Закарпатські говірки живлять, а не псують нашу мову

[Total: 0    Average: 0/5]

Так вважає кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови УжНУ Ольга Пискач.

То тільки на перший погляд здається, що достатньо мати вишуканий одяг та гламурні манери, аби справити про себе гарне враження. Часом людині варто лишень мовити кілька слів, як її відразу не хочеться слухати, не те, що мати з нею справу.

Недарма культура мовлення завжди була серед основних предметів, які вивчали аристократи. Звісно, у повсякденному житті мало хто з нас користується правильною літературною мовою. Зазвичай ми розмовляємо місцевою говіркою. А молодь останнім часом перейшла на свій, зрозумілий їй, «сленг».

Але чи означає це, що таким чином українська мова поступово зникає, особливо у нас на Закарпатті, де, мабуть, найбільше «намішано» різних говірок. Про ці та інші питання – наша сьогоднішня розмова з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української мови Ужгородського національного університету Ольгою Пискач.

– Пані Олю, яким із професійної точки зору є справжній стан справ, пов’язаний з мовою у нашому краї? Адже Закарпаття не раз критикують, зауважуючи, що тут в основному спілкуються суржиком або діалектною говіркою.

– Можливо, ми дещо поступаємося в плані знання мови, порівнюючи з центральними та галицькими регіонами. Однак, я вважаю, що не варто панікувати. У тому, що на Закарпатті люди розмовляють місцевими говірками, нічого поганого немає. Зрештою, різні діалекти існують і в інших областях. Візьмімо хоча б для прикладу сусідні Львівську чи Івано-Франківську. Там також ледь не в кожному селі говорять по-своєму. Інша річ, коли засоби масової інформації використовують діалектні слова недоречно або не в тому контексті. Наприклад, слово «відтак», яке успішно перекочувало у літературний ряд, має лексичне значення «потім, після того», а часто використовується у значенні «отже». Однак сказати, що вживання діалектних слів у мові мас-медіа є якимось огріхом, було б неправильно. Говірки, навпаки, збагачують і живлять нашу літературну мову, становлять її основу. Я вважаю, що доки існує діалект, доти житиме мова. Щодо полімовності, то це характерна ознака будь-якої місцевості, котра географічно розташована на периферії. А наша область взагалі межує з кількома державами й іншими регіонами. Тому уникнути впливу мов-сусідів на формування нашої фактично не можливо. Так уже склалося історично. Ось суржик – це справді проблема. В основному він прижився у містах, насамперед в Ужгороді та в Мукачеві. Викорінити суржик важче, оскільки телебачення, а останнім часом й Інтернет, подають інформацію російською мовою, тож росіянізми так чи інакше проникають у наше мовне середовище.

– Якщо вже ми зачепили таку тему, то хотілося б знати, скільки в області є діалектів і чи взагалі проводиться такий моніторинг?

– Кажучи термінологією мовознавців, наша живорозмовна українська мова має кілька своїх складових частин. По-перше, вона поділяється на наріччя. В Україні таких є три: південно-східне, південно-західне і поліське. Наріччя у свою чергу ділиться на говори, а ті вже на говірки. На Закарпатті є два говори: закарпатський і гуцульський. Останній переважає у східній частині Рахівщини. А ось закарпатський говір складається з кількох говірок: маромороської, боржавської, верховинської та ужанської. Активне вивчення закарпатського говору розпочалося у п’ятдесятих роках минулого століття завдяки вченому світового масштабу Йосипові Дзендзелівському. Саме він започаткував у нашому Ужгородському університеті діалектологічну школу, учні якої й досі продовжують працювати над розпочатими ним дослідженнями. Професор навіть створив три томи лінгвістичного атласу, куди були внесені місцеві слова. Виявляється, наші говірки є одними з найцікавіших, оскільки у них збереглося чимало архаїчних фонетичних та лексичних мовних явищ. До прикладу, давній «ы» – звук заднього ряду. Не менш цікавою і вартою окремої уваги та глибшого наукового дослідження, є й наша оригінальна мелодика. Вона відразу виділяє закарпатців з-поміж інших українців.

– Як відомо, останнім часом випускники шкіл складають ЗНО, що одночасно є і своєрідними вступними іспитами до вишів. На вашу думку, такі іспити дають можливість дізнатися про реальні знання школярів, в тому числі й з української мови, чи ні?

– Не хочу сказати нічого проти ЗНО, однак потрібно визнати, що ці тестові іспити мають свої плюси і мінуси. Ну, по-перше, вони розраховані на пересічного випускника. Тому для вступника на філологічний факультет такий рівень знань мови і літератури, який вимагає ЗНО, не є достатнім. Це ми, викладачі, відразу відчуваємо на перших практичних заняттях. Особливо під час написання диктантів. Якщо, скажімо, років п’ять тому на оцінку «добре» писали диктант у групі четверо студентів, то сьогодні — один. По-друге, не треба приховувати той факт, що у навчальних закладах, починаючи зі шкіл, процвітає списування. Таким чином у виші, буває, потрапляють випадкові люди. А ще тестова форма проведення ЗНО не дає можливості з’ясувати, чи вміє абітурієнт аналізувати твір, чи володіє він усним словом. Філолог – це ж той, хто любить слово.

– Ви працюєте зі студентами з різних районів краю, тож маєте змогу оцінити, звідки діти приходять більш підготовленими…

– Так, звичайно. Найкращі знання демонструють переважно містяни. Правда, більшість міських дітей обирає столичні або львівські вищі навчальні заклади. Серед сільських вступників також трапляються розумнички. Хоча, ніде правди діти, у глибинках, тим паче у тих селах, що поблизу румунського чи угорського кордонів, рівень знань із мови бажає бути кращим. Можливо, це пов’язано з недосконалістю розробленої методики викладання української в таких школах. Не виключено, що діти з угорськомовних чи румунськомовних населених пунктів мають намір у майбутньому працювати або навчатися у сусідніх державах, тому й не забивають собі голови знанням української мови.

– Як ви ставитеся до насичення мови в останні роки американізмами та жаргонними словами?

– Будь-які запозичення, те ж стосується і жаргонізмів, є виправданими, коли вони, як і діалектні слова, доречні у певному контексті, а також використовуються в міру. Нашу мову важко нині уявити без слів іншомовного походження. Чимало з них настільки органічно влилися, що без них уже неможливо обійтися. Сімдесят-вісімдесят відсотків з-поміж усіх запозичених слів становлять англіцизми. В основному вони потрапили у нашу мову у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу. Але шлях їхнього потрапляння в до 90-х років минулого століття був не прямим, а опосередкованим – через російську мову. Тому й досі точаться дискусії стосовно правопису таких слів. Зокрема, мовознавці сперечаються, як правильно передавати англійські звуки «h», «g», а також багато голосних. Подібна ситуація і зі словами грецького походження. Але вони потрапляли у нашу мову двома шляхами – польським і російським. Отож грецький звук «тета» може передаватися у російській як «ф», у польській «т» (наприклад, кафедра і катедра, Федір і Теодор). Щодо жаргонізмів, то вони також мають право на існування. Біда в іншому. Частенько окремі засоби масової інформації «грішать» вульгаризмами. А це вже свідчить про низьку мовну культуру. Однак хочемо ми того чи ні, слова з розмовної лексики проникають і проникатимуть у літературну мову. Великий тлумачний словник 2005 року випуску навіть подає значення слова «мент» із ремаркою «розмовне». А ще років 15-20 тому таке нікому й на думку не спало б. Вивчати слова з живорозмовної лексики не зашкодить, принаймні, щоб розуміти їх доцільність чи недоцільність. До речі, коли кілька років тому я викладала в одному зі словацьких університетів, тамтешні студенти із задоволенням придбали саме словник жаргонної лексики, що полегшив їм переклад творів сучасних українських письменників. Це й не дивно, адже розмовну мову також треба знати, аби не вскочити в халепу.

– Ви мали змогу співпрацювати зі словацькими колегами. Як відомо, словацька мова пережила свого часу очищення від слів іншомовного походження. Ваше ставлення до такого мовного явища, як «пуризм», він допомагає відродитися мові чи шкодить їй?

– Аби з’ясувати, чи потрібне мові очищення, спершу не завадить зрозуміти, що таке «пуризм». Зазвичай він має під собою об’єктивну передумову, коли мові загрожує знищення, коли з’явилися політичні мотиви чи відбувається демократизація суспільства. Пуризм буває поміркований і радикальний. Помірковані пуристи визнають запозичення, але вимагають рідшого їх використання; а радикали взагалі відкидають будь-які іншомовні слова. Справді, словацька мова пережила, можна сказати, глибоке очищення. Та на це були політичні причини. Словаки, які зазнавали чеської експансії, таким чином намагалися заявити про існування їхньої власної мови. Українська мова також пережила кілька хвиль очищення. Перша була у 20-х роках минулого століття під час відомої «українізації», друга – за часів «хрущовської відлиги», а третя – зовсім недавно, у дев’яності роки, в період становлення Незалежної України. Просто у Радянському Союзі поняття «пуризм» мало негативний відтінок і асоціювалося, як правило, з буржуазним націоналізмом. Загалом, пуризм потрібний мові, але поміркований. Що не скажеш про радикальний. Такий прояв пуризму, навпаки, шкодить, бо збіднює мову. Доходить навіть до анекдотичних ситуацій. Пригадуєте такі жартівливі варіанти перекладу деяких слів іншомовного походження, як парасоля – «розчепірка», Кощій Безсмертний – «Чахлик Невмирущий» і так далі. Ну от, якось я прийшла у перукарню, а там дві дами дискутують з цього приводу. Одна з них цілком серйозно вважала, що такі нововведення вже набрали чинності. Тож я мусила її розчарувати.

– Трохи про правопис. Деякі телеканали подають інформацію, користуючись не чинним правописом. Що можете сказати з цього приводу.

– Питання правопису дуже складне. Нині ми користуємося четвертим виданням 1993 року. Були ще видання 1945, 1960 і 1990 років. Стосовно згаданих телеканалів, а це зокрема СТБ, журнал «Ї», та деякі видавництва, то вони підтримали правопис-проєкт, виданий у 1999 році нашим земляком з Довгого Василем Німчуком. У цьому проекті було запропоновано повернути до вжитку чимало цінного і несправедливо вилученого за часів радянського режиму. Багато положень перегукуються з відомим правописом 1928 (1929) року минулого століття, яким користується значна частина української діаспори. Однак правопис 1999 р. не був підтриманий і залишився в стані проекту, хоча тут багато чого, на мою думку, можна було б узаконити: ставити апостроф у словах бюро, пюре, бюджет і под., відмінювати іншомовні слова типу кіно, бюро тощо.

– І на завершення, як на вашу думку, сучасні студенти обирають українську філологію, маючи ідейні переконання чи радше, аби просто отримати якийсь фах?

– Однозначно відповісти на це запитання важко, адже діти бувають різними. Я, до речі, цікавилася у своїх вихованців. На першому курсі майже половина студентів відповіла, що прагне знати мову, бо любить її. Інша частина прийшла на факультет лишень за ради вищої освіти, ще хтось тут, бо так престижно. До кінця четвертого курсу, особливо після практики, думка змінюється. Тільки окремі старшокурсники не втрачають бажання стати у майбутньому педагогами і навчати інших. Як не дивно, але саме діти зі сільської глибинки виявляються більш ідейними. Зрештою, я також зі сільської місцевості, з Міжгірщини, виховувалася у багатодітній сім’ї. У наших краях і досі живуть люди, патріотично налаштовані, котрі люблять і поважають свою рідну мову. Думаю, саме завдяки їм наша мова житиме ще довго.

Ольга СТЕФАНЕЦЬ, для газети “НЕДІЛЯ”

nedilya.at.ua

 

 

 

Loading...

Comments are closed.