Закарпатський письменник Петро Мідянка про Великдень в Карпатах

Того дня, як воскрес Христос, сонце з радості не заходило і день був великим-превеликим, тому й назвали його Великдень…

Коли Христос родився, дуже світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім скласти докупи, щоб був один тодішній. Тоді, було, як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу увечері. А як розіп’яли Христа, – дні поменшали. Тепер тільки царські ворота у церкві розчинені навстіж сім днів, на згадку про ті довгі дні. Ось чому день Воскресіння і називається Великим.

Великодень в Карпатах

Людство відзначає цей день уже тисячі років. Тож дібрало чимало способів вшанування Воскреслого Христа, що сформувалися у традиції та звичаї. Багатий на них і Карпатський край. В Чистий четвер, під час Служби Божої, яку правили того дня, люди намагалися тримати свічечку, з якою потім обходили усе обійстя. Сажею з неї випалювали хрест у хаті, а саму свічечку зберігали. Кажуть, вона є дуже помічною. Нею обкурюють людину, яка злякалася, а коли хтось помирає, дають йому цю свічку в руку. А ще її називають громницею – адже запалювали під час громів, щоб відігнати їх від хати. Страстного тижня господині печуть — паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя». За три дні до свята Чистого четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда», відвідуючи хресних батьків та інші господи, особливо ті, де є старенькі люди. Малеча окликає: «Грієм діда. Печіть паски. За три дні Великдень!». Діток віддячують за добру звістку кукуцами — спеціально спеченими булочками з хрестиками. В наші дні пригощають солодким.

А в Страстну п’ятницю — у день страдницької смерті розп’ятого Христа старі й малі ідуть до церкви, щоб вклонитися Святій Плащаниці. Саме час посидіти біля неї, як біля померлої людини, міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів». Багато людей, особливо молодь, у храмі проводять нічні чування, що розпочинаються з «Хресної дороги». Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи, жодне зайве слово чи жарт не мали зірватися з язика.

А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа. Без цього не досягнути повноти свята. Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами. Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя.

У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками. На цей час сюди приїздять до своєї родини, хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях. В цю ніч на Паску спати не можна взагалі, оскільки проспиш все на світі. «Христос воскрес!» — лунає під світанок. Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски, писанки та все принесене в прикрашених кошиках і кухлях. Люди христосуються і поспішають додому — до сім’ї, родини, особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі, найменші… І ось умиваються свяченою водою, в яку опущено писанку та хрестик, а лише тоді до святкового сніданку, щоб розговітися яйцем і паскою.

Великодній тиждень — Світлий тиждень. А закінчується він Провідною неділею, або Антипасхою. Це день відвідин померлих. Мало не всі родичі тих, хто відійшов у вічність, збираються на цвинтарі, щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: « Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!». На Великдень колись обов’язково вдягали обновки. Колись у Великодню неділю ходили в гості до баби-повитухи. Нині, коли на зміну повитухам прийшли куми, обов’язково відвідують їх, а також хресних батьків, дідусів та бабусь, аби таким чином виявити їм свою повагу. У гості йдуть обов’язково з писанкою, паскою. Хоча на Великдень передусім ходили не так у гості, як на масові розваги, які влаштовували на полі чи на вигоні, – залежно від місцевості. У Карпатах такі розваги відбувалися переважно перед церквою. Існувало очищення вогнем, – з суботи на неділю перед Великоднем палили вогні, через які стрибали хлопці.

У неділю після церкви усі чимдуж бігли додому. Вважали, що хто як прибіжить – так у нього буде вестися господарство. Згадують, що був звичай перш, ніж сідати до сніданку, помолитися на колінах, після чого дівчата вмивалися водою з них, щоб бути такими ж гарними, як писанки. Коли розговлялися, то у першу чергу яйцем, бажаючи одне одному здоров’я. Шкарлупку з яйця не викидали, шкірку з ковбаси також – заорювали в поле. Хто мав бджіл – святив і мед, а потім ніс його на пасіку, щоб ніщо зле до них не чіплялося.

Великодній кошик

Великдень – свято родинне, з обов’язковим сімейним святковим обідом, щедрим на посвячені у церкві смачні наїдки. Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок. Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски – пшеничні й сирну, крашанки, сало, шинку, хрін, грудку вершкового масла, пиріжки з сиром і завиванець з маком, сіль, писанки і свічку (її стромляють у паску і запалюють, коли священик святить скоромне). Усе накривають особливим великоднім рушничком, який раніше тримали спеціально саме для цього, з характерним орнаментом.

Паска, яку також пекли цього дня, була не такою маленькою, як зараз, тому у кошик вона не влізалася. Гуцули несли святити її в бесагах ще дехто в обрусі, хустці чи скатертині. А у кошик клали яйця зі шкарлупкою і чищені – щоб одразу можна було їсти. Обов’язково там було і щось м’ясне: шинка, солонина, вуджене сало. Крім того – масло та сир. Робили кляганий сир з коров’ячого молока.

Як правило, пасок випікають кілька, різних розмірів, часом для кожного члена родини, і обов’язково одну велику – для всіх. Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста – подвійними (восьмираменними) хрестами, решітками, віночками. Також часто готують сирну паску: запечену або приготовлену „холодним” способом – під пресом. Неодмінно святили сіль. Сіль – символ достатку, повноти, суті. У Біблії сіль – символічний засіб зв’язку між Богом і його народом: „І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого”. У Нагорній проповіді Христос називає своїх учнів „сіллю землі”. Тому у святкові дні дня надання особливої сили солі її запікали в печі або святили у церкві. Перед Великоднем сіль запікають у Чистий Четвер.

На Гуцульщині є дуже філософська легенда, яку занотувало багато етнографів і яка в різних варіаціях згадується в народній поезії. Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверима, котрі замкнені на дванадцять залізних замків. Але нечистий ще має силу, день і ніч він рветься на волю, розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей. Ще мить – і впаде остання, дванадцята перепона. Вирветься тоді диявол на білий світ, і настане світу кінець. Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони, люди вітаються словами “Христос воскрес!” і обдаровують одне одного писанками. Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому, всі двері й замки. Отож сидіти там, за ними дияволу довіку – поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем. Ще й понині в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню, вербну (шуткову) і третю – в грабельках. Перша – з хрестом – огороджує хату від зла, вербна – дає здоров’я, а в грабельки – вигрібає нещастя.

Крашанки й писанки

Невід’ємною частиною Великоднього свята є крашанки й писанки. Яйце — це символ весняного відродження природи, зародження життя, продовження роду. В Україні існують два види фарбованих яєць: крашанки й писанки.

Крашанки — це варені яйця, пофарбовані природними барвниками одним кольором: жовтим, коричневим — від лушпиння цибулі, червоним — від соку буряка тощо.

Писанки — це сирі яйця з нанесеними на них символічними візерунками. В давнину писанки не варили, щоб не вбивати живу силу зародка. Сьогодні люди не надають писанкам такого значення, тому часто трапляються писанки з варених або видутих яєць.

Святкування Великодних свят. Сучасність

Великодній час приходить у гори по-різному, в залежности від тяглости м’ясниць, але все ж це неповторна саме весняна пора, з небесною блакиттю над засніженими верховинами, і дурманить запахами ґіацинт у терновому узголов’ї Спасителя. Неодмінні Великодні атрибути – це паска й писанка, вишуканий весняний гардероб і порядок на власному подвір’ї. Довготривалий піст, більшість все-таки намагається його дотримуватися, важка польова робота виснажують тілесно, але укріпляють духовно. Така в горах кількасотлітня традиція, порушити яку тяжко попри недремне людське око. Святу передує кропітка праця здебільшого на Страстному тижні. Вона є подвійним тягарем, коли співпадає з веснуванням: це посадка картоплі, кукурудзи, усіляких овочевих культур. Це всеможливі ремонти – штукування й шпаклювання, клеїння плитки, фарбування огорож.

За тиждень до Великодня святкують знамениту Цвітну неділю, тоді горяни зазвичай ідуть до храму на Утреню по заздалегідь приготовлені й освячені вербові гілочки. Гілки ці нарізають з дерева, яке місцевий люд називає лозиною. Саме розквітле дерево називають “мицькою”, що відповідає вербовим котикам. Ці гілки звикли класти на пасхальне тісто. Ними злегка торкалися вірників, щоб ті були “чесні, як мицька”. Їх використовували як оберіг од літньої грози, спалюючи в хатньому вогні…

Нинішня кондитерська й хлібопекарська індустрія позбавляють сучасних господинь від трудомісткої домашньої випічки, однак статечні ґаздині воліють замішувати паску на домашньому кип’яченому молоці з додаванням до борошна вищого ґатунку манної крупи та інших компонентів, від чого звичайний хлібобулочний виріб стає паскою. Коли її приберуть у плетені хрести та тістяний декор, помащений яйцем, то вона нагадує саме теплий сонячний диск, що піднімається з-за прозорого лісу на якійсь безіменній полонинці.

З релігійно-культової точки зору Пасхальний Канон має свою притягальну силу навіть у малодоступних церковнослов’янських синтагмах і періодах, і той, хто регулярно відвідує богослужіння, може увійти в транс канонічних піснеспівів. Тривуче в Карпатах язичницьке начало також відійшло на задній план, всі повір’я тримаються десь у глухих ярках або на високогір’ї.

Залежно від часу, коли припадає паска, розцвітають черешні (в горах це зазвичай пізно). І тоді до наших великодніх кошиків осипається черешневий цвіт. Падає на квітчасті хустки жіночок, на вибагливі засчіски дівчат і леґінські русі кучері й локони. І відчуваєш побожність, що освячена цілими поколіннями предків. І бачиш український характер свята. Бачиш тих, хто на три дні покидає чужину, щоб удома вдихнути аромат черешневого цвіту, побачити ангельську білизну стихаря священнослужителя, трепет процесійних короговок на весняному леготі… Вони збираються разом, щоб по тривалій забороні церковного закону на Провідну Неділю вдарити вогняного дуботанця, витерти всі поти з тіла й блакитними очима глянути в небесну синяву, яка є тільки у високих Українських Карпатах.

Петро Мідянка, письменник

http://dzerkalo-zakarpattya.com