побувайте на цьому святі дружби слов’янських народів у Колочаві! До речі, в рядах 1-го Чехословацького армійського корпусу Л. Свободи воювали 12 уродженців населених пунктів Тереблянської долини, які мали офіцерські звання від підпоручика до полковника. Честь їм і хвала, славним синам карпатського краю!

Василь БЕЛЕНЬ,член Національної спілки журналістів України, “Верховина”