Минула Колочава повернулася у сучасну Колочаву
Маєте намір повернутися у минуле, скажімо, здійснити подорож назад на цілий вік, а то навіть і на більше літ? Романтичне бажання цілком реальне на Міжгірщині — завітайте під боком у Колочаву.
Мрійну, емоційно-піднесену нагоду відчути архаїчний дух ви матимете за відвідин тутешнього скансена “Старе село”. Скансен — синонім слова музей. Його походження з шведської мови, що означає у буквальному смислі фортеця. Понад століття тому мешканець містечка Юргорден Артур Газеліус — невтомний прихильник старовини зумів відродити на скандинавській землі давноминулу фортецю і перетворити її на унікальний музей, що згодом став відомим на весь світ. До речі, “скансенсівських” музеїв лиш в одній Європі нині нараховується понад дві тисячі.
Їм модну компанію поважно склав і колочавський заклад під відкритим небом, який створений майже п’ять років тому. Зовсім юний, зате вже дуже популярний. У село над Тереблею, щоб пізнати місцеву традиційну культуру сивого коріння, приходять як з різних куточків України, так і потягнулися туристичні путівці із-за кордону. Різні мови тут почуєш ледь не щодня, передусім веселі і задоволені дитячі голоси. Всі без винятку мандрівники у захоплені від побаченого і, звісно, висловлюють щиру вдячність за приємні і незабутні враження депутату Верховної Ради України, уродженцю цього мальовничого гірського осідку Станіславу Аржевітіну, якого по праву можна називати духовним іміджмейкером Колочави, бо своїми ініціативними справами славно рекламує на весь світ населений пункт в ущелинах гір. Саме він творець цього села в мініатюрі, що застигло у старому часі з тінями предків, їхніх самобутніх колоритних звичаїв. Цей скансен нагадує своєрідний анклав — старе село, яке знаходиться у новому селі. Що не кажи, а фанатично скрупульозною видалася праця, аби в детальних штрихах відтворити пережиток минулого — відшукати і зібрати типові споруди тогочасся, а ще — тисячі і тисячі предметів з сільського побуту, які пропахли віками і відносяться до розряду раритетів. Антикварні речі нині в неабиякій ціні, окремі з них ледь не на вагу золота. Треба було збитися з ніг, щоб дістати жадані трофеї для майбутніх експонатів. Щастям виявилося те, що потомки не повикидували на смітники або не спалили потьмяніле з старості примітивне і воднораз мудре знаряддя праці предків, всіляку атрибутику сільського побуту. Прадавнє начиння, що запорошилося і окуталося павутинням, знаходили в основному на горищах чи в сараях. За організації музею Станіславу Аржевітіну на підмогу стати добровільно згодилося багато земляків, друзів, які усвідомлювали, що своєю участю-внеском залишать добрий слід на опришківській землі не лише для одних нащадків та краян. Особливо чимало однодумців знайшлося з-поміж ровесників, з якими колись навчався у місцевій середній школі. Вони завжди готові бути у будь-якій справі пліч-о-пліч з своїм нардепом. Щоб перерахувати всіх ентузіастів, то була б дуже довга низка прізвищ.
Колочавець Юрій Радівілов, який на даний час за екскурсовода на громадських засадах, повідомив солідну цифру: в будовах з екзотичними драничними стріхами, які демонструють тодішній соціальний статус горян та їхнє ремісницьке заняття, вже знаходиться понад десять тисяч експонатів. “Шкода, що не розпочали збір матеріалів старожитності хоч на кілька років раніше”, — не без підстав поскаржився на запізнення співрозмовник, бо останніми роками розплодилася тьма-тьмуща любителів антикваріату, пошукові дороги яких пролягли і на Тереблянську дельту. І все-таки за буму пощастило — майже 90 процентів виставлених предметів придбано у самій Колочаві, решта — навколишніх селах. Одні закуповувалися, інші дарувалися.
На території скансена знаходиться півтора десятка споруд, за відвідин кожної з яких є змога близько познайомитися з життям і діяльністю пращурів. Це — хижина вівчаря з необхідним у його ділі реманентом, звичайно, і полонинською колибою, будинок бирова — так колись звали сільського голову, оселі лісоруба та чоботаря, чи то пак, мовивши на старій говірці, шустера, котрий лагодив як взуття, насамперед постоли, так і виготовляв череси. Приміщення сабова (швеця) майже до цятки відповідає фактичному, бо споруджене вік тому добре збереглося. Поміняло тільки адресу розташування. Колись у ньому працював місцевий житель Дмитро Дацьо. Його вмілі руки славилися аж на десяте верховинське село. Брат Андрій, з гордістю стверджують теперішні колочавці, теж запам’ятався великим майстром-закрійником, трудився у Будапешті і готував одяг самому президенту Угорщини. В хатині-майстерні зібрана аж ціла колекція старовинних швейних машинок, у тому числі з всесвітньо відомою маркою “Зінгер”.
Найчисельніша за експонатами хатка бондаря, котра у себе під стріхою об’єднала також токарний, столярний та теслярський інвентар. Очі розбігаються за оглядин сили-силенної зібраних предметів минувшини, котрі слугували під час ремісницької роботи. Виявляється, що наші діди були ще й якими інженерами. В цьому можна пересвідчитися бодай від побаченої унікальної конструкції деревообробного механічного верстата, котрому вже півтора століття і знаходиться у робочому стані — хоч ставай біля нього і продовжуй діло давно минулих літ. Поряд з ним дивом уціліла його “ровесниця” — видовбана дерев’яна бочка. Безліч з цих речей вийшли з вжитку і лиш їхня присутність тут та розповіді гідів нагадують колишнє господарювання.
Як свідчать архівні дані, на початку минулого століття у Колочаві проживали 550 євреїв, тобто ним був кожен десятий житель села. Життя і побут цього народу ілюструє спеціально створений “Єврейський комплекс”. До нього входить бужня — молитовний дім, у якому збереглися давні молитовники, що написані на івриті, семисвічники та інші предмети, властиві за призначенням об’єкту та тому часу. В деталях також відтворено шинок, що має назву “Корчма у Вольфа”. Навіть зберігається “чорна” книжка боржників-клієнтів. І, між іншим, час від часу спиртний заклад діє в натурі: роль корчмаря артистично виконує місцевий житель Іван Макар. Заможні статки єврейської родини демонструє облаштований внутрішній простір приміщення, в якому вона мешкала.
З великою цікавістю тут оглядаються унікальна ручна пилорама-драчівка, старовинний млин, валило, яке колись біля швидкоплинних потічків замінювало теперішню пральню машинку, будова жандармерії…
Про всі об’єкти і експонати першого на Закарпатті сільського музею архітектури та побуту, який на першому Всеукраїнському конкурсі на кращий громадський музей, що проводився з ініціативи Національної спілки краєзнавців України, зумів, до речі, вибороти перше місце, а Станіславу Аржевітіну за збереження національної історико-культурної спадщини присвоєно звання “Почесний краєзнавець України”, звісно, не перекажеш. Ліпше один раз побачити, ніж сім разів почути. Отож, приїжджайте, люди добрі, у сьогоднішню Колочаву, щоб заглянути у її вчорашнє. Не пошкодуєте за подорож у старожитність!
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
“Верховина” для mizgir.com.ua
