Іван Лендєл: «Я брав участь у гучному затриманні «зека» – утікача Філоненка»
Скільки б ми не пробували уявляти собі по-іншому події минулого, розмірковуючи щоразу над різними «якби», все одно нічого змінити не вдасться. Адже історія, як відомо, не визнає умовного способу. Можливо, і ветеран ОВС Іван Лендєл також не раз задавав собі запитання, як склалася б його доля, якби колись вдалося реалізувати юнацьку мрію – бути військовим офіцером.
У часи юності Івана Юрійовича багато його однолітків уявляли себе в офіцерському однострої, при погонах. Однак не кожен так наполегливо намагався втілити свої задуми у життя. Спершу Іван Лендєл спробував вступити до військового училища, але йому не вистачило семи днів до 17 років. Річ у тім, що існували жорсткі вікові обмеження – абітурієнтом може бути особа, котрій вже виповнилося 17 літ. Потім, під час проходження строкової служби, його направили на курси офіцерів запасу, закінчивши які, отримав звання «молодшого лейтенанта». Навіть тоді, коли Іван демобілізувався, він не покидав надії пов’язати своє життя з військовою службою. Проте доля все «перекроїла» по-своєму.
Хтось із знайомих порадив колишньому армійцеві подати документи на роботу в правоохоронні органи. У сільраді села Загаття, що на Іршавщині, звідки Лендєл родом, видали відповідне направлення, і через три місяці Іванові довелося знову одягнути форму з погонами, правда, вже міліцейськими.
– Ставши дільничним інспектором Ужгородського міськвідділу міліції, я відразу якось почувався на своєму місці, та, відверто кажучи, усвідомлював: мені катастрофічно не вистачає потрібних знань, – пригадує нині ветеран ОВС. – Тому я поспішив вступити на заочне відділення Львівської середньої школи міліції.
«Я кинув заявнику лист-відповідь у поштову скриньку, не зареєструвавши документа»
Іван Лендєл не соромиться визнавати того, що у перші дні міліцейської служби йому не вистачало ні досвіду, ні професійних знань. Старші наставники, звісно, потім допомогли у дечому розібратися, зрештою, багато всьому навчився сам. Але спочатку навіть до курйозів доходило. Якось у міськвідділі доручили молодому правоохоронцеві дати відповідь на запит місцевого жителя, мовляв: такі питання не в компетенції органів внутрішніх справ, нехай вирішує їх у судовому порядку. Іван Юрійович так і зробив. Лист-відповідь підготував, а про те, що документи потрібно реєструвати у встановленому порядку, не знав. Тож, аби лист швидше дійшов до адресата, кинув його прямісінько у поштову скриньку того громадянина, обминувши кабінет міліцейської канцелярії. На щастя, обійшлося без скандалу.
Ставлення до радянського періоду – нині двояке. Більшість згадує ті часи, пов’язуючи їх з тотальним дефіцитом, незрозумілими заборонами і святковими парадами. Але для старшого покоління – це насамперед, період їхньої молодості, тяжких, однак прекрасних років.
Про заборону годувати худобу хлібом і про фото повій на тодішньому стенді «Комсомольський прожектор»
– Дійсно, радянським «шерифам» тоді доводилося вирішувати справи, про які сьогодні без посмішки неможливо розповідати, – погоджується Іван Юрійович. – Ось, скажімо, була в ті роки «дивна», якщо можна так сказати стаття про адмінпокарання за понаднормову купівлю хлібо-булочних виробів. Люди вигодовували худобу хлібом. Тож, аби припинити таке «неподобство», Президія Верховної Ради СРСР видала відповідний Указ. Завдання дільничного полягало в тому, щоб виявити і притягнути до відповідальності осіб, котрі придбали більше як дві буханки. За таке правопорушення були передбачені суттєві штрафи: 10 карбованців з фізичної особи і 50 – з посадової.
Ще одним напрямом діяльності радянських дільничних була боротьба з так званими «тунеядцями» (навіть існувала відповідна стаття «Ухилення від працевлаштування), хуліганами й алкоголіками. Якщо з двома останніми категоріями правопорушників і сьогоднішні «шерифи» продовжують вести боротьбу, то про «тунеядців» вже давно забули.
Останнім часом співробітники сучасної служби ДІМ практикують проводити операцію під умовною назвою «Візит», під час якої відвідують громадян на своїй дільниці і вручають візитки, де вказані їхні імена, мобільні телефони, інші необхідні відомості. Така практика, виявляється, існувала і раніше.
– Ми відвідували кожну оселю, знали всіх громадян на території, яку обслуговували, як кажуть, в обличчя, – зауважує ветеран ОВС. – Таким чином міліціонер не лише намагався показати свою роботу громадськості, а й мав змогу добре вивчити, хто чим «дихає», не викликаючи зайвих підозр, отримати багато цікавої і потрібної інформації. Не хочу казати, що в нас все було ідеально, а нині ніхто не працює, але небагато тепер знайдеться «шерифів», щиро відданих своїй справі.
Як пригадує Іван Лендєл, раніше краяни вважали неабияким соромом попастися за хуліганство чи п’янку, а за крадіжку і поготів. У сімдесяті роки майже в кожному населеному пункті існувати стенди, на яких вивішували фото правопорушників, – своєрідні «Комсомольські прожектори». В Ужгороді така дошка була встановлена біля пішохідного моста. Варто сказати, що подібні способи виховання давали позитивний результат. Але одного разу стався курйозний випадок, і такий захід мав зворотний ефект. Під час рейду в обласному центрі виявили кількох повій. У ті часи це був нечуваний скандал. Щоб засудити поведінку, недостойну радянської жінки, фото правопорушниць помістили також на згаданому стенді. А внизу, під кожною світлиною, вказали прізвища, імена та адреси «жриць кохання». До вечора біля цього місця зібралися численні відвідувачі, в основному чоловічої статі, з блокнотами і ручками, переписуючи адреси та іншу інформацію про дамочок легкої поведінки. Тож довелося негайно фото зняти.
Роки служби простим дільничним інспектором сьогоднішній ветеран міліції Іван Лендєл пригадує з подвійним почуттям: ностальгією і вдячністю. Адже саме тоді він зумів сформуватися як професіонал. Потім були не менш плідні і цікаві часи діяльності у штабі УМВС, далі у відділенні з довгою назвою, що здійснювала контроль за діяльністю дільничних інспекторів в міськрайорганах, приймальнику-розподільнику для неповнолітніх та відділі охорони громадського порядку.
Мабуть, найбільше врізалися у пам’ять колишнього міліціонера «застійні» сімдесяті. Незважаючи на те, що зовнішня картина існування суспільства нібито мала благополучний і спокійний вигляд, працівникам правоохоронних органів подеколи було зовсім не до спокою.
«Зек»-утікач Філоненко мав фірмовий почерк – полюбляв надкушувати в обікраденому магазині ковбасу
Так ось, на початку сімдесятих з в’язниці утік відомий злодій-рецидивіст на прізвище Філоненко. Був він ще тим собі «фруктом», користувався неабияким авторитетом у кримінальному світі. «Колеги по цеху» вважали Філоненка інтелігентом за його манеру одягатися у форму військового офіцера і за непогані розумові здібності. Готуючи свою втечу із «зони», спритник навіть виконав креслення для майбутнього виготовлення спеціального літального апарата. Однак працівники тюрми вчасно виявили ці креслення, вилучили їх, а за Філоненком влаштували посилений нагляд. Тоді він вирішив йти у Ва-Банк: коли на територію в’язниці приїхала вантажівка з будівельними матеріалами, зухвалець умудрився швидко заскочити до кабіни, викинути водія і протаранити машиною тюремні ворота. Вартові намагалися спинити утікача автоматними чергами, але йому вдалося утекти.
За оперативною інформацією правоохоронців, Філоненко переховувався на Закарпатті у колишніх приятелів по тюремній камері. Тож співробітники міліції нашого краю отримали відповідне орієнтування. Було відомо: утікач поранений, тож, скоріш за все, потребуватиме кваліфікованої медичної допомоги. А ще він мав свій фірмовий «злодійський почерк» – у кожному з обкрадених продуктових магазинів надкушував ковбасу, дуже її любив і міг втриматися, коли вона йому пахла.
Протягом тривалого часу міліціонери намагалися розшукати зухвалого злочинця. Не раз чатували на нього у засідках. Але обережність та інтуїція щоразу допомагали Філоненку вислизнути з рук правоохоронців. Зачувши, що стражі порядку вже впритул наблизилися до нього, спритник подався у Ташкент. Там обікрав ювелірний магазин, звідки виніс золота на чималу суму. Керуючись своєю славнозвісною обережністю, злодії поїхав збувати крадене аж у Ригу. У радянські часи всі золоті магазинні речі мали спеціальний номер і код, які й допомогли виявити, де коштовності «засвітилися». Невдовзі на гарячому попався і сам продавець. Але зухвалець представив стражам порядку підроблений паспорт на чуже прізвище. Можливо, йому знову вдалося б вийти сухим з води, якби він сам себе не «спалив». У кінці протоколу Філоненко забувся і поставив підпис, в якому розбірливим почерком написав справжнє прізвище…
Як убивць Басараби ловили
Та, мабуть, найбільш гарячими видалися дев’яності роки, особливо їх початок. Тоді в Мукачеві убили міліціонера Басарабу. На пошуки злочинців були орієнтовані усі міськрайоргани області.
– Ми відпрацьовували місто Мукачево, – пригадує Іван Лендєл. – Я керував групою міліціонерів. Перевіряли усі автомобілі. Зупинили ми авто марки «Жигулі», там – підозрювані особи, а в багажнику – обріз гвинтівки. Вирішили брати. Поки одного «в’язали», його напарник вирвався, сів за кермо і втік. Пізніше машину покинув біля моста. Тим часом вдалося встановити, що саме з цього обріза убили міліціонера Басарабу, а утікач є підозрюваним у вбивстві на прізвище Качур. З’ясували адресу, де він мешкав. На щастя, той ще не встиг податися за межі області. Вдома його і затримали.
Міліціонер повинен мати холодну голову, гаряче серце і чисті руки
Цю відому фразу, що давно стала класичною, Іван Лендєл доповнює ще двома складовими, які, на його думку, є не менш важливими для міліціонера. Правоохоронець повинен бути відданим своїй справі і мати добрі професійні знання. За словами ветерана ОВС, саме таким є його життєве кредо з перших днів, відколи прийшов працювати у міліцію. І за всі ці роки, а роботі в міліції він віддав чверть свого віку, Іван Юрійович ніколи не зраджував своїм життєвим принципам.
На завершення нашої бесіди ми поцікавилися, чи зустрічається зі своїми колишніми колегами.
– Так, зустрічаємося, – відповів наш співрозмовник, – у трьох місцях (сумно посміхається): біля каси Ощадбанку, коли отримуємо пенсію, в поліклініці або в лікарні, коли виникають проблеми із здоров’ям, і … в Будинку скорботи, коли прощаємося з померлими колегами. Звичайно, хотілося б, аби такі зустрічі були з веселіших оказій.
Ольга СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”