Олександр Попович: «Секрет цікавого матеріалу – у деталях»

[Total: 0    Average: 0/5]

000Відомий закарпатський журналіст – про роботу, хобі та життєві принципи

6 червня закарпатські медійники відзначали професійне свято. З цієї нагоди «НЕДІЛЯ» вирішила поставити відомого в краї журналіста, закарпатського власкора Бі-бі-сі Олександра Поповича у не зовсім звичне для нього становище, змусивши відповідати на наші питання.

– Сашко, коли ти захотів стати журналістом?

– Ще коли навчався у другому класі. Мій «батечко» працював на обласному телебаченні інженером і якось привів мене у студію. Показав усе те казкове обладнання: мікрофони, пульти, камери. Мене це дуже вразило. Інший родич, Володимир Маринцівський, був там ведучим. Такий високий, статечний – дуже мені подобався. Саме він став першою точкою відліку для мене у цій темі. Журналістика стала моїм зацікавленням. Почав дописувати у «Піонерську правду», навіть кілька гонорарів отримав. Перший гонорар був 1 карбованець і 15 копійок. Десь у класі шостому.

00

Коли ж ми оселилися у новому будинку, нашим сусідом виявився, нині вже світлої пам’яті, власкор ТАРС і РАТАУ Ярослав Ядловський. Крізь стіну я чув, як у нього у квартирі цорконить телетайп – так він отримував стрічку новин з усієї України. Це була така магія… Миттєві новини з усього світу у доінтернетну епоху. Просто на папір. Саме Ярослав Федорович став моїм першим учителем і наставником: навчив друкувати на машинці, редагував тексти. Так з’явилася друга точка відліку, яка утвердила мене у бажанні осягнути цю професію.

Потім я почав відвідувати Школу юного журналіста при газеті «Закарпатська правда». Гурток вела іменита журналіст Любов Часто, котра нині проживає в США, видає емігрантську газету…

– Ти – один з тих журналістів, котрі успішно працюють, не маючи профільної освіти. Чому зрештою так і не вступив на журналістику?

– Я мріяв здобувати вищу журналістську освіту у Львові, але закінчив школу якраз на початку важких дев’яностих. Батьки не могли собі дозволити відправити мене навчатися до Львова суто фінансово. Тому ми вирішили, що я вступатиму на філологічний факультет тоді ще УжДУ. Вступив легко, однак дуже швидко навчання там мені набридло. Довкола було безліч набагато цікавіших для мене речей. Вважаю, що для журналіста головне не профільна освіта, а бажання весь час пізнавати щось нове, вишукувати цікаві речі, якими життя повне по вінця. Вміння цікаво розповідати про це іншим прийде вже потім.

601615_488105331245312_275852807_n

– Що для тебе головне в роботі?

– Приносити користь людям. В якості прикладу наведу історію, про яку написав недавно. Я дізнався про молоду жінку, котру немовлям мати викинула у собачу будку. Її виховували в інтернаті, мама-п’яниця спалила будинок, в пожежі загинув і батько. Після смерті мами, у цієї жінки залишилося невелике обійстя з обгорілою хатою в селі. Вона – сама по собі хороша людина, дуже дружня, добра, але без власного даху над головою. Мріє про вагончик, в якому могла би жити. Я з нею зустрівся, написав матеріал. Через два дні після публікації, їй подзвонили з каналу «Україна», запросили взяти участь у телешоу, а в якості винагороди канал пообіцяв купити їй будиночок. Розумієш, лише одна публікація змінила життя хорошої людини. Та лише заради цього варто було почати займатися журналістикою! Такі історії, звісно, рідко трапляються, бо часто журналістика є досить рутинною роботою. Але заради них хочеться працювати.

– Ти ніколи не мріяв працювати у Києві? Чи тобі цікава саме провінційна журналістика?

471724_340172462705267_1700423437_o

– Провінційна журналістика у десятки разів цікавіша, ніж робота у Києві. Я був у столиці на стажуванні у «ВВС», працював певний час і у Верховній раді, і в Кабміні, бував на прес-конференціях провідних політиків. Тоді зрозумів, що у Києві неможливо наблизитися щільно до тих деталей, якими цікава будь-яка розповідь. Там на тебе ніхто не має часу, та й ти не маєш часу на заглиблення у деталі. А суть кожного матеріалу – у деталях. Щоб матеріал вийшов м’який і пухнастий, як киця, треба прописати кожну його шерстинку. А це можливо дозволити собі тільки в регіональній журналістиці.

– Скільки років працюєш у мас-медіа?

– Десь 18. Рахувати треба від літа або осені 1995-го, коли на набережній до мене зажуреного (я мав не найкращий період у житті) підійшов журналіст Петро Гойс і запропонував, як веселому хлопцю, вести спочатку колонку анекдотів, потім сторінку гумору, а вже незабаром одразу призначив відповідальним секретарем щойно створеної газети «РІО». Отак, геть без досвіду! Петро Гойс був тим, хто дав мені рішучого вітцівського копняка в журналістику. Саме його я вважаю своїм батьком в ремеслі. І третьою і вирішальною точкою відліку у професії, яка з «площини мрій» перевела мене у третій вимір професії – практику.

35156_102086359847213_3179196_n

– Ти працював лише в газетах?

– Ні, ще на радіо. Кінець 90-х. Перша FM-станція Закарпаття «Радіо-107». Це був цікавий досвід. Я вів ранкові ефіри і раз на тиждень нічний. Але довго я там не витримав, бо, як глибока сова, працювати рано-вранці просто не можу. Звідти я пішов в газету «Ужгород», яку починав з нуля із першим складом редакції. Потім, на запрошення Василя Ільницького перейшов у «Фест». Досвід роботи на радіо згодився, коли у 2001-му мені запропонували працювати на «ВВС». Вдома обладнав міні-студію, сам записував і монтував новини, тематичні матеріали. Зараз ефірів в Української служби Бі-бі-сі ось два роки вже як немає, працює лише сайт. Мені не вистачає роботи з мікрофоном… Наприклад, я дуже любив добирати звуки. Приходив у замок і казав: дайте луснути дверима. Мене питають: нащо? Я відповідаю: а мені треба звук скрипучих великих замкових воріт, бо я готую матеріал про замки.

Щодо телебачення, то у цій сфері я не працював. Напевно, це просто не моє, та й не телегенічний я. Один з моїх духовних гуру Антон Кротов (є в моєму житті особистості, мовити б, вчителі, від яких я черпаю життєву мудрість: серед них музикант Борис Гребенщіков, письменник Владислав Крапівін, скульптор Михайло Колодко) каже, що телевізор – це замінник життя. Бо, сидячи перед ним, ти дивишся, як за тебе живуть інші люди.

– А було хоч колись розчарування в професії?

– Було. Після того, як, працюючи на новинарський сайт, я зрозумів, що неможливо охопити неохопне. Що новин дуже багато, треба всюди встигнути й одночасно подати їх і швидко, і розлого, і з хорошими фотографіями, а я не можу. Розумієш, я – префекціоніст, хочу все робити досконало. Тому вирішив, що репортерство треба покидати. Після роботи на сайті я був просто знесилений. Пізніше зрозумів чому – сильно захворів.

0000

Ну і по-друге – люди перестають читати справжні речі. Напишеш інтерв’ю з цікавою людиною, працюєш кілька днів, розкриваєш тему – за два тижні 300-400 переглядів. А новина про кримінал з убивством, 5 рядків тексту – за годину дві з половиною тисячі читачів. Це розчаровує.

Більш ніж півроку не писав зовсім, а потім знову захотілося. Тоді керівник сайту Uzhgorod.in Алла Хаятова запропонувала писати, причому умов не ставила, сказала, що можу працювати коли хочу, як хочу, і скільки хочу. Неоціненно для мене! Зараз я розумію, що журналістика не може бути в моєму житті, як система. Мені зручно писати про те, що близьке. Дуже ціную співпрацю з «Гірчичним зерном» та скульптором Михайлом Колодком – це робота для душі.

– Серед друзів ти відомий також як людина з тисячею різних хобі…

1555430_614702608585583_877263600_n

– Їх справді багато, бо мені все цікаво. Довкола нас у житті стільки вражаючих речей, хочеться їх пізнати усі. Якби не було цієї цікавості, не було б і мене в цій професії. Журналістика – це насамперед цікавість, допитливість. Але буває цікавість погана, коли ти пхаєш ніс, куди не треба (людей, на жаль, часто цікавить чужа брудна білизна), а буває цікавість хороша. Я багатьма речами захоплююся. Якщо хтось все життя колекціонує солдатиків чи клеїть макети корабликів, то мої хобі часто змінюються. То акваріуми, то люльки (на жаль, люльку курити кинув, не хочу давати хворобі жодного шансу повернутися), то кубик Рубіка, то утримання слимачків. Ще я активно катався на велосипеді, стрибав з парашутом, збирав ножі, складав оріґамі, а тепер захопився прослуховуванням вінілових платівок. До мене у кімнату зайдеш і думаєш собі: Боже, скільки барахла! Це все збирає пилюку, але кожна з цих речей для мене важлива, бо за нею – купа цікавих історій. А розповідати людям історії і є моя професія.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, газета “НЕДІЛЯ”

Loading...

Comments are closed.