У Закарпатській обласній дитячій лікарні піднімають на ноги діток із безнадійними діагнозами
Є моменти у житті, які ділять його навпіл умовною широкою лінією На «до» і «після». Аварія, нещасний випадок, біда – немовби перевірка, що може витримати людина. Маленькі пацієнти Закарпатської обласної дитячої лікарні Василько та Алінка побували на межі між життям і смертю. Таке не кожен дорослий витримає: тижні у комі, безкінечне лікування, важка реабілітація та, у буквальному сенсі, покрокове повернення до звичних буднів.
Апалічний синдром – діагноз, який залишає дуже мало надій. Він розвивається у хворих після тяжких ушкоджень головного мозку. Пацієнти увесь час непритомні. У таких випадках лікарі не можуть відповісти батькам навіть на питання: прийде до тями їх дитинка чи ні. Головний лікар Закарпатської обласної дитячої лікарні Єлизавета Біров розповіла про двох діток, які ніби всупереч безперспективному діагнозу таки вийшли з коми.
Сьогодні Василько вже сидить, ворушить ручками та може подати потрібний знак, кліпнувши очима. А нещодавно вперше з батьком та старшим братом хлопчик побував на вулиці. Брат розказав, що біда сталася, коли малий відпочивав у дитячому таборі на Іршавщині. Хлопчик зірвався зі скелі і травмував голову.
Єлизавета Іванівна відзначила, що Василька одразу ж відвезли в Іршавську центральну районну лікарню. До дитини викликали спеціаліста з обласного нейрохірургічного центру, тобто максимально можливу допомогу надали на місці. А згодом його у стані коми перевели у реанімаційне відділення обласної дитячої лікарні. Тут медики стабілізували стан дитини. Сьогодні хлопчик уже у неврології, де його лікуванням займається заслужений лікар України, завідувач неврологічним відділенням лікарні Олена Лях. Старший брат Василька каже, що зараз ситуація значно краща, а ще недавно малий був повністю паралізований. Батько ж додає, що вони й не сумнівалися, що все буде добре, бо покладали надію на Бога, а лікарі боролися за життя дитини з усіх сил.
Тетяна Плиска із тячівського села Красна розповідає, що медики обласної дитячої лікарні буквально витягай її дівчинку з того світу. Аліночка під час моєї розмови з її мамою Тетяною уважно нас слухає, часом посміхається та підказує неньці правильні відповіді. Жінка мені розповіла, що до трагедії донька дуже добре вчилася і тішила всіх життєрадісністю та жвавістю. Зараз дівчинці слова даються ще важко. Але від самого початку цієї історії для Алінки і її мами вимальовувалися далеко не найкращі перспективи. Тож те, що дівчинка не лише вижила, але й потроху повертається до нормального життя, інакше як великим дивом не назвеш.
…Того трагічного дня 13-річна дівчинка з подружками простувала узбіччям уздовж вулиці, як раптом із вантажівки відірвалося величезне колесо. Все сталося так швидко, що вони навіть не встигли відсахнутися вбік, але Алінка таки мерщій кинулася у кювет. Однак (ще один неймовірний момент) колесо наздогнало і вдарило по голові саме її, і нікого більше.
Єлизавета Біров каже, що дівчинку відвезли до обласного нейрохірургічного центру та провели оперативне втручання. Згодом до Ужгорода викликали на консультацію спеціаліста-реаніматолога з обласної дитячої лікарні, а потім вирішували, куди її перевозити з нейрохірургії. Вердикт такий: кома 4-го ступеня, апалічний синдром і… ніякої перспективи. “По суті, – зауважує Єлизавета Іванівна, – було прийнято рішення перевезти її в тячівську ЦРЛ. Бо ж ми є центром допомоги третього рівня, а такий догляд за дитиною, коли залишається тільки міняти памперси і штучно її годувати, – завдання районних закладів”. Але головний лікар каже, що дуже добре запам’ятала, як батько Алінки прийшов її просити, аби вони взяли дівчинку до себе на лікування. “Я йому пояснювала, що ми не можемо цього зробити, бо маємо відповідні протоколи та й лікарня дуже завантажена, але батько зі сльозами на очах просив, і я, чесно кажучи, не втрималася перед цим чоловічим жалем – і дівчинку ми таки забрали до себе”, – розповідає Єлизавета Іванівна.
Перші дні Алінка провела у реанімаційному відділенні, потім її перевели до неврології. Поруч із донькою постійно перебувала мама. Проте якийсь час не було жодних змін. Аж через пару тижнів завідувач відділенням запевнила: в Аліночки з’явилися певні прояви свідомості. Вона почала відкривати очі, а також у відповідь на прохання лікаря могла навіть кліпнути. Ось тоді медики і побачили, що у дівчинки є перспектива одужати.
Алінка провела у лікарні майже 4 місяці, згодом на короткий час поїхала додому, потім повернулася в Мукачево для проходження реабілітації. З нею почав працювати логопед, який заново, наче немовля, вчив дитину розмовляти. Єлизавета Іванівна каже, що коли Алінка вже почала потроху говорити, то вияви-. лося, що у неї дуже живий гумор. “Одного разу я заходжу в палату, а вона якраз збирається їхати додому, то я їй кажу: “Аліночко, тобі вже й до школи скоро, а там і з хлопцями почнеш загравати”. А вона у відповідь: “Та Бог мені до тих хлопців, аби тільки здоров’я було!” – сміється головний лікар.
Звичайно, процес відновлення молодого організму ще не закінчився. Але мама переконана: якщо він уже поборов таку важку неміч, то і цю перешкоду зможе здолати.
Питаю у Тетяни Плиски, коли Алінка вперше заговорила. Жінка пригадує, що сталося це вдома, за годину після того, як дитину причастив священик. “Вона глухим, як із-під ковдри, голосом покликала мене: “Мамо”, – плачучи розповідає жінка.
Коли лікарі в Ужгороді казали Тетяні, що її єдина дитина може ніколи не вийти з коми, вона не звертала уваги на подібні слова: “Я їм казала: “Ви лікуйте, а Бог знає, кого мені залишити”. Жінка переконана, що треба робити все можливе й неможливе, не опускати рук та йти до самого кінця, принаймні для того, аби згодом собі нічим не докоряти.
Пані Тетяна зауважує, що довіку буде вдячна медикам обласної дитячої лікарні: завідувачу відділенням неврології Олені Лях, іншим лікарям та медсестрам, які не тільки зробили все можливе, аби її єдина дитина встала на ноги, але й постійно підтримували її, маму, у біді.
Єлизавета Іванівна у свою чергу відзначає, що правильний догляд за такими пацієнтами, їх супровід та лікування надзвичайно важливі. Проте бувають і випадки, які важко пояснити. Але у будь-яких, навіть безнадійних, ситуаціях потрібно робити все, що тільки можна, аби дати хворому шанс поборотися за життя.
“Колись один священик подарував мені дуже цікавий значок, схожий на червону краплинку крові із загнутим хвостиком. Я не зрозуміла, що саме він має символізувати, і попросила пастиря роз’яснити його значення. А він мені сказав: “Це знак “коми” як нагадування вам, лікарям, що тільки Бог може поставити крапку, а ми, люди, — лише кому”, — розповідає головний лікар і додає, що досі зберігає цей значок.
Лариса Романюк, “Старий Замок “Паланок”
