Закарпатські вірники приєднались до хресної ходи на Почаїв

[Total: 0    Average: 0/5]

000Щороку в традиційному Хресному ході, який стартує 19 серпня з Кам’янця-Подільського, беруть участь тисячі вірників з усієї України, зокрема і з Мукачівської православної єпархії.

Впродовж тижня люди різного віку, включаючи маленьких дітей, з неперестанною молитвою на вустах та в серці долають сотні кілометрів до Свято-Успенської Почаївської Лаври, яка 28 серпня відзначає своє престольне свято. Цьогоріч погода видалася надзвичайно дощовою, але ніякі незручності та перешкоди не змогли вплинути на рішуче налаштованих паломників, які кажуть, що Бог дає такі душевні сили, з якими все важке відчувається зовсім легким. Своїми враженнями від Хресного Ходу з нами поділилася вірниця нашої єпархії, учасниця Марія, яка брала участь у Ході вже втретє:

– Враження від двох попередніх разів були різні, мені дуже хотілося піти ще раз. Першого разу мені було дуже важко фізично, але, як мені здавалося, я отримала духовну користь. Від другого разу я не пам’ятала нічого важкого і поганого. Тепер як буде, я не знала. Мене тривожили фізичні переживання, чи будуть боліти ноги, чи будуть мозолі, тому що від цього залежить зможу я дійти чи ні. Хочеться дійти, але насамперед отримати користь духовну, і жертва це чи ні, не знаю, як назвати. Бо згадую слова: «милости хочу, а не жертвы». Хотілося потрудитися для Бога.

Отже, вранці в Кам’янці-Подільському було багато людей з рюкзаками, спальниками, каріматами, жінки при цьому були в спідницях і хустках. Збиралися люди в кількох храмах міста, ми пішли в собор Олександра Невського, на подвір’ї якого стояли великі ікони, які несли попереду Хресного Ходу. Люди збиралися і місцеві, котрі прийшли освячувати фрукти в кошиках. Після служби і освячення, була перша трапеза для паломників, ми поїли і відправились в дорогу. Було досить спекотно. Ми ішли кілька годин, хоча на годинник ми не дивилися. Хотілося просто пожити в іншому світі. Перший привал був біля церкви, де був молебень і ми змогли набрати свіжої води. До речі, молебні були майже на кожному привалі. Так пройшли кілька днів, то ішли, то відпочивали. Ідучи люди читали акафісти, співали пісні, молитви, на привалах дуже смачно і з любов’ю годували. Мені здається, що голодним точно ніхто не залишився.

На цей раз мені було важко нести рюкзак. Перші дні він здавався надзвичайно важким, на другий день, я захотіла підняти руку і не змогла від болі, але ноги не боліли, мозолів майже не було. Мабуть, у кожного свої випробування, бо я бачила людей із мозолями. Вони заклеювали їх пластирями і ішли далі. Мені здавалося, що я би так не змогла. Я бачила стареньких бабусь, які впевнено ішли молячись і навіть натяку на те, що їм важко не було. А те, як діти бігали вперед і назад сміючись нас просто підбадьорювало і дивувало.

Перестали мене боліти плечі, став легким рюкзак на третій день. Мені ішлося легко, як наче на прогулянку вийшла, настрій радісний, бо є надія дійти до Почаєва. Чесно скажу, моя радість закінчилася ввечері, коли почався дощ, ми промокли, палатка наша пропускала воду, тому в ній не можна було ночувати, а знайти місце нам не вдавалося. Коли хороша погода можна просто в спальнику, на вулиці накритися клійонкою від роси і так ночувати, а тепер погода не дозволяла. Ми ледве знайшли місце, стару школу, там нам було тепло і сухо. Ще кілька днів пройшли. Всі помітили, що фізично стало легше іти. По дорозі зустрічали цікавих людей, і деякі просто стали рідними, а деяких ми пам’ятали з попередніх років. Можна вчитися один в одного, там були і діти, віра котрих дивувала, і молоді люди, і мудрі старші. Ще одне випробування нам випало, коли почалася злива, дорога була не асфальтована. Ми ішли і через польові дороги, грунт розмок. Через деякий час я перестала берегти спідницю від дощу, а взуття від бруду. Ми були всі мокрі і брудні, хтось роззувався і йшов босий, багато хто порвав своє взуття, а деякі, і я в тому числі, намагалися відривати сандалі із розмоклої глини. Може босим там і легше було би йти, але земля була досить холодна. Як би це страшно не звучало, ми посміхалися. Там просто не так все сприймається, по-іншому. Пам’ятаєш мету, і не бачиш перешкод. В останній день дощу не було. Ми ішли не так багато як попередні дні. Багато часу провели біля Покаянної гори. На неї деякі люди піднімалися на колінах, деякі із рюкзаками. Там була і трапеза. Ще трохи пройшли, декілька годин, але порівняно то небагато. Ми побачили куполи Лаври. Хотілося плакати від радості. Кожен ішов з якоюсь іконкою, і думаю, у нас була велика підтримка. Тому ми і змогли дійти.

Мукачівська православна єпархія

Loading...

Comments are closed.