Закарпаття: Ґори — це гори, їх ніколи не зрозуміти до кінця…

Ґаздівські бочки битком набиті бринзою, а стодоли – запашним сіном для зимування худібки. У Рахові відбувається колоритний фестиваль “Гуцульська бринза” – справжнє вівчарське свято. А що за тим? Як виглядають вівчарські будні на полонині?

Нам пощастило – громада села Луг, що недалеко від Рахова, того дня споряджала делегацію на полонину: робітників і дві вантажівки з дошками для побудови нової стаї – помешкання вівчарів на полонині. Вантажівки ці не звичайні, а з надпотужними джипівськими двигунами. Інакші в гори не поїдуть. Знала б, куди будемо підніматися і що чекає попереду, ніколи б на таке не зважилася. Всього за кілька хвилин їзди Рахів опинився у глибокій ущелині. Ще трохи  підйому – і будинки видаються сірниковими коробками. Вид, як з літака. Їдемо старою військовою дорогою по гірському хребту, на рівні якого розташована Говерла. Цю дорогу колись спорудили австрійські військові, й вона мала стратегічне значення. Дорога петляє, мов змія, то тулиться до височенної гори, то проходить над прірвою – справжній екстрим. Десь через годину підйому робимо першу зупинку біля джерела. Охолоджується нагрітий мотор (для цього машину поставили прямо над джерелом холодної води), і знову – в гори. Миттю проїжджаємо крутий поворот над самісінькою ущелиною. Заплющую очі. Коли ж їх розплющила – завмерла від того, що побачила – надзвичайної краси краєвиди: гори, порослі смереками, полонини з кущами афени (чорниці), над якими гордо кружляє сокіл.

Полонина Пелиця розташована на висоті 2000 м над рівнем моря, близько до села Луг, але  дорога до неї веде через Рахів. Як же сюди добираються вівці? Виявляється, напряму. Сходження на полонину розпочинається о четвертій годині ранку, і вже після обіду отара там. А ще зі села можна дістатися на Пелицю конем. Лугівські ґазди виїжджають на полонину двічі на тиждень, щоб забрати бринзу, привезти вівчарям щось домашнього поїсти. І не лише поїсти…

З горами жартувати не можна. На жаль, на той час я ще цього не знала й пожартувала: “От було б добре відчути тут усю романтику: грозу із громами і блискавками, побачити вовків”. Удень жодного натяку на негоду не було.

Зачувши гул машин, назустріч вибігають полонинські вівчарки. Одна з них – з важким металевим нашийником із шипами. Що це таке, мені пояснили згодом. Перше, що чую на полонині – мелодійний передзвін. “Дзвони! Невже десь тут є церква?” – ставлю собі безглузде запитання і раптово прозріваю: “Та це ж вівці!” Кожна овечка має свій дзвіночок, а їх тут 460, й усі 460 дзвоників творять дивовижну мелодію. Отара якраз поверталася до кошари. Передзвін переплітається із беканням тварин, чути запах диму і вівчарської кулеші.

Сидимо біля багаття, отаман розповідає різні вівчарські історії. “Найстрашніше було тоді, коли “вуйко” (ведмідь) зарізав 14 овечок, – каже вівчар зі стажем Василь Герасим. – Йшов прямо на мене, і я з переляку вискочив на смереку, так і врятувався. То була найбільша втрата за все моє чабанування. А зараз вовки завелися неподалік. Уже кілька разів цього літа нападали на овець. Дякуючи собаці Кірі, не забрали. І рисі тут є”. Вівчарям допомагають на полонині три пси: Кіра, Добош і маленький Барсик. Без собак тут ніяк. Кіру недавно добряче покусав вовк: хватка була мертвою – за горло, але її врятував металевий нашийник з шипами. Така розповідь проти ночі  трохи страшить, але ж вечір гарний, спокійний, ніщо не віщує тривоги.

Але ж гори – це гори, їх ніколи не зрозуміти до кінця.

Десь посеред ночі ми прокинулися від страшенного грому і блискавки. Раптово почалася злива. І хто не чув, як гримить у горах, на висоті 2000 м, той узагалі не знає, що таке грім, гроза і блискавка. Якоїсь миті здалося, що над нами розколюється небо. Виявляється, дуже сильно притягує блискавку собача шерсть і шерсть тварин взагалі. Бідні пси зі страху так і тулилися до людей, а гроза нахабніла.

Це треба було пережити. За півгодини зливи наш намет і все в ньому було мокрісіньке. Сушимось і гріємось біля вогню.

Десь під ранок настала тиша. Собаки пішли до овець, і раптом здіймається страшенний гавкіт, чути стукіт конячих копит.

“Вовки!” – скрикнув отаман і миттю побіг до загороди. Скориставшись поганою погодою, до полонини справді підібралися вовки. На щастя, їх вчасно почули собаки, зчинили страшний галас і відігнали. Поруч пасся табун гірських коней, і вони зі страху так втікали, що мало не зачепили наших палаток. Ночі як не було. А вже о четвертій досвітку на полонині починається день.

Вівчарі встають о четвертій ранку. Тут їх четверо: отаман, два пастухи і хлопець-помічник. Наймолодшому Йосипові – 14 років, і він уже друге літо проводить на полонині. Встає разом з усіма вдосвіта, виганяє з кошари овець на доїння.

Троє кремезних чоловіків тим часом сидять рядочком і доять у відра молоко. Процес доїння триває дві години. Вівцематка не дає багато молока – до 200 г на раз. Доїння відбувається тричі на день. Після кожного пастухи виганяють овець на полонину, а отаман залишається  виготовляти сир. І так – щодня. Усе молоко зливають у путеру (велику діжку), додають до нього закваску, десь за годину воно скисає, і починається найцікавіший процес: народження будзу (свіжого овечого сиру), бринзі, як кажуть на полонині.

“Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузир не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в німому чеканні. Вогонь ледве диха і навіть дим соромливо тікає в вікно. Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насправді в посуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині. І раптом з дна посуду, з-під молока піднімається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій  купелі. Само біле і ніжне. І коли ватаг його виймає, зелені родові  води дзвінко стікають в посуд…

Славний родився будз. Ватагові на втіху і на пожиток людям”. Це – не мої слова. Так описував цей найцікавіший момент на полонині Михайло Коцюбинський у незабутніх “Тінях забутих предків”. Мені просто нічого до цього додати. Те саме дійство відбувається на полонині й зараз, в епоху надсучасних технологій. Так робили сир 2000 років тому… Після того, як з путери виймають будз, решту молока виливають у величезний котел і ставлять на вогонь. У ньому народжується ще один цінний продукт – урда або вурда, другий сир. Він не менш цінний, ніж перший, але солодший, бо більше збагачений білком.

Великі будзи сиру (по 10-15 кг у кожному) вивішують, щоб  стікали. Настає час – їх забирають господарі. Хто сам приїжджає, кому передають. І ділять усе по-справедливості. Як?

У деяких  закарпатських селах збереглася традиція проводити міру. Це відбувається у травні, на свято Юрія, ще перед тим, як вівці мають іти на полонину Вівцематок випасають на якійсь ближчій до села полонині, й на Юрія у присутності господарів здоюють і записують, скільки кожна дає молока. Так виводиться їй міра на ціле літо.

Зранку на полонині знову почав падати дощ. Під тим дощем і легеньким накриттям, з-під якого капало за комір, вівчарі доїли овець. Потім їх погнали пасти – теж під дощем. Я бачила, як пастухи виливали воду зі своїх гумових чобіт, як викручували мокрісінький одяг і сушили його біля вогню. Було холодно, сиро, незатишно. Виглядало, що злива затягнулася надовго – на кілька днів. Як тільки вона трохи вщухла, ми втекли вниз, до цивілізації, але на полонині залишилися вівчарі. “Які нещасні люди!” – сказав  мій колега-фотограф. “Які щасливі люди!” – опоную йому у відповідь.