Ще на зорі російського кріпацтва селяни мали право піти від свого пана до когось іншого або взагалі на вільні хліби. Правда, дозволялося це тільки раз на рік, на осіннього Юрія, після завершення польових робіт, після розрахунків за усіма повинностями. Але цар Борис Годунов цей звичай скасував. Відтоді пішла приказка «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!».
Здавалося би, за чотири з гаком століття вона давно мала втратити актуальність, але навдивовижу саме вона залишається однією з найбільш цитованих, в тому числі й у нинішній чи то вільній, чи то просто божевільній Україні. Час такий, що доводиться жити в умовах обдурених сподівань, зруйнованих планів на майбутнє. Песимісти можуть цілком законно зловтішатися з оптимістів, хоча і перших це мало радує.
І все ж навіть після такого тривожного Великодня, як нинішній, хочеться говорити, перш за все, про позитиви. Тим більше, що вони справді є. У політикумі – як загальноукраїнському, так і закарпатському – почали з’являтися нормальні людські обличчя замість давно вже обридлих масок. Починається гуманізація української політики – в сенсі відходу за куліси гуманоїдів і виходу на авансцену Людей. Відхід відбувається по-варварськи: гуманоїдів б’ють і поливають зеленкою їхні ж виборці, причому це ризикує поширюватися на все ширші кола старих політиків. Прихід нових людей теж далеко не ідилічний, хоча тут поки якось обходиться без зеленки. І все ж приємно, коли не доводиться розчаровуватися у фігурах, за якими давно спостерігав і відчував у них не до кінця реалізований потенціал політика, що тільки зараз виходить назовні. Ще приємніше, коли позитивно дивують навіть ті, на кого давно махнув рукою, а вони виявилися теж здатними до еволюції.
Відбувається масштабне переформатування усього українського політикуму. Раніше він структурувався на партії, які фактично були кланами: кожна формувалася навколо свого вождя за принципом особистої відданості йому і була покликана просунути шефа у президенти чи бодай прем’єри. Як варіант – боронити і примножувати капітали певного олігарха. Така партійна система давно скомпрометувала себе в очах виборця через цілковиту безідейність і безпринципність.
Останніми тижнями бачимо вже щось нове. Політикум уперше починає чітко ділитися на людей, здатних адекватно діяти у нинішній неоднозначній ситуації, і людей, не здатних до адекватних реакцій. Приємно бачити перших, незалежно від їхніх «партійних шевронів», які дуже різні. Другі ж давно викликають оскому, і зараз вони теж усе більше уподібнюються одне одному незалежно від партійної приналежності.
Найбільш болючим політичним питанням нині є взаємини між олігархією і громадянським суспільством. Олігархи прагнуть вписатися у нову для них українську реальність – вже не автократичну, яка їх і породила, а у щось середнє між охлократією, феодальним роздробленням і серпанком майбутньої військової диктатури. Виходить дещо навіть кумедно (якби загалом все не було настільки печально). Р.Ахметов влаштував у своєму краю справжній театр Карабаса-Барабаса. Численні Буратіно, Мальвіни, П’єро, Артемони стають на вуха, а директор театру вже сам не знає, чого він хоче. Ясно, що хоче поваги до себе, але від кого тієї поваги домагатися, наразі незрозуміло. До того ж, місцеві актори поволі виходять з-під нагайки свого директора і починають вже нести якісь відсебеньки. Тамтешні події є дзеркальним відображенням Євромайдану чи просто пародією на нього. Зазвичай пародія слабша за оригінал, але тут спрацьовує місцева специфіка, і невмируща народна творчість видає на-гора щось цілком оригінальне – як-от дикі танці у виконанні бронетранспортера. А мер Слов’янська Неля Штепа з її класичним «Ой, я така затуркана, така затуркана» вже стала справжньою зіркою донецького Контрмайдану.
Що зараз відбувається на Донбасі? Там повірили у те, що Україна рухатиметься до Європи. Можливо, дещо зарано повірили, але у страху очі великі. Повірили не так через заяви євроінтеграторів, як через те, що Росія вже не залишила нам жодного іншого вибору. У східняків з цього приводу виникло чимало слушних запитань, які ніхто з ними і не збирався обговорювати (як і з західняками). Східняки ще не встигли навіть до ладу сформулювати ці свої питання (ідеться передусім про збереження їхніх робочих місць у нових геоекономічних умовах), але на всяк випадок зразу взяли зброю до рук – все-таки добре слово із пістолетом звучить значно переконливіше, ніж просто добре слово. На жаль, до цього гармидеру зразу долучилися любі сусідоньки. Але не тільки вони.
Для корумпованих силовиків і бізнесменів Сходу, а тим більше – для відвертого криміналітету (правда, різниця між цими трьома категоріями дуже умовна) рух до Європи подібний до смерті. Тому ці господарі тамтешнього життя усіляко гальмуватимуть його. Що ж стосується рядових східняків, то вони зараз взагалі нагадують витязів на роздоріжжі: і до Європи – погано, і зі своїми бандитами – ще гірше. Ну, а з Росією – це взагалі, як там кажуть, «стрьомно».
Останнє слівце – теж із російської історії. Коли російських князів відвідували татарські баскаки (рекетири із Золотої Орди), перші мусили за етикетом допомагати їм сідати на коня і злазити з нього, притримувати стремена. При цьому клята коняка могла добряче цвьохнути князя, то ж ситуація була стресова. Зараз подібну роль пропонують донбаським бізнесменам і простим роботягам.
Росія нині взагалі переживає драматичний перелом своєї історії, співвідносний із часами Івана Грозного (завершення збирання власне російських земель і початок розбудови імперії з приєднанням Казанського і Астраханського ханств), Петра Першого (половинчата європеїзація напівазійської держави), Сталіна (частково успішна конфронтація із Заходом). Завершилася ота доба міжчасів’я, яка позначалася проміжними фігурами – від Хрущова до Медвєдєва. Тепер Росія прагне черговий раз змінити власний статус. Ідеться про масштабний переділ світових впливів. Дуже умовно його називають третьою світовою війною. Вона буде дуже несхожою на перші дві. Вона буде перш за все інформаційною, фінансовою, психологічною і тільки у другу чергу (але й не в останню) це буде війна армій.
Проте, як і перші дві, ця теж великою мірою розгортається на українських землях і через Україну. Збувається те, що колись сприймалося за жарт: оптимісти вчать англійську, песимісти – китайську, а реалісти – автомат Калашникова. Цілком традиційно Україна не готова до подібних випробувань і змушена все робити на ходу.
За таких умов президентські вибори 25 травня слід проводити будь-що, бо будь-яке перенесення їх означатиме перенесення на невизначений строк: далі умови для їх проведення будуть тільки все гіршими і гіршими. Нині від кандидатів у президенти важливо почути навіть не стільки їхню формальну програму дій, бо ситуація змінюється щодня і жодну попередньо накреслену програму все одно не вдасться виконати. Значно важливіше, кого кандидати бачать на посадах міністра закордонних справ, оборони і голови СБУ. Це набагато принциповіше, ніж традиційні білборди, які за нинішніх обставин вже не відіграватимуть якоїсь особливої ролі.
Тільки з обранням нового президента завершиться революція Євромайдану, чи хоча би її перший етап. Паралельно із обороною своєю території доведеться вирішувати і чимало внутрішніх проблем, що накопичилися за чверть століття.
Адже сучасна Україна нагадує парадоксальний об’єкт з мікросвіту (рівня елементарних частинок і кварків), якого теоретично ну ніяк не може бути, а воно, кляте, чомусь існує. Україна існує всупереч усім фундаментальним законам світобудови і навіть просто всупереч здоровому глузду. Всупереч закону збереження енергії (енергоносіїв, фінансів, робочої сили). З неї все виливається широкими потоками, але чомусь не убуває. Запас міцності – просто містичний. Люди знищують одне одного з особливим цинізмом і безпрецедентним талантом – голлівудські тріллери відпочивають. Меч депопуляції висить над головою ще з кінця 1970-х. Гойдається, але ніяк не зірветься.
Не існує жодного економічного закону, який би не було в нас порушено. Але все одно щось десь димиться, сопить, рохкає і навіть випускає якусь продукцію. Це країна-термінатор. Нібито й легше добити, ніж вилікувати. Проте виявляється, що добити неможливо. Чи то наша генетика так загартувалась по гулагах, чи правду писав колись Чаадаєв: ми існуємо, щоб явити світові якийсь дуже повчальний урок?! Щось таке – за межею добра і зла? Оце і відбулося нещодавно на Майдані.
Сучасний Майдан – це розрив із пострадянськими традиціями, спроба зробити рух від «совка» незворотним. Тому це виклик для сусідньої Росії, дуже небажаний прецедент для Кремля. Не дивно, що він сприйняв усе максимально агресивно, адже зникає остання можливість повернути Україну в своє лоно.
75% населення Росії підтримує агресивні плани Володимира Путіна. Можливо, цифра дещо завищена придворними соціологами, але навряд чи дуже сильно. Росіяни нині переживають ті самі етнопсихологічні проблеми, що і німці на початку 1930-х. У них страшні фантомні болі з приводу втрачених імперських околиць, бажання будь-що повернути їх собі. Далеко не всі з них готові реально воювати, але бодай на словах усі з цього сегменту є великим патріотами, причому, межу між патріотизмом і шовінізмом давно вже стерто. Це сталося не так унаслідок спонтанної духовної хвороби, як у результаті дуже професійної і багаторічної пропаганди – точнісінько як і у Веймарській Німеччині.
Письменник Дмитро Биков, який не належить до тих 75%, ще багато років тому писав: «Грубо говоря, Украина – это та же Россия, только лучше. Потому что она меньше, южнее, климат благодатнее, девки красивее, земля сама родит. Их разлучили, как двух близнецов, причём одного из них, мальчика (а Россия в этой ситуации явно мальчик), посадили задницей на Полярный круг. Кроме того, девочка лучше уже потому, что она девочка. Она добрее, мягче, отходчивее… На Россию весь мир косится, как на какого-то дикого медведя, хотя медведь этот уже забитый, у него шкура комьями, он отвратительно выглядит, он жалок, он давно сидит на нефтяной игле. А Украину весь мир обожает: ах ты, моя оранжевая! Но это всё равно та же самая субстанция… Так что примите мою искреннюю завистливую любовь. И не обижайтесь на моё злорадство, когда у вас будет всё то же, что случилось у нас».
Тут бачимо гримучу суміш цілком щирої симпатії і такого ж щирого нерозуміння наших реалій. Все-таки генетичні коди різні. Навіть коли Янукович спробував перебудувати Україну по-путінськи, нічого з того не вийшло. Як каже народна мудрість, не буде із пса солонини, а із зека – кадебіста.
Україна відповіла на розбудову тут пропутінського режиму відродженням козацької вольниці, яка вихлюпнулася на Майдани. Європа теж це багато у чому не сприйняла, бо для неї це дикий архаїзм. Але і для України розбудова держави по-козацьки – зовсім не ідеальний варіант. Як відомо, козацька держава Богдана Хмельницького дуже швидко виродилася у війну всіх проти всіх, розкол території по Дніпру і перехід у рабство до сусідів. Точнісінько така перспектива виникає і зараз, хоча проти неї підіймається наше громадянське суспільство.
Уперше в нашій історії формується громадська думка, не орієнтована персонально на якогось лідера. Ім’я майбутнього президента добре відоме, але він сприймається як технічна, а не сакральна фігура. Дуже важлива, яка прийматиме доленосні рішення, проте все одно це буде фігура технічна.
Тому Україна нині отримує шанс на те, аби відмерло усе, що має відмерти – в отому числі, на жаль, і дороге для нас, але вже віджиле. Ідеться про багато пострадянських реалій, які досі зберігаються за інерцією і все ще визначають наше обличчя. Натомість мають воскреснути (але в новій якості) армія та всі інші силові структури; органи державної влади і особливо місцевого самоврядування, зорієнтовані вже на потреби громадян, а не на корупційні схеми; притомна, а не шароварна культура. Колись це станеться – звичайно, не саме собою, а внаслідок болючих жертв і напруженої праці.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”