Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… МОРЕ
Море у Маріуполі цього року зелене, брудне і гаряче. Плаваєш, наче у супі швидкого приготування – поміж розтертих спецій і риби, яка задихається. Час від часу чайка з роззявленим дзьобом кидається, здається, прямо на тебе. Аж ні: хапає бичка, який швидше мертвий, ніж живий, і так же стрімко злітає угору. Зате публіки на пляжах багато. Схоже, ми вже почали відходити від кризи. Цього, правда, не скажеш про місцеві базари – ледве животіють. Далася взнаки і спека, тому фруктів-овочів мало. Ситуація у місті взагалі складна. Раніше один з двох містоутворюючих металургійних комбінатів належав Р.Ахметову, інший – В.Бойку. Останній досить чітко сповідував реальну соціал-демократію, намагався будувати так званий народний капіталізм у своїй частині міста. Та врешті-решт через проблеми із постачанням рудою мусив продати контрольний пакет людям Ахметова. Так що тепер в усього міста один володар.
Є, правда, ще величезний завод вантажних вагонів, десятки дрібніших заводів і фабрик, не кажучи про торговий порт, але вони все ж значать менше за металургію. Вона же димить трубами, але неозброєним оком видно, що ще далеко не на повну потужність. Дрібний же бізнес постраждав від масового зубожіння найбільше, більшість майстерень просто закриті. Влітку сфера обслуговування помітно пожвавлюється завдяки напливу відпочивальників. Інформаційна атмосфера доволі специфічна. Акцент давно на телебаченні.
Місто має два власних канали, не кажучи про кілька обласних. Центральних газет у кіосках немає, хіба що розважальні таблоїди. Місцеві газети наразі лишаються на рівні районок. Донецькі видання значно сильніші, хоча і на їх тлі закарпатським журналістам не доводиться.
А от з приводу чого заздриш маріупольцям – це театр. Це справді храм, а не та подоба чорнобильського саркофагу, як у нас. Власна трупа улітку на відпочинку, натомість гастролювали донеччани. У них, мабуть, найбагатша матеріальна база на всій Україні: спонсор “Індустріальний союз Донбасу”.
Колектив величезний, актори всіх віків і типажів. Декорації найскладніші, які лиш можна уявити. Репертуар щороку майже повністю оновлюється. У гонитві за глядачем дають багато еротики. Практично усі вистави насичені музикою і хореографією. Також після тривалої перерви у дев’яностих тепер в місті знов запрацювало кілька кінотеатрів. У центральному обладнали один з трьох кінозалів для 3D.
Виявляється, це те ж саме, що в радянські часи звалося стерео-кіно – зі спеціальними окулярами, в яких бачиш об’ємне зображення, виникає ілюзія, що актори присутні у залі. Тоді в Україні таке було, здається, тільки у Києві, на Володимирській гірці. Зате у Маріуполі тепер знімають кіно. Правда, не наші режисери-продюсери, а російські, бо в Україні це суттєво дешевше, ніж там. Фільм зветься “Однажды в Ростове”.
На початку шістдесятих сусідній з Донеччиною обласний центр, “Ростов-папу ” тримала у страхові банда “фантомасів” Толстопятових. Серіалу про комісара Катані тоді ще не було, слово “мафія” вживали рідко, хоча по суті це вона і була. В самому Маріуполі тоді теж “воятило” ряд кримінальних угруповань. До того 1962 р. в Ростові-на-Дону народ відповів на підвищення цін стихійною демонстрацією, яку влада розстріляла.
Ці події вже відтворювалися в ігровому кіно, але матимемо ще одну версію. Набрали масовку з городян. У перші дні вона переважно прибирала знімальні майданчики у надії врешті-решт потрапити в об’єктив. У неділю місто відвідала проїздом з Харкова до Одеси “Антилопа-гну” з Остапом Бендером, Козлевичем, Паніковським і Балагановим.
Їхні автори бували у цьому місті, то ж і персонажі не змогли оминути. У центральному парку вони влаштували ціле шоу із вікторинами і конкурсами. Найбільше захоплення викликали ентузіасти, які викликалися повторити “подвиг” Балаганова і розпиляти чавунну пудову гирю. Розіграли також живого гусака, якого Паніковський буквально відірвав від серця. Закарпатський фольклор дозволяє запровадити на наших занепадаючи фестивалях не менш прикольні атракції, але у нас поки до цього не додумалися.
На півдні же усе якось більш розкуто. І ще на порядок більше зелених насаджень, ніж в Ужгороді, завдяки чому спека не така виснажлива. Колись місто взагалі потопало у трояндах, зараз воно переживає далеко не найкращу часи, але віриться, що вони таки повернуться.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»