Закарпатському поету Василю Густі таланило в житті на любов

Інші, мабуть, знають пана Густі як блискучого журналіста. Ще для когось він став небайдужим і наполегливим лоцманом при вирішенні болісних проблем у коридорах влади.

«Замок» спробував розкрутити Василя Петровича на перше в його житті, та ще й «абеткове» за формою інтерв’ю. Літери охопили не всі – половину з розмови скоротили, аби втиснутися в газетну сторінку, і вийшов ось такий мозаїчний портрет із асоціацій.

– А – ангели. Бо вони охоронці людської душі. Усе життя відчуваю їх невидиму присутність, але реальну підтримку. Я виріс у сім’ї, де все було пов’язане з християнською мораллю, релігією, і вся новорічно-різдвяна пора для мене поєднана з ангелами. Особливим дійством була підготовка до Різдва, Вертепу, Коляди. І найбільшу втіху я мав, коли виготовляли «окрилені» костюми. Вкладав у цей образ свої ще дитячі уявлення. Навіть коли падав сніг – радість дітей, мама казала: то ангели роздерли подушку.

– Чи маєте якусь пам’ятну різдвяну історію?

– Це калейдоскоп різних подій. Як трохи підріс, мав найкращий на всю затисянську околицю бетлегем – справжній витвір мистецтва. Поміг мені його зробити вуйко Василь. Для хлопців всієї округи було за честь потрапити у наш гурт, для того треба було пройти жорсткий, як нині кажуть, кастинг. Мусай було добре знати колядувати й багато працювати – щороку бетлегем треба було оновлювати – виготовляти ляльки, прикраси, освітлення, підмальовувати.

Інше – час був не надто благословенний для Коляди, і деякі атеїсти мали за велике геройство, як троє-четверо напали на дітлахів та потрепали бетлегем. І дуже прикро: нині, коли можемо й колядувати, і молитися, дітлахи це роблять не тому, що прагнуть виспівати те святе, що в душі, – йдуть заробити…

– В – вогнище. Воно об’єд­нувало нашу родину. Не тільки світило, гріло, а й душу теплило. Коло грубки було затишно, збиралася сім’я, сусіди. Там я почув безліч історій, казок, легенд.

Головне, аби вогонь не опалював, бо знаю, скільки доль обпікає навіть родинне вогнище. Я ж мав велике щастя – ми жили хоч у бідності, та у гідності.

– Г – Го́род. Так називають Замкову гору в моєму рідному Королеві. Туди ми збиралися хлопчаками і там були наші перші уроки – ми пізнавали світ. Звідти видно всю Затисянську долину, гори. Хлопців, яких можна назвати урками, здавалося, нічим не пройняти. А як дивилися на Чорну гору навпроти, сонце, що сідає, швидкоплинну Тису – танули.

– Д – дорога. Завжди мене хвилювала, вабила. Перша моя книга називалася «Перон» – те, з чого починається дорога. Друга – «Жадання дороги».

На моїм життєвім шляху трап­лялося дуже багато добрих і світлих людей, і він завжди був цікавий. Ще одна асоціація – дорога без доброти веде в нікуди. Якщо хтось зробив тобі зло, то, може, він зробить ще й добро. Мабуть, пам’ятати зло треба, але не відповідати на нього, хіба що добротою.

– Вам це вдавалося? Чи це радше теоретичний принцип?

– Вдавалося. Бувало, люди, які приносили мені багато прикрощів, згодом зверталися по допомогу, і я радо сприяв – це тягар з душі моєї знімало.

– Є – Євангеліє. З багатьох питань, які у житті моєму були і будуть, я знаходив там і відповіді, і відраду. Це не читання, а стан душі.

– Ж – Житомирщина. Звідти мій ще армійський друг Юра. Минуло майже 4 десятиліття, як ми, гвардії рядовими, вийшли в запас, але завжди, коли маю можливість, їду до нього на Житомирщину – в село Яльцівку. Там жили його батьки. І вирощували жито. Його тато і мені радів наче синові. Вів нас у поле й казав: «Дивіться – це моя праця. І це все – ваше».

– З – зерно, земля. Не тільки хлібне зерно, а й зерно мудрості. І ми завжди прагнемо, щоб воно було добірне, працюємо над тим усе життя. Буду дуже щасливий, якщо зернини мого досвіду, роботи, сумління, думок, висновків, всього, що я прожив і пережив, умістяться в жменю і колись зможу розділити своїм дітям, аби пішли їм на користь. За Святим Письмом, одні зернини потрапили на благодатну землю, інші на каміння. Нині, на схилі віку, бачу, скільки моїх зернин опинилося на камінні…

– А які проросли?

– Це буде відомо потім. І вже не мені. Те, що люди згадають, як піду у кращий світ.

– К – Королево. Бо «у нас в Королеві усі королі і, звісно, ціну собі знають». Там хата, в якій я виріс, сад, що виростив нянько, могили батьків. І хай де б я був, куди б їздив, усі мої дороги ведуть до Королева. Боляче, що все менше стрічаю знайомих на вулицях і більше там, де спочивають мої батьки…

Колись мама казала: «Василю, аби ти знав: у яких столицях будеш, прийде час, коли тебе буде тяг­нути на рідну землю, в рідну хату, і не мож буде то перебороти». Так нині і є. Й не лиш мені. Багатьом королівцям такі кар’єри блискучі, перспективи зоріли, та вони лишали все, верталися додому.

– Л – Любов. Поняття надзвичайно об’ємне. Яке зобов’язує. Любити весь світ дуже легко, а любити ближнього – неймовірно тяжко.

– Вам таланило в житті на любов?

– Думаю, так. І насамперед удячний долі за те, що мої батьки були великими педагогами. Мали Богом даний талант. Не пригадаю, аби стриманий батько колись мене, хлопця, погладив. Лиш крізь сон відчував його руку на своїй голові і та прихована ласка була ще ціннішою.

Дотепер зберігаю мамині листи. Коротенькі, але в тих кількох рядках така енергетика! Кілька листів маю від батька. Це реліквія, мій талісман. Бувають часи у житті, коли я до них звертаюся.

– М – можливості. Найбільше щастя для людини, коли вона може реалізувати свої можливості. У кожного з нас вони дуже великі – творчі потенції, спромога робити добро, реалізувати свій талант. Коли можливості збігаються з реаліями життя, це дуже важливо.

– Думала, скажете місто. Зда­ється, вас нездоланно тягне до природи…

– Місто і приваблює, і є тягарем для мене. Сприймаю його з острахом. Водночас воно мені потрібне, бо для творчої людини дуже важлива анонімність. У цьому людському Вавилоні можеш або злитися з людським потоком, або з нього виокремитися. У місті більший простір, аби душа працювала. Але коли вона втомлюється, краще йти до природи.

– Ужгород у цьому сенсі для вас не замале чи не завелике місто?

– Якраз таке, як треба. Мав я можливості жити і в більших містах, і в менших, і в Україні і за її межами, але мені тут добре.

Перша книжечка сучасного поета, яку я прочитав малим – збірочка Юрія Боршоша-Кум’ятського «В орлиному леті». Там було написано, що цей поет живе в Ужгороді. Я з батьком сюди приїхав, іду, на всіх роздивляюся, чи то не Боршош-Кум’ятський? А потім Степан Жупанин, він тоді працював у Виноградові, в редакції райгазети, вів літстудію «Пролісок», виокремив мене і привіз до Ужгорода, познайомив з Петром Скунцем, Андрієм Патрусом-Карпатським, Юрієм Шкробинцем, Іваном Чендеєм.

У 60-ті роки це було інше місто. Значно затишніше, з особливими мистецькими традиціями. Ми збиралися у скверику біля хімічного факультету УжДУ й читали вір­ші – майже як у Москві в політехнічному. Слухачі могли хвалити, критикувати або й стягти з підмостка. Учні художнього училища всюди по центру стояли з мольбертами… Була літературна студія в університеті. Час – після хрущовської відлиги. Суперечки, дебати. Нескінченні посиденьки на квартирі у Павла Бедзіра. У його майстерню нас набивалося стільки, що справді яблуку не було де впасти. Поважний Федір Манайло приходив. Розмови – до ранку. І про індійську філософію, й про українську поезію… Так ми збагачувалися. Старші митці з нами, літературними смаркачами, розмовляли на рівні. Максималістські наші судження сприймали дуже тактовно, обережно пригальмовували.

Утім доспілкувалися ми до то­го, що дехто й з університетом розпрощався. Мені ще вдалося знайти кращий вихід – піти до війська.

Кожне покоління приносить свої родзинки – нині теж багато талантів. Я їм навіть трохи заздрю – вони значно освіченіші за нас. Це покоління не озирається, за що можуть дати поза вуха.

– Н – наука. У Франка є мудрі слова про вічного учня. Вважаю, поки людина живе – мусить учитися. І життя – дуже мудрий наставник, треба тільки хотіти пізнавати життя, людину, відкривати світ щодня.

– Вам ще й нині цікаво вчитися?

– Надзвичайно цікаво. Нас усе вчить – і ріка, і дерево, і взаємини людей. Треба тільки над цим задумуватися. І не хотілося б усе на світі зрозуміти – хочеться весь час пізнавати.

– П – праця. Фізична і праця душі. Якщо душа не трудиться, то гріш ціна нашим пориванням. Можемо на руках набити велетенські мозолі, але пуття з тієї роботи не буде.

– Р – ріка. Яку я люблю понад усе – моя рідна Тиса. Серед хлопців міг ти вважатися за свого, лише коли Тису перепливеш – з королівського на копанське і назад. Тоді вже мож тебе на танці пускати. Одну зі своїх книг я назвав «Тиса камінь обтесала» – вона шліфувала не лиш каміння, а й наші душі, наші погляди на життя.
Тиса – то не лиш вода, то наша історія, світ, думки, взаємини і життя. Вічний рух, неспокій, вічна робота. Остання книга, яка нещодавно у мене вийшла, – «Ріка під кригою». Життя кожної людини – ріка, але воно під кригою традицій, звичаїв, умовностей, обов’язків. І головне, аби ріка і під товщею криги жила, аби її вода могла дати життя, була потрібною.

– Вам у житті крига обов’язків і всього іншого заважала? Чи ви знаходили з нею компроміс?

– Коли людина молода, є запал, максималізм, – крига заважає. А згодом розумієш, що той лід і тисне, й захищає. Адже навіть любов накладає обов’язки – враховувати запити, інтереси, потреби коханої людини. Лише смерть ламає кригу.

– С – свобода. Моє покоління народилося при Сталіні, мужніло за Хрущова, а нині живемо в незалежній Україні. Тому розуміємо, наскільки важлива свобода слова, віри, совісті. Але біда – не вміємо нею користуватися. Бо свобода – як лезо в руках. Це море обов’язків. Чомусь соромимося нині повинності перед державою, часом кажемо, що то пережиток. Свобода не мала б давати можливості лінуватися, красти. Бог і попередники дали нам свободу, але ми повинні на неї працювати.

– Т – творчість. Жити, працювати творчо – велике щастя. Для цього треба мати талант і велику силу волі. Мама моя і в городі садила творчо, а не просто працювала.

– У – Україна та урок. Для того, щоб Україна збулася як держава, люди, зокрема й закарпатці, пішли на великі жертви, великі втрати. 20 років незалежності, а України, про яку ми мріяли, якої прагнули, за яку боролися, – немає. Минулий рік, як і попередні 20, дав нам багато уроків, хотілося б, аби ми їх уже врахували.

– Ф — фарисеї. Бо, мабуть, нічого так не перешкоджає у житті – і громадському, і особистому, – як фарисейство у великому і в дрібному.

– Ш — школа. Усе моє життя – нескінченне школярство. Наприклад, військо. Я вдячний долі, що саме в армійській школі зустрів справжніх людей, з великої літери, для яких не порожнім звуком були категорії честі, порядності, гідності.

Велика школа для мене була і в університеті, згодом у Великоберезнянській районній газеті. Коли я там працював, новинка виходила тричі на тиждень, в кожен номер треба було давати матеріали з сіл, присілків, як діють ФАПи, чи є товар у сільських магазинах. А яких мав учителів-колег! Утім було й інше. Якось дали вказівку написати замальовку про ланкового. Просили, аби була поетична. Я написав, як він, молодий, сповнений піднесених думок, почуттів, виходить у поле, вітер куйовдить розкішне волосся. У райкомі партії мене похвалили, а в понеділок прийшов у редакцію той ланковий, питає: «Де тот смолош? Я з тебе зараз душу витрясу. Знаєш, як із мене цілу неділю люди сміялися!». Зняв шапку, бачу – він лисий як коліно!..

Особливо важливою школою була робота в комсомолі. І редакторська – у видавництві «Карпати». Були свої уроки в обкомі профспілки, в обласній держадміністрації, в обласній раді. Безмежне поле для пізнання. Спілкування з людьми…

Найбільш цікаві всі мої роботи тим, що була можливість багато побачити, багато де побувати. Наприклад, їздив у творче відрядження у 80-х роках у Новий Уренгой, а звідти за ще майже 1000 км на північ, за Полярне коло, де в умовах вічної мерзлоти молоді хлопці закладали містечко Ужгород-північний. Саме там свердловина, звідки блакитне паливо постачає газогін Уренгой-Помари-Ужгород.

Одне слово, кожен етап мого життя – як окрема книжка. І кожен день, кожна мить – це сторінки, рядки про долю мого Закарпаття, земляків…