Закарпаття: Федора Тарахонича з села Репинне знає вся Міжгірщина

Його запрошують трембітати чи не на всі свята, фестивалі районного, крайового, а часом і республіканського масштабів. Колись місцеве телебачення розрекламувало незвичайну сороку Чічкаша (чоловік має таке оригінальне сільське прізвисько, етимологія якого, очевидно, від слова “чічка”, що означає “квітка”), яка вміла… говорити.

Дідо розповів заодно і про інші захоплюючі бувальщини: позаду ж – майже 20 років роботи лісником і 10 – мисливцем. До речі, реальність перевершила сподіване: від Федора Тарахонича я поніс повну торбу драматичних – пташиних і звіриних – історій.

На  чудеса, які випали з гнізда, дивилися багато людей

– Федоре Васильовичу, як ви знайшли ту дивовижну сороку?

– Просто, в лісі. Воно, голопуп’ятко, випало з гнізда. Таке манюньке, беззахисне було! Приніс я його додому, зробив скриньочку та й поклав коло дверей. Як приходив із роботи, то все сороці м’яса давав. Одночасно й жону звідав: “Марьо, ци доїла-сь корову?”, “Марьо, ци наклала-сь огня?” А сорока, підростаючи, все слухала, слухала та й звикла до того. Раз лише спішу рано на роботу, авто мене на вулиці чекає. А Маря несе зі стайні відро молока, проходить коло клітки – і туй сорока людською мовою: “Марьо, роби! Марьо, роби!” – “Н-но ци не біда?! Уже й вона на ня гойкає, оби-м робила”. Я думав, що пуп мені від сміху розв’яжеться, на мою душу, брате! А коби-сь знав, як пак сорока сміялася: “Хі-хі-хі-хі, хі-хі-хі-хі!” Чисто як дівки. А рано чи в обід давали-сьме курям їсти і все кликали: “Тю-тю-тю-тю-тю-тю”. Кури нараз збігалися. Сорока то кожний день чула й виділа і потім будь-коли могла сама їх скликати собі під клітку. Много людей приходили на це чудо дивитися. І новинкарі (журналісти. – М.Ф.) з камерою. І раз уночі вкрали мою сороку. Дуже-м жалував за нею. Айбо недовго: мені ліс усе якісь сюрпризи підкидував.

– А саме?

– Далі мав крука, також малим випав  із гнізда. То чорний великий ворон, який 300 років живе. Дуже розумний птах! Іду з дому – він за мною летить. Я в Соймах на газопроводі робив, і там у їдальні брав для  крука дві котлети. У нього  ніби запас у гортанці: покладе туди одну котлету, а другу – в дзьоб. Тоді йому кажу: “Будь здоров! Я йду геть”. Заведу машину – він підніметься, їду – через гору летить за мною і в Репинному спускається. Або сяду собі на купину, а він мені на плече сяде… А єден дурень мав рушницю. А крук сідає на дохлятину. Пак соймівці повіли мені, що той ідіот – бодай’му руки відсохли! – і застрелив.

А цій історії десь років десять-дванадцять. З гнізда упав маленький орел. Не міг, сирота, злетіти, а лише стрибав. Вигодував я його. Також розумний і сильний був. Сидів на моїй хижі, і в околиці ніколи жодної ворони не було: одразу ловив. Коли літав –  яка то  краса! На жаль, раз приземлився коло хлопців, а ті думали, що дикий і що курей може схопити (а він курей не брав), та й убили його тичкою. Такі в мене діла були, брате, з птахами! (Зітхнув і задумався).

Як  дід лисицю приручив

– Ачей, і зі звірами ви так приятелювали?

– Та де би ні! Я то завжди видивляв, де і яка звірина ходила. Зловив раз дике козульча. Так його виховав, що ходило за мною, всюди хотіло зі мною бути. Красиве й лагідне таке, що тяжко собі уявити. Кликав його до себе: “Чай-чай!” Тому й Чайкою назвав. Коло мене все ходило по хаті. Я його гладив, а воно терлося об мене, пестилося, лизало, цілувало мене. А псів дуже боялося, тікало, бо пси брешуть, як збісні. Але зі мною і в ліс ходило, куди хочеш, – так до мене звикло.

– Хіба і його спіткала нещасна доля?

– Ні-ні, слава Богу. Прийшов до мене один клієнт із Ізок, котрий мав цапка-козуля. Просить раз: “Будьте добрі, ізведім ми тото уворох (разом)”. “Най буде! – кажу. – Щоб розмножувалися, щоб була на світі краса, щоб челядник міг на неї подивитися”. Так моя Чайка опинилася в того чоловіка.

Друге. Двох кабанчиків узимку зловив: ішов долиною  снігами великими і помітив, що  під копицями заховалися – такі маленькі, рябі. Наказав, аби для них огорожу окрему зробили, я сам тоді не мав часу. Так вони собі помалу й жили. І вже гладкі були, по 30-40 кілограмів. А другий лісник весілля синові чи доньці справляв, і він їх, чоловіче, зарізав. Ци видиш, які є люди – ні душі, ні совісті! Ту ж дичину я викохав.

А раз для лисиці скриньку  зробив. Усе їй м’ясо у куфрі (валізі) привозив, ковбасу їла, рибу свіжу, навіть щурів любила.

– Дива розказуєте!

– Айно, айно. По якомусь часі дуже поправилася. І ти знаєш: виходила з тої клітки, бігала по двору й верталася до неї. А був у мене пес мисливський. Вийшов із будки і, додививши лисицю в дворі, урвав на шиї мотуз. Та як погнав її – навіки-віків. Десь у хащі й загубив. Я ходив, кликав, фітькав (свистів), – вона мій голос впізнавала, – та де! Заблудилася, майже, сирота.

– Як шкода!

– А як дикого зайця приручив! Коли був голодний, то стрибав до мене на ліжко: із цуцика йому молоко давав.

– Фантастика!

– На мою душу, брате!

– Знаю, що ви й вівчарили!

– Айно, чотири роки. Там, на полонині, раз такого здорового вовка вбили – вівцю одразу з’їв. Розпороли шлунок: там усе було помолото, як фарш. То неправда, ніби вовк кістки ковтає. А одна ведмедиця постійно вівці крала, але вівчарі не хотіли її вбивати, бо малих мала. Та пак (потім) відігнали далеко.

Одного  разу у Рокозаті мій брат Іван одним  боком ішов, я – іншим. Переді мною біг великий-великий прикордонний псище Джульбарс. І на мене вийшла ведмедиця захищати своїх малих  від собаки. Як той її увидів, то кинувся на неї.  Та ведмедиця жбурнула ним так, що летів у корчівля (кущі) метрів на двадцять. А як верещав, най Бог заварує! Ведмежатка тим часом поставали так гарно, як діти, і дивилися на Івана. А пес утік наверх, сів на купину та й обзирався, як дикий, – так його напудила (налякала) ведмедиця!

Якби  ти знав, як і за оленями цікаво спостерігати! Сидиш собі тихо в кущах і дивишся, як із хащі першою виходить олениця, а  олень за нею (він май обережний), як вони граються, свищуть. Господи, а  які оригінальні звуки подають!

“Не бий  живину: все на сім світі жити хоче”

– Мені казали, що ви й рибник маєте?

– Маю, хлопе, і рибник. Років десять уже. Видивив місцину вдалу, де млака, де нори йдуть, де протічна вода, яка ніколи не висихає. Там і криниця мирова – таких мало в Карпатах. А вода студена-студена. Бульдозери якраз дорогу робили недалеко від моєї дільниці. “Хай вириють мені два ставки”, – думаю. Так і маю два рибники, майже однакові. У верхньому – клени, а в нижньому – дзеркальні коропи, карасі. Розводжу лише для себе. Прийдуть родичі, друзі та й відпочиваємо по суботах, неділях. Вудицями собі ловимо на юшку. Раз мені злодії спустили вночі воду в ставках. Прокопали три метри глибини, а там є дамба, що воду держить. Великих коропів зловили, а малюки залишилися: встигли  в мул позалізати. То дорослі хлопці з Голятина або з Рудавця крали рибу. Якби не ці покидьки, то мав би риби доста.

Або що найдивніше: десь сім років тому дві черепахи з’явилися в рибнику. Звідки – не знаю. Є припущення, що лелеки десь проковтнули яйця й перенесли в рибник. Тямлю, як гуска  раз  побачила черепах на березі, то ґелґотала, як ненормальна. Одна  такий широкий панцир має, як мій калап, а друга – мало менша. Такі повільні й незграбні, що Боже сохрани. Цікаво, як вони зимують? Мені здається, що в довгий, як прядиво, мох або в густу млаку заб’ються і сплять, – у землі ж тепло.

– Дуже цікаво…

– Усякі рослини й дерева у мене там ростуть: аронія, смородина, малина, горобина, терносливи, груші, яблуні. Город  навколо невеликого дерев’яного  будиночка, де чоловік із жоною може файно переспати.

Із  рибою я мав пригоду. Давно, коли ще паводок був, зловив я у нашій  річці 12-кілограмову головатицю, тобто  лосося дунайського. Держав його в ямі, аби пак у великий рибник запустити, щоб могла челядь милуватися. Айбо ж не будеш у зворині ночувати. І що ти думаєш, брате: вистежили мене хлопці та й “свиснули” рибу. З’їли, гади!..

– Що вдієш?!

– Та й недавно експеримент зробив: подружив кота із собакою, які собі спали і бавилися разом. Айбо пак  кіт кудись пропав.

Та  я туй можу тобі до безконечності  казкувати. Люблю, брате, казати: “Не  бий живину, все на сім світі  жити хоче”. Котрий чоловік не хоче звірині ніякої біди, так йому і  Бог підсобить. А котрий проклятий  і тото нищить, такий і йому кінець має бути…

А наостанок, хлопе, анекдот слухай. Ведмідь, лисиця й черепаха вирішили випити по деці. Черепасі випало йти за фляшкою. Минає година, дві, три. Тоді ведмідь каже: “Приповзе – відірву їй голову”.  А лисиця: “Коли явиться, загризу відразу”. Голос із-за дверей: “Будете погрожувати – взагалі нікуди не піду”.

Михайло Фединишинець, світлина Сергія Гудака, Старий Замок Паланок, Закарпаття онлайн.БЛОГИ