Поранені воїни висловили вдячність
Колись давно, ще у радянські часи, я лежав у військовому госпіталі. Перші кілька днів мене не цікавило нічого. Але, як тільки справи пішли на покращення, стан здоров’я поліпшився, одразу захотілося подивитися фільм, піти на концерт, який час від часу організовували для солдатів, послухати виступ когось цікавого і, бажано, не військового, почитати книгу…
Не так давно мені вже самому довелося виступати перед пораненими на українсько-російській війні бійцями у госпіталях Києва та Білої Церкви. Мене та Василя Матолу, поета з Ужгорода, запросили саме для цієї відповідальної місії столичні колеги через обласну державну адміністрацію, яка нас і відрядила. Поїздка стала можливою ще і завдяки підтримці заступника голови Іршавської районної ради Петра Добромільського та Довжанського сільського голови Михайла Шкелебея.
Організатор наших виступів Олександр Тимченко, голова Всеукраїнської Спілки ветеранів Афганістану та Чорнобиля, представляв нас у госпіталях, сам виступав, адже дуже любить і знає українську поезію, розповідав про важливість створення громадських організацій ветеранів цієї війни вже тепер, адже проблем виникатиме дуже багато і оперативно ставити питання, рухати справу до вирішення без такої організації буде просто неможливо. Ми ж із Василем говорили не про проблеми, не про війну і, навіть, не читали патріотичної поезії. Бо що ми можемо розказати про війну людям, які бачили смерть на власні очі, які вижили, частково уціліли, які із пошматованими тілами та пораненими душами дивляться на світ із ненавистю, зневірою, болем, тривогою. Молоді хлопці та досвідчені вояки не можуть дивитися інакше, бо стали свідками перевороту у свідомості: ті, кого так активно засоби масової інформації називали братами, кого ще радянська пропаганда штучно і брехливо зробила старшими братами, підступно напали на Україну, підтримали бандитів і терористів зброєю та технікою, прихистили злочинців і соратників Януковича по обкраданню нашого народу, ті, кого ми вважали добрими сусідами, виявилися ворогами. А ще на душевний стан постраждалих у зоні АТО вплинуло те, що вони на власні очі бачили зраду, підлість, непрофесійність і боягузтво своїх командирів, за що розплачувалися своїм життям та власною кров’ю солдати.
Все це ми відчули при зустрічі з пацієнтами госпіталів. Атмосфера у кожному з них спочатку була важкою настільки, що здавалося у приміщенні не вистачає ні світла, ні повітря. Але слово за словом, розповідь за розповіддю, текст за текстом – і люди почали піднімати голови, відкривати очі, розкриватися назустріч нашій щирості і добрим намірам. А ми читали вірші про осінь, про почуття, про веселі та смішні ситуації, дарували воїнам гарний настрій та привід усміхнутися. У Білій Церкві начальник госпіталю після нашого виступу сказав, що ми робимо дуже важливу справу, адже хворим людям потрібні не тільки ліки, не тільки операції і догляд після них, але й добре слово, яке часто дає ефект більший, ніж медикаменти. Він порівняв вплив і ефект від нашого виступу із духовним зціленням хворих, які підходили до кожного з нас, дякували, тиснули руку.
Було приємно і важко одночасно. Але найважчим для нас був виступ у психіатричному відділенні Київського військового госпіталю, де на сьогоднішній час перебуває триста чоловік. Ми ніколи не забудемо як змінювалися очі у хлопців, що перебувають там під час нашої зустрічі. Світло, яке з’явилося у них, додало нам упевненості у тому, що ми робимо потрібну справу. Потрібну і хворим, і нам самим. Адже і ми за ці кілька днів переоцінили багато чого у своєму житті та у ставленні до нього.
Хочеться, щоб ця війна закінчилася чимскоріше, щоб не калічила більше ні тіла, ні душі наших людей, щоб мир прийшов нарешті у нашу державу, у нашу спільну хату, яку ми хочемо будувати тільки так, як підказує нам наш досвід, наше серце, наш розум, а не так, як цього хочеться людині із хворими амбіціями – Володимиру Путіну, пораненому тирану із карликовою душею та апетитом Адольфа Гітлера.