Закарпатські сміховинки під новорічну ялинку

Про велике новорічне “обрізання” в обласному центрі місті Ужгороді.

Зима. Новий рік наближається, наче квитанція на квартплату. В Ужгороді — анітелень. Усі або підраховують накрадене, або прикидають на скільки обікрали їх. Тільки біля мерії чутно шум. Дід Мороз (він же Віктор Погорєлов) зі Снігурочкою (Віктором Щадеєм) роздають подарунки. По талонах. Мало імущим, жебракам, працівникам культури і одиноким матерям, які мають дітей від підлих представників попередньої влади. Крім них, «подарунки можуть отримати представники партії «Єдиний центр» після пред’явлення партійного квитка», — гласила велика об’ява.

Тим часом ті, котрі не здобули права на подарунки, плачуть. На морозі замерзають їхні сльози. Снігуронька посилає нещасним повітряні поцілунки і багатообіцяюче розмахує яйцями, поміщеними в сітку з новорічними блискітками зовнішньої оздоби.

Дід Мороз же нікого не заспокоює. Він — незворушний, як суддя без хабара. Збентежені цим категорії ужгородців, яким не світили подарунки, почали сердитися на тему: «Чи того ми вибрали? Чи тому я дала свій єдиний голос?»

Натовп несвідомих дівчат, поправляючи ліфчики під верхнім одягом, збентежено волав:

—Де наш потенційний мер Жолтані? Міклош, Коля, Миколай, дещо дай!

Від передчуття його харизматичної появи найбільш нетерплячі особи втишували своє нетерпіння з допомогою портретів Жолтані, згорнених у трубочку.

Жолтані не прийшов.

А однодумець-сніг засипав його сліди.

Жолтані, мабуть, більше ніколи не знайдуть.

Сумна тінь проповзла над людським масивом від усвідомлення цього.

—Нічого, — заспокоїв громаду виразний у своєму фізіологічному портреті сановитий бармен української літератури Павло Чучка. — Всім кладу децу (сто грамів. — Закарпатський лексичний код), хто добіжить від мерії до мого ресторану за сім хвилин.

Людей мов корова язиком злизала.

Якраз нагодився голова Національного олімпійського комітету Сергій Бубка. Він заридав від щастя, коли побачив масовість легкої атлетики в Ужгороді. Бігуни текли бурхливою рікою.

—Якби знав, — прокоментував він це представникам  регіональної телестудії «Під тисом», — що тут так ставляться до спорту, кинув би свою палку і жив тільки тут.

Чучка в своєму ресторані вже чекав переможців. Поміж прибуваючими спотілими чоловіками і жінками підходили до стійки члени Спілки письменників. П’ятдесят грамів отримували ті, кому незговірливі спонсори не дали за рік ні копійки.

Гордо дивився на них, нерозумних, стоячи на відстані, лідер чахлого місцевого письменства Юрій Шип. Як ліпшому закарпатському літописцю, йому давали всі.

За це він і сам дав трохи пізніше лідеру жебрацької мафії на пішохідному мосту дві гривні, а її очільнику з правоохоронних органів засунув у руку гарячий стаканчик із духмяною кавою. Потім трохи подумав і поцілував руку. Відтак, щоб закріпити силу поцілунку, перехрестив волохату п’ятірню.

Що там не говори, а Шип підняв закарпатську літературу на світову височину. В будь-якому куточку планети обов’язково почуєш ШИПіння: або нагрітого чайника, або серйозної гадюки.

—Малював я це все в білих тапочках! — гнівно говорив, здіймаючись скелею на тлі марнотних народних мас, ставний художник Олександр Громовий, який роками проводив нелюдську антирусинську ідею: «Пити тільки за свої!»

До Чучки, який гарячою приязною рукою розливав горілку не тонкою цівкою, а цілим весняним закарпатським потічком, підійшла розпашіла від пробіжки Снігуронька, розмахуючи яйцями.

—Пацан, — звернулася вона до бармена української літератури, — зроби мені омлет. Проголодалася.

Пеклися яйця, бахали салюти, як передвиборчі гасла вихідців із народу. А Дід Мороз тим часом у підсобці мерії роздягнувся, втратив дволикість, ставши однозначним Віктором Погорєловим. Він узяв мозолястою рукою французький дипломат із крокодилової шкіри із набором ножівок у ньому, і пішов на набережну обрізати тополі, які вітер гнув додолу, як нещадні хулігани чесних удовиць у національному бур’яні.

—Хтось має в Ужгороді про своє місто думати і в новорічні дні, — повідомив він п’яним, як ідеї місцевої влади, співробітникам регіональної телестудії «Під тисом», які вже встигли нализатися в Чучки, прибігти сюди, і з професійним апетитом по ходу справи заїдали ковбасою з декоративних торб «від бармена української літератури», на яких були вишиті рядки з безсмертного «Бородіна» закарпатського Лермонтова (Чучки).

По небу летіли у вирій запізнілі долари «помаранчевих». Їх відправники чекали Діда Мороза (не Погорєлова, а когось другого) у тюрмах. Інтернет оперативно повідомив, що його роль мав би виконувати Геннадій Москаль, але він на невизначений час затримався в Криму. Звик бути там, де жарко.

—Надзвичайна ситуація! — констатував щодо цього Віктор Балога. — Апельсини на склади МНС завезені, а Діда Мороза все нема. Що будуть їсти затримані?

Адже «помаранчевих» усі п’ять років будуть годувати в камерах лише помаранчами. Починаючи з цього Нового року.

—Ги-ги-ги, — стримано засміялася Снігуронька (донька проукраїнської Юлії Тимошенко) і поїхала з табором байкерів у небо. Фіг вам, мовляв, а не Снігуроньку, якщо Діда Мороза нема.

Небо не заперечувало приїзду мотоциклістів. Тінь Ющенка з Говерли привітно махнула рукою.

Ужгород же заспокоювався в долині, як уколений наркоман.

Помаленьку, наче на розстріл, ішли мирні справи. Голова Закарпатської обласної організації Національної спілки журналістів України Дмитро Воробець роздавав нещасним журналістам (усім поголовно, крім Сергія Ратушняка, котрий нещасним визнати себе відмовився в усній формі) по тисячі доларів, аби не вмерли до наступних виборів. Працівники СБУ хотіли вивідати джерело надходження коштів, але їм для цього не вистачило професійності. Голодного українського журналіста ніяка спецслужба не «розколе».

Спала сита Снігурочка на дерев’яному ложі в ресторані українського класика. Кругом неї водили хоровод п’яні монахи, розмахуючи пляшками і кадилами. Недієздатні письменники випрошували в Чучки «ще по п’ятдесят». Він тимчасово не давав, прикидаючи свої можливості.

—Що ми тобі не дорогі? — звідали нещасні майстри синього пензля і червоного носа.

—«Батьківщина» дорожча! — твердо відповідав бармен української літератури.

На обледенілій тополі вітер розхитував Віктора Погорєлова з ножівкою в обмерзлій руці. Тележурналісти, чекаючи спуску міського голови, пили горілку, підвезену спонсорами великого новорічного обрізання.

—Центр у нас один — єдиний, — шептав унизу сивий фанатик із числа старих комуністів, який нарешті знайшов себе, і бурулькою застиг на морозі над Ужем. Мета була досягнута. Іти нікуди. Тому й стояв, як непорушний інтелект чиновника.

Падав сніг, як міліціонери після важкої роботи. На хмарі до Погорєлова підплив Бог і особисто вручив зорю з сузір’я Великої Ведмедиці.

—Ведмедів ми поважаємо, — признався мер і зліз додолу. Кинув зорю в склянку з горілкою і випив. Так велике обрізання закінчилося великим обмиванням.

Торжества потім продовжувалися в місцях, про які не знає навіть Павло Чучка.

По небу довго їздили байкери, але їх ніхто не чув. Ужгородці спали, а начальники гуляли.

Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород, KarpatNews.in.ua