Лісівників Закарпаття та Словаччини єднає не тільки міцна дружба, але й тісна економічна співпраця

У Татри — за досвідом словацьких лісників!

Кошицькі дубрави

… Перед тобою, як на долоні, – Кошіце. Поруч – величезні дуби та граби. Довкруж визолочені від опалого листя стежки. Червоне, аж багрове, листя горобини – наче якийсь невідомий митець посеред загальної позолоти розкинув величезний вражаючий натюрморт, від якого аж дух захоплює.

Директор Кошицьких державних лісів пан Юліан Томащик запрошує закарпатських лісівників на Градову (замкову) гору. Піднімаємось на 21-метрову оглядову вежу. Панорама – словами не передати! Сімдесятирічний Йожеф Мінарчик, у минулому лісник, тут і за касира, і за адміністратора, й за гіда. Один квиток на вежу – 20 крон, тобто майже три гривні. Ціна невеличка, а грошики в міську казну капають.

У Кошицях делегацію закарпатських лісівників, серед яких були директори держлісгоспів з усіх районів Закарпаття, головні лісничі, мисливствознавці, спеціалісти лісового господарства з усіх районів Закарпаття, чекали з нетерпінням – як найдорожчих гостей. Відчувалося, що давні друзі давно не бачились, скучили одне за одним. І заточилася дружня розмова. Ще б пак. Було про що розповісти, що показати закарпатським колегам. Особливо нині, коли як ніколи, людство потерпає від екологічних катаклізмів, коли найактуальнішим питанням на порядку денному – ефективне управління лісами та раціональне їхнє використання.

Як справа у сусідів, журналістові «Закарпатської Країни» розповів пан Томащик. «Кошицькі ліси належать до міської комунальної власності, – наголосив він. – Тож усі податки – в міську казну. А на себе лісівники заробляють власноруч. Тут – 20 тисяч га лісу, п’ять лісництв, шість заповідників. Причому власних працівників для різних робіт у лісі, цікаво, тут не мають. Тісно співпрацюють з окремими фірмами. А ті – надають і робітників, і механізми».

Приміром, провідний спеціаліст держлісів Любомир Дича працює тут вже 30 років. Знає усі діброви, як свої п’ять пальців. Особлива увага в Кошицьких лісах, за його словами, – відпочинку туристів. Для відпочивальників тут – і лісові стежки з усією необхідною інформацією, і телефонні довідники всіх служб. Так, про всяк випадок.

Господарі із задоволенням розповідають про божественно красиву гірську природу. Про неповторний краєвид озера Штрбске плесо. Про мальовничі місця свого краю. Про Шираву – так зване словацьке море, в яке впадає десяток гірських потічків. Колись давним-давно вони розливалися, хто куди хотів. Людські розум та руки спрямували їх в єдине місце, яке стало окрасою всього краю й улюбленим місцем відпочинку не лише словаків, а й багатьох наших співвітчизників.

На Шираву залюбки з’їжджаються туристи ледь не з усього світу. До речі, туризм для Словаччини більше ніж туризм. Він дає левову частку у держбюджет. Лісник Владислав Галас на прощання побажав нам, аби ми «ще не раз здибалися й разом стоптали гірськими стежками не одну пару взуття».

У Високих Татрах

А попереду – місто Попрад, що біля польського кордону, Татранський національний парк – перлина Словаччини. Тут колись гуляли, наводячи жах на багатіїв, гайдуки славного Яношіка. Директор парку Петер Мішка, помічник Маріан Штуцер продемонстрували нам фільм про цей дивовижно казковий куточок Словаччини. Та в історії парку були не тільки славні сторінки.

Це сталося у липні 2007 року. Хтось кинув недопалок на лісовій галявині. Вітер погнав вогонь на красені-дерева. Стіна полум’я росла, мов на дріжджах. Палаючі сосни падали, як доміно. Учасники тих подій нині згадують, що почували себе немов у доменній печі. Довкруж одне за одним спалахували 30-метрові дерева. Гігантське полум’я із диким ревом наступало на сміливців.

«Нам здавалося, що ми б’ємося з вогняним демоном, – пригадує Маріан Штуцер. – Було так спекотно, що вода з пожежного рукава випаровувалась за лічені секунди, так і не долетівши до мети. Та вогняний шквал стримувати було несила. І люди відступили. До гасіння пожежі залучили авіацію. З вогняною стихією боролися майже тиждень. А вітер із кожним днем скаженів і скаженів. Пожежа, перестрибуючи через просіки довжиною 20 метрів, поширювалася на навколишні ліси зі швидкістю 40-60 км за годину! І якщо б раптом не пішов дощ, не відомо чим усе скінчилося б. А результат пожежі – плачевний. Вигоріло 230 га лісу, пропало 400 тисяч кубометрів деревини!

Нам показали ці страшні згарища. Вони нагадували ландшафти Місяця. Стало зрозуміло, якої титанічної праці треба було докласти, щоб ліквідувати цю пожежу. А почалося все з маленького недопалка, кинутого неподалік від корпусу оздоровниці, де відпочивали медики.

– Завжди у пожежах винні люди. Ймовірність загорання від блискавки невелика, – розповів нам лісничий Павел Фабіян. До речі, Павел увесь час був з нами. Розумний, дотепний, напрочуд приємний «соудруг», він чудово зіграв роль гіда, за що закарпатські лісівники йому щиро вдячні.

Щодо управління лісами, виробнича й управлінська діяльність дирекцій та лісгоспів у Словаччині фінансово спільна. Як і скрізь у світі, словацькі «політичарі» схильні постійно скорочувати фінансову допомогу лісовому господарству. Найближчим майбутнім передбачається зробити його самоокупним. У зв’язку з необхідністю зменшення витрат по всій Словаччині, в лісогосподарствах скорочується чисельність персоналу.

Зростає частка робіт, зокрема, лісозаготівлі, виконуваних за контрактом приватними підприємцями. Бо це дешевше, ніж утримувати власні потужності. Особливих прибутків словацькі лісівники не мають. Часто працюють із дефіцитом, хоча окремі підприємства – високоприбуткові.

Вітровал

На жаль, часто-густо на перешкоді стають непередбачені стихії, як це було у випадку з пожежею. А небачений у Європі страшенний вітровал пронісся кілька років тому у Високих Татрах, коли гігантські сосни стихія ламала під корінь – як сірники! Особливо потерпіла територія лісу біля Нового Смаковця й Татранської Ломніци. Уся ця сумна історія словацьких лісів знайшла відображення у документальних фільмах.

У Татранській Ломніці нас запросили до лісового музею, відомого на весь континент. Експонати – один одного оригінальніше. Ось величезні роги оленя, вік його дев’ять-п’ятнадцять років. Величезний красень-олень, як з’ясувалось, був улюбленцем лісників. Але скінчив життя трагічно. У боротьбі з ведмедем потерпів поразку. І тепер лише цей стенд нагадує про лісового красеня.

Усі – на штурм Соліско!

Кожен із закарпатців прагнув будь-що штурмувати одну з найвищих вершин Високих Татр – гору Соліско (2100 м), яка вища за нашу Говерлу. Підйом на гору – аж ніяк не з простих. Вершина манила, щоразу обіцяючи, що до неї – рукою подати. Тим часом  Соліско все віддалялась і віддалялась. Та закарпатцям долати вершини не звикати. Не тільки гірські, але й соціальні. Підкоривши Соліско, ми опинились наче у казці. Зліва потік брав початок у Чорне море. А ген, справа – у Балтійське. Хмари котилися зовсім близько. Ще трохи, і ти сягнеш їх руками. Радощів було!

Внизу під нами – вражаюча панорама Низьких Татр. Перший сніг тут, розповів Павел Фабіян, випав наприкінці серпня й пролежав не більше години. А тим часом вітрище невдоволено шарпав наші вітрянки. Проте нам уже він був не страшний. Нас було багато. І ми, українці й словаки, трималися міцно разом. Як це було за часів Яношіка. Чи Словацького повстання або нинішніх новітніх часів. Унизу – кам’яна прірва. Спускатися донизу, виявилося, ще важче. Але і це нам поталанило, бо з нами поруч – надійні словацькі друзі. Поряд бовваніла Королівська гора, за нею – Горлах, яку так полюбляють штурмувати альпіністи.

У Покровій долині

Це ще одна із загадкових і доволі трагічних сторінок лісів у Високих Татрах. Схили гір у Попрадській долині споконвіку були заліснені. Шукали тут і золото, й мідну руду. Щось знаходили. Та справа була не з прибуткових, і копальні закрили.

1943 року страшна пожежа знищила весь схил гори. Дерева вигоріли дотла. Інженер із Подбанске Мар’ян Юрек розповів, як люди потім в рюкзаках носили на гору землю, саджанці. І незабаром гора знову зазеленіла. Переважно садили модрину та кедр. Смерека згодом сама відродилася. Але біда знову постукала у вікно. 2003 року снігова лавина геть знищила ліс. І все треба  було починати спочатку. Нині манюсінькі саджанці знову зазеленіли на схилах гори.

Доцент кафедри лісництва Львівського національного лісотехнічного інституту Іван Делеган, який іздив з нами в Словаччину, захоплювався, як, до речі, і ми всі, працелюбністю, безмежною любов’ю словаків до своїх лісів, до природи взагалі. Ми побували в багатьох мальовничих куточках словацьких лісів. Вечеряли біля ватр, милувались неповторним Штребским плесом, співали запальні словацькі й українські пісні з горалями – славними нащадками Яношіка.

Лісівники ділилися досвідом своєї роботи, захоплювалися красою водоспаду Кметьов, який несе свої води зі 107-метрової висоти, побували у музеї Попрада. Ігор Щербей з Воловецького, Іван Ледней – із Довжанського, Іван Юричканич – із Великоберезнянського, Ярослав Кілбелбек – із Виноградівського, Іван Хила – з Міжгірського, Іван Костів, Василь Кий та Степан Вайдафі з Ужгородського держлісгоспів та інші, знайшли тут багато нових друзів, встановили тісні контакти, які в майбутньому не раз стануть у добрій  нагоді.

На прощальній вечірці під горальські пісні й «боровічку по погарічку» Іван Костів, директор Ужгородського держлісгоспу, розповів про сучасний стан та перспективу лісового господарства на Ужгородщині. Він підкреслив, що ділові зв’язки зі словацькими колегами в ужгородців давні і дуже тісні, йдуть на користь обом сторонам по обидва кордони.

Допізна лунали українські та словацькі пісні. А директор лісогосподарського підприємства м. Смоленіце Станіслав Гога раптом заграв нам на старовинному народному інструменті – флуярі.

Прощалися зі сподіванням на нові зустрічі, на подальше плідне співробітництво. А під ранок раптом заревіли олені. Спочатку – «благородний олень» із Воловця Ігор Щербей. На рев самця дружно відповіли інші закарпатські «благородні олені». І так природно, що з навколишніх гір почали збігатися не тільки олениці, але й місцеві дівчата. Та супроти природи нічого не вдієш. І тільки під ранок «олені» вгамувались.

…Ми покидали Словаччину, та не словацьких друзів. Бо зі словацького села Гусака й далі бере початок потік Гатчаник, який впадає в озеро за нашою, закарпатською, Гутою. Для природи нема кордонів. Для щирої дружби словаків й українців – і поготів!

Довідка «Закарпатської Країни»

Лісове господарство Словаччини характеризується такими показниками. Якщо загальна територія країни – понад 4,9 млн. га, то сільськогосподарські землі – більш, ніж 2,44 млн. га, а лісові – майже 2 млн. га. Лісистість території Словаччини – 40,7 відсотка. Склад лісів налічує 42,3% хвойних порід, із яких 27% – ялина. Серед листяних порід переважають бук і дуб. Певні зміни в останнє десятиліття відбувалися у розподілі лісів за формою власності. Якщо 1996 року ліси, що знаходилися в держвласності, складали майже 92%, то нині 38,6% – держліси, 25,5% – акціоновані, інші – належать комунальним структурам, приватним особам та церквам.

На фото Івана ЖИРОША: Сліди згарища не приховати й досі; Штребске плесо; усі – на штурм Соліско!

Іван ЖИРОШ (м. Кошице, Словаччина), Закарпатська Країна