Закарпаття: Поет Василь Густі про інстинкт самозбереження, вогонь богеми та захалявні книжки
Василь Густі навіть сьогодні залишається поетом, від якого сподіваються чогось нового, якогось такого «непізнаного вітру». Відомий письменник, журналіст із 34-річним спілчанським стажем. Василь Густі дебютував у сімдесяті поетичною збіркою “Перон”.
Хіба могла називатися інакше перша збірка поета із Королева, де залізниця була для дорослих хлібом, а для наймолодших — першим враженням дитячих літ? А тепер тих літ у Василя Густі шістдесят. Як він ними розпорядився, щоб на всіх вистачило: на друзів, колег, дітей та дружину, на вірші та на все-все-все?
«БАГАТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ТОГО, ЩО ТЕБЕ ЧЕКАЄ ЗА ДОМАШНІМ ПОРОГОМ»
Василю Петровичу, у вашому дитинстві було багато тепла, яке можливо, і рятувало вас згодом.
— Я не був тією обдарованою дитиною, з якою займаються репетитори, бо то були інші часи. Але ріс серед надзвичайно гарної природи. Та й оточення стимулювало до творчості. Неперевершеним оповідачем був мій батько. От якби я володів хоч частиною його дару! А тим часом в нього була дуже непроста доля. В 6 місяців він втратив батька, в шість років матір. А потім все життя — по чужих людях. У 14 років потрапив до Югославії, там партизанив. Був справжнім, не “паперовим” фронтовиком. І в тих численних історіях, які нам оповідав, героєм зазвичай був хтось інший, а не він. Коли вже йшлося про нього, то говорив завжди з прихованою іронією.
А ще багато залежить від того, що тебе чекає за домашнім порогом. У мене були дуже хороші вчителі Марія Попович, Петро Фединець, Василь Свереняк, Федір Удичка, Степан Войтович. У кожного з них — своя непроста, але гідна поваги доля. Отак ми і росли, коли в книжках писалося одне, а вони нас навчали читати між рядками. І ми більше вірили їм, живим людям.
У юності хотілося визнання?
— В молодості прагнеш якомога більше реалізувати свої творчі можливості. Так було і так буде завжди. Передивляючись чернетки, знаходжу багато цікавих строф, рядків. Можливо, повернуся до них. Там стільки енергії, одержимості.
Коли вас прийняли у спілку, вам було…
— 27 років.
На той час це гарний показник. Прокинувся Василь Густі знаменитим і що відбувалося далі?
— У матеріальному сенсі це не давало нічого. Так само, як раніше, доводилося заробляти хліб насущний на різних службових посадах, у видавництві “Карпати”. На радіо чи у великоберезнянській районці, де з великою для себе радістю об’їздив найглухіші села, в обкомі комсомолу, де працював з творчою молоддю.
І не соромлюся цього зараз. Яким бурхливим було тоді творче життя! Молодь мала навіть власну кав’ярню “Форум”. Та й спілкуватися зі старшими письменниками — це справді було великою школою. Помічав, що і між ними не все гладко. Але це зрозуміло. Їм довелося пережити дуже тяжкі часи. Хочеш не хочеш, але інстинкт самозбереження спрацьовував. Зате як вони нас застерігали від міжусобиць. Пригадую, Патрус-Карпатський, коли вперше прочитав у спілчанській кімнаті мої вірші, зустрів їх дуже доброзичливо. Але сумно сказав: “Знаєш, хлопче, лишися ти сього діла. Бо воно, крім біди, тобі не принесе нічого!” Тоді я не знав, що він недавно повернувся з 10-річного ув’язнення і знав, що говорить.
Творчі люди — зазвичай пристрасні. Згадаймо тільки Достоєвського, який міг випросити у дружини останні копійки, щоб черговий раз їх програти. А ви азартна людина?
— Замолоду мене полонила ужгородська мистецька богема. У закуреному ресторані “Верховина” збиралися поети, музиканти, художники, актори. Суперечки, кава. Голосні читки. А потім такі ж багатолюдні збіговиська у студентських гуртожитках, у «батька закарпатської йоги» художника Павла Бедзіра та молодого тоді поета Василя Вароді. Він, пригадую, мешкав у підвальній кімнатці під видавництвом “Карпати”. Дивуюся дотепер, як на 12 квадратних метрах могло вміститися 20 людей. І всі були геніальними! З відстані часу це виглядає, напевно, смішно. Були в цьому свої плюси і свої мінуси. Бо, на жаль, у вогні богеми не один юний талант згорів, як метелик, покликаний безжальним вогником.
«ЩО ТАКЕ ПОДАРОВАНА КНИГА? ТИ ДИВИШСЯ НА НЕЇ ЯК НА СУВЕНІР, А НЕ НА ПОТРІБНУ ТОБІ РІЧ»
Кажете, що Вароді був затятим рибалкою, а ви маєте своє хобі?
— Зараз до мене повернулося моє юнацьке захоплення — малювання. Шкодую, що часу для цього завжди не вистачало. До речі, нині про це майже не згадують, але якими гарними художниками були Володимир Ладижець, Іван Долгош, Юрій Мейгеш, Андрій Карабелеш. А як чудесно малює Дмитро Кремінь! Натомість Петро Ходанич — як різьбяр — достойний учень майстра різця Василя Свиди.
Ви знаєте про книговидання, як ніхто інший, багато: і як службовець, і як працівник видавництва, і як поет.
— Зараз з’явилося багато можливостей. Та й, слава Богу, хоч такого нема, коли якийсь дзвінок із відповідних інстанцій закриває перед письменником двері видавництв та часописів на довгі часи, а то і на все життя. Але хоч в радянську епоху були досить жорсткі критерії щодо художньої літератури, та будьмо справедливими — не всі вони йшли їй на шкоду. Насамперед мав бути певний рівень художнього твору. Така одверта халтура, на яку іноді натрапляєш сьогодні, тоді не проходила. А ще твори наших закарпатських письменників виходили неймовірними на сьогодні тиражами — від кількох тисяч до кількох десятків тисяч примірників. І наших літераторів читали навіть в інших республіках.
А тепер автор роздаровує сотню-другу примірників власної книги…
— А що таке подарована книга? Ти дивишся на неї як на сувенір, а не на потрібну тобі річ, яку ти сам вибрав, купив за власні гроші.
Але багато можливостей ми не використовуємо самі. Наприклад, присутність письменника в школі. Це реально? Реально. Звичайно, можемо сказати: нам за це грошей не платять. Але ж Олександр Олесь, коли їхав із Праги до школярів Хуста, теж ні копійки за це не отримував. Або мій тесть розповідає, як Улас Самчук на початку 30-х років минулого століття приїздив на зустріч із учнями у село Підгірне Іршавського району, інших сіл Закарпаття. Це запам’ямалося їм на все життя!
Як вам пишуться вірші? Як вони тримаєються купи? Не розповзаються по кімнатах?
— У мене є вдома навіть власний старовинний стіл, я його дуже люблю, бо він такий зручний, з численими шухлядами. А з віршами, то цього треба вчитися в класиків. У Шевченка була своя захалявна книжчека. Коли я був в армії, то теж мав записничок, який і носив за халявою солдатського чобота. Траплявся якийсь привал, перекур, спаде на думку цікава фраза — одразу можеш записати. Отак і повернувся додому з цілою невеликою валізою таких записників, які тільки зараз, коли з’явилося більше часу, перечитую уважно і бачу, що серед багатьох жмень піску, там є і по-своєму цінні камінці.
Коли говорити про творчий ужинок, вам гріх нарікати, маючи у доробку близько 20 збірок. А до того ж, публікацій у альманахах-часописах…
— Це щоденна письменницька праця. Точніше, її видима частина. Бо далеко не все із написаного опубліковано. Але, думаю, так і має бути. Віриться, що не за горами часи, коли письменникам побачити надрукованими свої труди буде легше. Адже визнаймо: для того, аби була якість, потрібна і кількість.
За що ви вдячні власному життю?
— За те, що у мене є сім’я, і саме така сім’я. Що є діти, яких дуже люблю і поважаю. Пригадую, коли народився наймолодший син Андрій. Приходжу у спілку, а там Скунць. Каже мені: «Щось ти небуденний сьогодні». В мене син народився, похвалився я. Я ніколи не бачив Скунця таким схвильованим. Він за мене так радів, таким був щасливим, ніби це у нього син народився. А щастя ж було моїм!
А взагалі бути батьком непросто. Мусай вчитися все життя. Коли в моїх дітей трапляються якісь труднощі, завжди думаю, що сам у цьому завинив, щось недогледів. Адже так хочеться, аби їм було легше.
Я дуже вдячний дружині, що вона завжди перебирала на себе і сімейний, і мій тягар. А перед нею відкривалися ж дуже гарні перспективи науковця. Зате в журналістиці, вважаю, свої творчі можливості реалізувала досить солідно. І все це при тому, що сім’я, діти забирали дуже багато часу. Та й треба сказати, що і я не подарунок…
Напереродні ювілею про себе, як про не подарунок, не гріх розказати й більше.
— Як у всіх нормальних людей, у моєму житті було безліч випадків, які з роками боляче згадувати. Скільки разів я засмутив своїми необачними вчинками батьків, друзів, вчителів. Здається, в Рокуела Кента є книжка спогадів “Це я, Господи!” Він не те, щоб кається, а просто пише про власне життя, про час та обставини. І вважаю, що велика мудрість в тому, щоб виважено жити саме в цю хвилину. Бо минуле вже нам не належить. І невідомо, чи стане для нас реальністю майбутнє. Воно далеко ще не наше. Тепер розумію Йосипа Жупана, який колись розповідав, як, лягаючи спати, сповідався перед Богом. Перед Богом, а не перед титулованими особами чи ще кимось…
Ну от і гарно, що у вас такі стосунки з майбутнім. А то мені дуже не любиться питання про творчі плани.
— У Ліни Костенко є прекрасні рядки: “І кожен фініш — це, по суті, старт”. Щось для себе я, звичайно, підсумовую, аналізую. А щодо майбутнього, то це моя таємниця, яку навіть собі не хочеться розкривати. Бо на все Божа воля. А ще скажу таке:
Я виповів далеко ще не все,
Не всі ще фарби на моїй палітрі.
Назустріч ще непізнаному вітру
Я підставляю душу і лице.
