“Циганські табори” Закарпаття: погляд “чужого” журналіста

У жахливих злиднях живуть тисячі людей в західній частині України. На самому кордоні з Європейським Союзом знаходяться ромські оселі, в яких начебто зупинився час. У неймовірній біді, антисанітарії, без елементарних гігієнічних умов мешкають в будинках із глини, дощок і подібного «будівельного» матеріалу.

«Циганські табори», як в Закарпатті називають вулиці і райони, де компактно проживають роми, можна легко знайти у містах і в селах. Місцеві мешканці про них говорять, як правило, з огидою і заходити туди не радять. Але мало хто може навіть уявити собі, що таке життя можливе в центрі Європи у 21-му сторіччі.

У «циганському таборі» в місті Берегово, що розташоване на кордоні з Угорщиною, живуть за високою бетонною стіною сотні людей. За словами заступника голови громадської організації «Майбутнє ромів Берегова» Рудольфа Паппа, точну кількість осіб важко встановити. Бо багато мешканців немає ніяких документів. Діти народжуються напевно швидше, ніж їх встигають записати і порахувати…

В «Окремому хуторі», як називається ромська «резервація» на околиці міста, у достатньо просторих дворах розташовані маленькі хатинки. Низькі оселі пригадують скоріше декорації для фільму про катастрофи, ніж людське житло. Плісняві і брудні стіни, діряві стелі, перекошені двері, ганчір’я і поліетиленова плівка замість вікон майже в кожному будинку. Щілини залатані лахміттям і папером. На підлозі глина.

Хвороби, гризуни і деруни

Їжу жителі хутора готують на вогнищі, розпаленому прямо на землі посеред двору. На пательню з великої миски наливають суміш, із якої начебто будуть деруни. На сусідньому дворі в таких самих умовах варять у великому казані «борщ». Поруч валяється старе ганчір’я, пляшки, залишки різних продуктів. Треба водночас зважати на те, щоб не вступити в екскременти, які біля «кухні» щойно залишили коні.

Зузана Поп показує кота, прив’язаного в хаті на шнурочку. «Він – наша охорона перед пацюками, котрі гризуть дітей і дорослих. Ось ці рани від гризунів», – показує покусані ноги дитини.

У дітей болять шлунки, хворіють дизентерією і туберкульозом. «У дощову погоду вся територія стає одним великим болотом», – жаліється вже Аранка. Зі своїм чоловіком Іштваном має вісім дітей і сім внуків. Усі живуть в одному брудному приміщенні.

«Ми вимушені готувати їжу з вонючої, брудної води. У всіх дітей проноси. Ми молимося за те, щоб на вулиці була хоча б одна колонка з водою», – каже жінка. Сім’я переїхала в «Окремий хутір» з іншої частини Берегова в надії, що покращить свої умови. Діти сплять на дошках, завалених лахміттям, дорослі прямо на глиняній підлозі. Про те, щоб помитися, немає навіть мови.

«Я був водієм, працював на машині, що збирає сміття. Фірма розпалася і мене вигнали. Роботу не дають тільки тому, що я циган. Я маю освіту, дев’ять класів, але від того мені не легше», – каже Іштван. Ромські сім’ї часто живуть із пенсій старших членів родини чи на гроші, які жінки отримують після народження дитини. Для оформлення допомоги однак необхідні документи, тоді як значна частина жителів їх ніколи не мала.

У будинках немає ніяких меблів. Все майно навалене на краях імпровізованих ліжок. Але у декотрих оселях є телевізор і навіть сателітна антена на дірявому даху. Про дотик цивілізації свідчать і мобільні телефони.

Майже всі жінки, і навіть маленькі дівчатка, в таборі ходять із пофарбованим волоссям. Знаючі люди кажуть, що це не модний тренд, але спроба врятуватися від вошей. Своєрідна дезінфекція явно до вподоби і дітям, більше ніж традиційна гігієна. Маленькі голі дівчатка з яскравим червоним волоссям радісно бігають поміж коней і дорослих людей, чи бавляться з бродячими собаками і котами на порошному подвір’ї.

Стіна – не проблема

Роми не скаржаться на те, що їх від «білих» місцева влада відокремила стіною.

«Ми маємо рівні можливості з українцями чи угорцями, діти можуть вчитися в школі, жінки народжувати в лікарні», – пояснює заступник барона Рудольф Папп. За його словами, роми переселилися в Закарпаття з різних країн. «Мій батько був угорець, мати – ромка. Ми жили добре, нікому не заважали і нам ніхто не заважав», – розповів про минуле. А головна проблема сучасних злиднів у тому, що чоловіки не мають роботи, каже Папп.

На «резервацію» в Берегові її мешканці не нарікають. Просять тільки допомоги, щоб покращити своє нелюдське життя. Те, що, наприклад в Чехії викликає емоції, жителів берегівського табору не хвилює. «Стіна – не проблема. Нам треба суху вулицю і воду», – каже Папп.

Роми, які в Берегові живуть вже віками, не шукають щастя за кордоном і не думають про еміграцію. «Я працював у Росії, був у Москві, Ростові. Найкраще бути вдома, хоч тут і тяжко», – зазначає молодий ром Аладар. За його словами, «так було, так є і так буде». Сам в таборі народився і там народилися його батьки і діти. Нікуди переїжджати не хоче.

Ніяких масових сутичок із іншими місцевими жителями закарпатські роми не мають. Більше, ніж етнічні проблеми, їх хвилюють побутові. «Зараз нам конче потрібно покласти асфальт на центральну вулицю, щоб бруд не затікав у двори», знову повторює Папп. «Ми, цигани, і на своє життя не жаліємось. У Туреччині і в інших країнах Європи роми також живуть по-всякому. Вихід можна завжди знайти», – каже ромський керівник.

Лімузини на ромській вулиці

Але не всі роми на Закарпатті бідують. У недалекому селі Підвиноградово живуть у добротних будинках, які на тлі непривабливої сільської архітектури виглядають як справжні палаци. Їхня вулиця заасфальтована, а двори викладені тротуарною плиткою. Багатоповерхові вілли із вежами вражають яскравими барвами, так само як і жінки у традиційних кольорових сукнях і блузках із пайєтками.

Чоловіки там їздять у лімузинах, ходять у блискучих чорних сорочках, фірмових окулярах і золотих ланцюгах. Фотографувати себе не дають. «Ви тільки спробуйте, діти камінням розіб’ють вам машину», – попереджає бородатий місцевий вожак на ім’я Йосип. У його будинку комфортні шкіряні дивани, мармурові столи і шикарні персидські килими. Інтерв’ю давати не хоче. «До нашого життя нікому немає ніякого діла», – каже він.

Олександра Малаховська, Радіо Свобода