Закарпатські сім’ї знову візьмуть участь у телепроекті “Міняю жінку”

Незабаром на телеканалі «1+1» стартує другий сезон проекту «Міняю жінку», який практично  одразу став дуже популярним і викликав хвилю обговорення у суспільстві.
Адже  до такого формату, який поєднав елементи реаліті-шоу і показав нам інше життя людей зсередини, українці ще не звикли. Більшість закарпатців особливо активно переживали за подіями, які розгорнулися під час тижневого обміну між родинами з Берегова та уродженцями африканської Уганди, які нині навчаються та мешкають у Харкові. Без деяких конфліктів таки не обійшлося. Самі учасники програми Сашко і Таміла тепер кажуть, що вони були створені дещо штучно, багато чого залишилося за кадром, однак усі емоції, які побачив телеглядач, були справжніми на всі 100 %.

У другому сезоні українських жінок знову «мінятимуть». У тому числі з парами із Молдови, Білорусі… Шоу має стати ще більш захоплюючим. Однак подробиці поки що не розголошуються. Та й учасники проекту підписують відповідний контракт, який забороняє розповідати про «внутрішню кухню». Лише з наближених до керівництва телеканалу джерел вдалося дізнатися, що у другому сезоні знову візьмуть участь закарпатці.

Нам вдалося поспілкуватися з Мар’яною Бенюк, випусковим редактором проекту «Міняю жінку». До речі, вона донька народного артиста України Богдана Бенюка.

– Мар’яно, як довго ви працюєте на «1+1»?

– Це була моя перша робота, яку  я отримала в 2003 році. Спочатку працювала  у дубляжному відділі, згодом змінила  фах на телевізійного випускового  редактора. Дебютною ж моєю роботою стало ток-шоу «Хочу і буду» з Ольгою Герасим’юк. Потім працювала для ICTV, де робила «Лінію конфлікту» з Машею Єфросиніною, після цього була «Фабрика краси», «Один у полі», «Знак якості»… Уже навіть важко перерахувати всі проекти.

– Який із них був найважчим?

– Завжди важко робити ток-шоу: ти продумуєш  тему, та й загалом усе до дрібниць.

Але ж неможливо все тримати  під контролем, бо передача пишеться у «живому» режимі. Тому результат  не завжди такий, як собі уявляєш на початку.

– А проект «Міняю жінку» давався важко?

– Він обтяжливий більше фізично –  треба багато їздити по країні. Сюжет, що знімався у Берегові, був п’ятим за рахунком (хоча в ефір потрапив другим. – Авт.). На той час я вже мала досвід співпраці з трьома родинами.

– Який принцип відбору сімей?

– Насамперед, ми шукали родини з якоюсь родзинкою: чи-то багатодітні, чи-то з  незвичним захопленням, чи просто цікаві самі по собі.

– Як обиралися нові «пари»?

– Звісно, нам потрібно, аби був  якийсь конфлікт. Тому ми пішли шляхом протиставлення. Спочатку було «місто-село», «заможна сім’я і надто бідна», потім «схід і захід». Знайшли і бізнес-леді, у якої є власний особняк під Києвом. Саме цю жінку ми вирішили відправити у сім’ю, яка мешкає у занедбаному гуртожитку…

– А у випадку із закарпатцями й угандійцями що було вирішальним?

– Родина із закарпатського Берегова була настільки позитивною, що «приліпити»  її кудись виявилося важкувато. Але  коли знайшли сім’ю Аіші з Уганди, зрозуміли, що нам потрібен буде перекладач, тобто людина, яка б могла вільно спілкуватися з іноземцями. Саме тому обрали Тамілу, вчительку англійської мови. Звісно, нас лякав і можливий момент расизму. А якби раптом Аіша потрапила у сім’ю, де б її відверто не сприйняли через колір шкіри. Тому сподівалися, що закарпатці сприймуть її нормально і навіть радо.

– Однак телешоу неможливе без  конфліктів…

– Так, «драйву» на Закарпатті не вистачало. Однак ми з цим змирилися, адже не завжди можна отримати конфлікт, навіть якщо він штучно створений. Навіть на 50 % ми не спрогнозуємо ситуацію, що складеться під час зйомок. Як, наприклад, у першому сюжеті, який знімали у селі на Чернігівщині, коли батько зібрав дітей і пішов геть, залишивши записку: «Я так більше не можу».

– Цей проект іноземного походження. Чи вдалося адаптувати його на Україні?

– Справді, це англійський формат, який має оригінальну назву Wife swap («Обмін жінками». – Авт.). Зйомки проходять у багатьох країнах – США, Франції… І кожен проект має свій національний колорит. Американці підбирають «фріків»-диваків, у них є з кого вибрати. Наприклад, підбирають сім’ї готів, які обожнюють тему смерті і мають домовини по цілій хаті, і палких віруючих людей.

– Але ж у нас таких диваків  нелегко знайти…

– Вони у нас також є. Однак, наприклад, представники субкультур (хіпі, готи) дуже замкнуті й не бажають публічності, вторгнення у їх особистий простір.

– Чи всі жінки залишаються задоволеними від участі у проекті?

– Важко сказати. Для когось із них  це був важкий досвід. А загалом, багатьох українських жінок, які  потрапили у проект, мені особисто було щиро шкода. Наприклад, коли столичний «папа» зумів довести до сліз Ярославу з Космача. І навпаки, у Космачі жінці пощастило – їй приносили каву в ліжко, влаштовували щодня свято. Жила як у раю. А іншим просто не пощастило. Як у житті іноді буває…

Андрій Клоц, Старий Замок Паланок