Закарпаття: 1-2 грудня в Ужгороді відбудеться VIII Всеукраїнський семінар-нарада Національного олімпійського комітету України
У програмі – отримання актуальної інформації про розвиток спорту в Україні, обмін досвідом роботи обласних відділень НОК України, відвідування спортивних баз, дитячих спортивних шкіл, шкіл-інтернатів, зустрічі з керівництвом області тощо. На форумі мова йтиме і про підсумки ХХІХ літніх Олімпійських Ігор у Пекіні, зимових – у канадському Ванкувері та юнацьких Олімпійських Ігор, які пройшли нинішнього року в Сінгапурі.
Очікується приїзд у наш край найтитулованішого спортсмена ХХ-го століття, олімпійського чемпіона, багаторазового чемпіона світу, котрий встановив 35 світових рекордів у стрибках із жердиною, 46 разів долав шестиметрову й вищу висоту, а його феноменальне досягнення 18-ї річної давнини – 615 см.– ще й досі залишається неперевершеним. Це – Герой України, радник Президента України і наш бажаний гість Сергій Назарович Бубка.
Безпосередньо в Закарпатті Сергій Бубка ознайомиться з можливостями будівництва олімпійських об’єктів на Боржавських полонинах, реконструкцією ужгородського стадіону «Авангард» як бази олімпійської підготовки з футболу та легкої атлетики, навчально-спортивною базою «Закарпаття» ЦР ФСТ «Колос» м.Берегово.
У рамках семінару Сергій Бубка та гості відвідають одне з кращих підприємств спортивного спрямування – українсько-австрійське підприємство ТОВ „Фішер-Мукачево”, яке на сьогоднішній день є одним із головних спонсорів збірних команд України із зимових видів спорту, побувають на відкритті офісу Закарпатського обласного відділення НОК України та нового спорткомплексу «Зідіан».в обласному центрі.
Пекін-2008 – тріумф
«Ігри ХХІХ Олімпіади стали яскравим і незабутнім дійством для кожного з нас. Українські атлети успішно представили нашу державу, виборовши рекордну кількість нагород – 27 медалей і посівши високе 11-е загальнокомандне місце. Це справді тріумф майстерності, відданості, сили волі та жаги до перемоги. Атлети зробили все можливе, щоб у пекінському небі якомога частіше майорів український прапор і лунав національний Гімн.
Своїми успіхами олімпійці об’єднали навколо спорту всю країну, адже 16 днів поспіль серця багатомільйонного загону прихильників спорту билися в унісон із атлетами». (Із вітального листа президента НОК України Сергія Бубки. Журнал «Спортивна арена», спеціальний випуск 2008 рік).
24 серпня 2008 року відбулась урочиста церемонія закриття XXIX літньої Олімпіади в Пекіні. Незважаючи на в цілому обережні і навіть песимістичні прогнози щодо виступу нашої збірної, Україна здобула рекордну кількість медалей – 27 (7 золотих, 5 срібних та 15 бронзових) та посіла високе 11-е загальнокомандне місце. Загалом це більше, ніж на кожній з попередніх літніх Олімпіад, де Україна виступала самостійно. Ось як прокоментував виступ національної олімпійської дружини президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка: «Це найкращий результат за всю історію незалежності нашої країни. Тому хочу подякувати усім спортсменам, тренерам, лікарям, масажистам, президентам федерацій, Міністерству, всім, хто брав безпосередню участь у підготовці олімпійців». На запитання журналістів стосовно того, що перед іграми був зовсім інший прогноз, президент НОК відповів так: «До прогнозів у спорті я ставлюся вкрай негативно, це невдячна справа. Я не знаю жодного спортсмена, який би на Олімпійських Іграх виступав не на максимумі своїх можливостей, та й самі Ігри – річ непередбачувана. Такий успіх нашої збірної – це заслуга, перш за все, самих спортсменів та їх тренерів. Це великий аванс нам на майбутнє, адже український спорт має безліч проблем, на які треба реагувати негайно». Треба відзначити, що такий результат став приємною несподіванкою. Особливо на фоні сукупності проблем у вітчизняному спорті: брак тренерських кадрів у більшості видів спорту, застарілу матеріально-технічну базу, мізерні зарплати спортсменів і тренерів та байдужість держави. Нашим спортсменам вдалося подолати здавалось би магічну цифру у 23 медалі. На Олімпіаді в Пекіні Україна брала участь у 28 видах спорту, змагаючись за 302 комплекти нагород у 35 олімпійських дисциплінах. Кваліфікаційні вимоги на право участі у ХХІХ літніх Олімпійських Іграх виконали 254 наші атлети, що є рекордним показником за всі роки незалежності. До Атланти 1996р. ми відправляли 230 спортсменів, до Сіднея 2000 р. – 231, до Афін 2004 р. – 245.Аналізуючи виступ національної збірної, можна відзначити цікаву особливість – 14 медалей із 27 спортсмени здобули у видах спорту, які мають бійцівський або військовий характер. Це стрільба, фехтування, стрільба з лука, бокс, вільна боротьба, дзюдо та сучасне п’ятиборство. Найбільшою несподіванкою став успіх українських стрільців – два золота й срібло. Першим із стрільців, хто здобув медаль (і одразу золоту), став Артур Айвазян, який 15 серпня 2008 року переміг у стрільбі з гвинтівки на 50 метрів у положенні лежачи. Наступного дня Олександр Петрів підтримав добрий почин Айвазяна – він «вистріляв» золото та новий олімпійський рекорд із швидкострільного пістолета з дистанції 25 метрів. «Срібло» на рахунку Юрія Сухорукова в стрільбі з рушниці на 50 метрів із трьох положень. Першою медаллю нашої збірної була «бронза» дзюдоїста Романа Гонтюка. Перше «золото» теж належить «бійцям». Це українські фехтувальниці в командних змаганнях шаблісток із різницею в один укол у фінальному поєдинку перемогли китаянок. Медалі отримали наші чарівні дівчата: Олена Хомрова, Ольга Харлан, Ольга Жовнір і Галина Пундик (у фіналі запасна). «Золото» завоювали також стрілець із лука Віктор Рубан та боксер Василь Ломаченко. Віктор Рубан став несподіванкою олімпійського турніру, адже у своїх поєдинках він здолав дуже авторитетних спортсменів, яких вважали фаворитами турніру. У напруженому фіналі українець із рахунком 113:112 переміг корейця Парк Кьон-Мо. І якщо успіх Рубана таки став сюрпризом, то боксер Василь Ломаченко у ваговій категорії до 57 кг вважався фаворитом. Адже українець на останньому чемпіонаті світу став срібним призером, програвши у фіналі за сумнівного суддівства росіянину Альберту Селімову. Жереб звів двох фаворитів уже в стартовому поєдинку – українець переконливо довів, що чиказький фінал був лише невдалим епізодом. Срібло нашій команді принесли борці Василь Федоришин та Андрій Стадник, які у вагових категоріях 60 кг та до 66 кг відповідно поступилися лише у вирішальних сутичках. Борцівська «бронза» також у «вільників» Ірини Мерлені (48 кг) та Тараса Данька (84 кг), а також у греко-римського борця Армена Варданяна (66 кг). Здобув бронзову медаль і наш боксер-суперважковаговик В’ячеслав Глазков, який вийшов у півфінал, але через травму був змушений знятися зі змагань. Успіх наших багатоборок Наталі Добринської (яка, до речі, у цей період була студенткою Закарпатського державного університету) та Людмили Блонської, які посіли два перших місця на п’єдесталі пошани, був приголомшливим. Особливо останній етап у бігу, який дозволив Людмилі піднятися з третього на друге місце. Проте вже за кілька днів стало відомо, що допінг-проба Людмили Блонської дала позитивний результат. Як наслідок – спортсменка втратила медаль та була знята з фіналу зі стрибків у довжину. Парою взяли нагороди і наші бігунки на 1500 м. У Ірини Ліщинської – срібло, у Наталії Тобіас – бронза. Бронзовими призерами стали і легкоатлети Денис Юрченко та Олена Антонова. Юрченко у стрибках із жердиною показав третій результат – 5.70 м. Бронзова призерка Афін-2004 Інна Осипенко-Радомська, яка тоді виступала в «четвірці», на цій Олімпіаді виборола золото на дистанції 500 м в одиночній байдарці, при чому Інна випередила найближчу переслідувачку лише на 4 тисячних секунди! За словами Інни, надихнув її на перемогу Юрій Чебан, який перед тим на цій же дистанції в одиночному каное виборов бронзу. Важкоатлетка Ольга Коробка (понад 75 кг) впевнено здобула срібну нагороду, поступившись лише незаперечній лідерці – кореянці Янг Міран, яка встановила новий світовий рекорд у сумі, а також окремо в ривку і в поштовху. Бронзу також виборола Наталя Давидова (до 69 кг).Українська прима художньої гімнастики Ганна Безсонова посіла третє місце з результатом 71,875. Бронзові нагороди в інших видах спорту здобули: велотрек – Леся Калітовська в гонці на випередження; Ілля Кваша та Олексій Пригоров – у синхронних стрибках у воду з триметрового трампліна; cпортивна гімнастика – Олександр Воробйов у вправах на кільцях; Вікторія Терещук у сучасному п’ятиборстві. Підсумовуючи всі здобутки, варто згадати і про наших тенісисток Олену та Катерину Бондаренко. Наші дівчата гідно виступили в парному розряді, програвши у півфіналі переможницям цього турніру американкам Вільямс. На жаль, ця поразка, схоже, надломила наших тенісисток, і вони поступилися китаянкам у матчі за бронзові нагороди. Завдяки зусиллям Яни Клочкової та Олега Лісогора українські вболівальники звикли до наших успіхів у плаванні. Проте на цій Олімпіаді наші плавці не взяли жодної нагороди. У цілому ж спортивні оглядачі оцінюють виступ української команди на Олімпійських іграх у Пекіні як несподівано успішний. Нагадаємо, що Україна вперше в історії літніх олімпіад була представлена самостійною командою в 1996 р. в Атланті. Дебют збігся зі столітнім ювілеєм Олімпійських Ігор сучасності. На відкриття змагань українська команда вийшла, очолювана легендою вітчизняного спорту – Сергієм Бубкою. Першим чемпіоном літніх Олімпійських Ігор в історії незалежної України судилося стати В’ячеславу Олійнику, котрий отримав золоту медаль у греко-римській боротьбі. За підсумками виступу на Олімпіаді в Атланті вітчизняні спортсмени здобули 9 золотих, 2 срібні та 12 бронзових медалей. Це дозволило Україні за підсумками 26-х Олімпійських Ігор ввійти до десятки найспортивніших країн планети, адже в загальнокомандному рейтингу українці посіли дев’яте місце. У 2000 р. на Олімпіаді в Сіднеї Україна повторила результат Атланти за кількістю медалей – 23 нагороди (3 золотих, 10 срібних і 10 бронзових). Проте через низьку кількість «золота» українці в загальнокомандному заліку посіли лише 21 місце. Значно краще виступили українські атлети в Афінах. Там вони вибороли 9 золотих, 5 срібних та 9 бронзових нагород – усього 23 медалі, що стало повторенням кількісного здобутку медалей України на попередніх Іграх, але значно кращих за якістю. Як підсумок – 12-е загальнокомандне місце. Велика кількість медалей, яку вибороли українці в Пекіні, є наслідком продемонстрованого ними незламного духу, олімпійського завзяття.
Канадський Ванкувер-2010 – розчарування
ХХІ зимова Олімпіада вже стала історією, а в Україні все ще дискутують, чому невдало виступили вітчизняні спортсмени. Спробуємо поглянути на цю проблему, тим більше, що за океаном виступали й закарпатці.
Отже, на „білих іграх” у Ванкувері участь брали 47 українських спортсменів у 9 видах спорту. Головні надії експерти передусім покладали на біатлон. Тим більше, що головний тренер збірної України Євген Колупаєв вітчизняну команду лижників-стрільців напередодні стартів у Канаді вважав суттєво сильнішою за туринський склад. На жаль, «залізні» прогнози не збулися. Лідерів підвела точність на вогневих рубежах.
У фігурному катанні сподіватися на п’єдестал було доволі важко. Як-не-як, а Станіслав Морозов і Тетяна Волосожар на етапах „Гран-прі” зірок не хапали. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в їх активі тільки восьмий результат. Про інших фігуристів узагалі говорити не доводиться: перемоги – не їхній козир.
У лижних гонках реально тріумфувати могла тільки Валентина Шевченко. По-перше, рік тому вона показала третій результат на чемпіонаті світу в марафоні, а в олімпійський сезон теж подала надію на одному з етапів Кубка світу. Зрештою, В.Шевченко має колосальний досвід виступів на „рівні № 1”. Адже спортсменка виступала вже на трьох Олімпіадах, а в Солт-Лейк-Сіті-2002 навіть фінішувала п’ятою в тридцятикілометровій гонці. Утім травма міжреберних м’язів, отримана буквально напередодні змагань „білої” Олімпіади, позбавила надії на успіх.
Так само у фрістайлі через травму закарпатця Станіслава Кравчука ми не змогли претендувати на п’єдестал. Від інших же акробатів фортуна відвернулася. У тому числі й від Енвера Аблаєва, котрий на попередній Олімпіаді зумів пробитися до фіналу, а цього разу опинився далекого за його бортом. Як, зрештою, і всі інші представники вітчизняної команди фрістайлістів.
У гірськолижному спорті й стрибках із трампліна тим більше не можна було сподіватися на медалі, оскільки в цих видах спорту Україна не є законодавцем моди й відповідно не досягала серйозних результатів. Сказане стосується й лижного двоборства. Перші, але, правда, впевнені кроки ми поки робимо в сноубордингу, де покладаємо надії на перспективу, яку уособлюють ужгородці Йосип Пеняк та Аннамарі Чудак. Поки вони з 22-м і 16-м результатами подолали визначену межу у вигляді 25 місця.
Важко було розраховувати й на одну з нагород у санному спорті. Наталія Якушенко, попри високі результати на чемпіонаті світу-2009 та на окремих етапах Кубка планети-2010, в олімпійський рік (як, до речі, і Лілія Лудан) швидше асоціювалася з першою десяткою, ніж із трійкою призерів. На жаль, асоціації „реалізувалися”…
Що ж до закарпатців, то вони за всю історію виступів на зимових Олімпіадах теж не могли похвалитися медалями. Найкращі здобутки демонстрував мукачівський фрістайліст Станіслав Кравчук. Він чотири рази брав участь у найголовніших змаганнях сучасності й посідав 9 (Нагано-1998), 5 (Солт-Лейк-Сіті-2002), 13 (Турин-2006) та 19 (Ванкувер-2010) місця.
Чому ж українці більше полюють за привидами нагород, ніж за самими медалями? Ґрунтовну оцінку потрібно буде ще дати, детально проаналізувавши виступи кожного спортсмена. Але на поверхні лежать і причини провалу, про які вже можна говорити. Щоб їх зрозуміти, потрібно заглянути в історію виступів українців на Олімпіадах. Ще в період існування СРСР українці не були особливо помітними. В активі маємо тільки „золото” Івана Бякова в біатлоні (Інсбрук-1976), „срібло” Олександра Батюка в лижних перегонах (Сараєво-1984) та „бронзу” в фігурному катанні Віктора Петренка (Калгарі-1988). Радянська школа спорту допомогла нам виховати класних спортсменів-олімпійців і в подальші роки, зокрема чемпіонів хокеїста Олексія Житника та фігуриста Віктора Петренка (Альбервіль-1992). Правда, слід визнати той факт, що ряд наших талановитих земляків не потрапляли на Ігри тільки тому, що тодішня влада навіть за вищого рейтингу часто-густо віддавала перевагу представникам інших національностей, переважно росіян. Відтак нагород ми могли мати й більше. Але факт залишається фактом: маємо якихось 5 нагород, хоч і три з них – золоті.
Самостійною ж командою збірна України п’ять разів виступала на зимових Олімпійських Іграх, включаючи Ванкувер-2010. У норвезькому Ліллегаммері-1994 наші атлети виграли „золото” й „бронзу”: Оксана Баюл посіла перше місце у фігурному катанні, а Валентина Цербе стала третьою в біатлоні. На ХVІІІ іграх у Нагано-1998 медалевий почин українок „сріблом” підтримала біатлоністка Олена Петрова. У Солт-Лейк-Сіті 2002 року вітчизняні зимовики були вже без нагород. В італійському Турині знову представники біатлону й фігурного катання Лілія Єфремова та дует Руслан Гончаров – Олена Грушина відповідно підкорили п’єдестал, вигравши „бронзу”. У Ванкувері ж українці вдруге виступили без медалей.
Як бачимо, за всю історію „зимові” здобутки на Олімпійських Іграх не вражають. Отже, одна з найголовніших причин такого стану речей, як це не парадоксально звучить, але в Україні, зокрема за роки незалежності, не було створено культу зимових видів. Їх тривалий час узагалі вважали (а багато хто ще й досі вважає) занадто витратними, „забаганкою багатих”. З іншого боку, хай кількох, але олімпійських чемпіонів ми мали. Проте технології й система підготовки спортсменів високого класу в провідних країнах пішли значно вперед, а надалі експлуатація результатів роботи радянської школи спорту себе вже вичерпала. Відтак спорт потребує нової, відповідної сучасним реаліям, державної політики. Скажімо, чи можна сповна віддаватися спорту й фізичній культурі, коли в нас Міністерство одночасно в справах сім’ї, молоді та спорту? Тобто якщо раніше був Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України), то тепер фізична культура взагалі „зникла”, а лишилося тільки „та спорту”. Ось „та” й продовжуємо показувати результати.
Немає і чіткого поділу, хто з регіонів за яким видом спорту закріплений. Відповідно й слабка інфраструктура. В Україні практично відсутні цивілізовані умови для тренувань. Скажімо, відсутні траси для санного спорту, модернізації вимагають бази для інших, зокрема лижних видів. Звідси ще одна проблема: спортсмени вимушені тренуватися за кордоном, а отже відбувається нераціональне використання коштів, яких і так бракує. У цьому плані є сенс ввести жорсткішу відповідальність державних чиновників, які в основному в ручному режимі розподіляють кошти й несуть левову частку відповідальності за допущені провали у виступах спортсменів. До того ж названі бюрократи так само нерідко використовують „наїжджений принцип”: у 25 років атлети-зимовики для них уже „ветерани” (хоч практика показала, що в окремих видах олімпійськими чемпіонами стають і в… 30-35 рр.! Наприклад, Сет Уескот (США) у сноубордингу здобув „золото” у віці 33 років). Відтак „вистрілить” молодь – функціонери запишуть це в заслуги, ні – підійде виправдання: „Мовляв, ще юні, але перспективні”. І відповідальності жодної.
Незадовільною слід вважати й політику в підготовці спортивних кадрів та їх фінансовому забезпеченні. Чимало тренерів, атлетів у пошуках кращої долі виїжджають із України й працюють на інші держави. Таких прецедентів, як, наприклад, історія із заслуженим тренером Анатолієм Мазуром, який із перспективними закарпатськими фрістайлістами подався до Росії, назбиралося предостатньо в різних видах спорту. Причому не лише в зимових.
Проблема полягає й у тому, що вітчизняний бізнес у спортивному відношенні ще не має стратегічного національного мислення; тому в основному підтримуються літні й так звані комерційні види спорту (футбол, баскетбол, бокс, теніс).
Слід також мати на увазі, що конкуренція у сфері спорту зростає. На перший план виходять інноваційні технології й психологічна підготовка спортсменів; саме тому потрібно з урахуванням найсучасніших досягнень науки й медицини розробити комплексну програму підготовки чемпіонів, яка б оперативно реагувала на запити сьогодення, вибудувала відповідну вертикаль в ієрархії функціонування галузі. Адже Ванкувер зайвий раз підтвердив, що ряд українців показали низькі результати саме через проблеми з психологічною підготовкою. На атлетів тисне великий тягар відповідальності за результат, і зняти його лише одними тренуваннями чи участю в престижних змаганнях сьогодні вже неможливо.
Отже, держава повинна виробити ефективний підхід до розвитку спорту, реально потурбуватися про атлетів, адже мова не тільки про нагороди й міжнародне визнання. Спорт стимулює займатися руховою активністю, а тут уже ми виходимо на питання куди важливіше. І пов’язане воно зі здоров’ям нації.
Володимир Тарасюк, Василь Гаджега, члени виконкому обласного відділення НОК України, Спорт тайм
