Восени нас очікує нова масштабна битва за все Закарпаття
Божевільне сонце заливає останніми днями Закарпаття своїм промінням. Безліч туристів не втомлюється дивуватися: як можна довести такий благодатний край зовсім вже до ручки?! Але для нас немає нічого неможливого. Ми самі обираємо численних депутатів, які потім не лишають нам жодного гідного майбутнього. Восени в нас буде можливість черговий раз наступити на подібні граблі
Імовірність прийняття нового виборчого закону досить маленька. Справа навіть не у стислих термінах, які лишаються до початку кампанії. Самі вибори будуть 25 жовтня. Отже, кампанія має стартувати у липні. Тоді новий закон (із відкритими списками і виборами мерів у два тури) мав би бути проголосованим до кінця червня. Теоретично це цілком можливо, але практичних рухів до цього ми не бачимо. Психологія даного пост- революційного парламенту та сама, що й у попередніх: тягти до останнього, а там просто розвести руками: не вистачило часу! Саме так сталося з останніми парламентськими виборами, під які теж хотіли принципово змінити законодавство, але так і не встигли, бо ніхто нагорі того особливо не хотів.
Адже будь-якій владі вигідно, щоб на виборах різних рівнів обиралося якомога більше депутатів за мажоритарною системою. Саме вони є надійним резервом влади. Кандидати, які ідуть по мажоритарці – це переважно підприємці, на яких чиновники мають чимало компромату. Бізнесмени давно на гачку у високих кабінетах. Тому на виборах вони можуть казати електоратові усе, що хочуть, а голосувати все одно будуть так, як треба, не забуваючи при цьому, звісно, і про себе самих. Збереження і навіть домінування мажоритарки в наших умовах є головною запорукою мафіозного злиття бізнесу і влади, тому автоматично здолати це злиття не вдасться – попри усе що обіцялося на революційних майданах.
Парламентську коаліцію зараз роздирають суперечності. Якоюсь мірою це закономірно через те саме наближення виборів. П’ять парламентських партій (насправді кожна з них навіть не класична партія, а досить рихлий і некерований блок) тепер безнадійно тягнуть ковдру кожна на себе. Тому знову загострюються суперечності між партіями Порошенка і Яценюка. Кожна прагне продемонструвати, що саме вона є найбільш державницькою і містить у своєму складі максимально порядних політиків. Відповідно опоненти нещадно поливаються брудом і звинувачуються у корупції. Коли ж узяти до уваги, що абсолютно чистих нагорі практично немає, то така війна компроматів може тривати вічно.
Активізувалася і ЮліяТимошенко, яка безкомпромісно критикує тарифну політику. Тема безпрограшна, хоча навряд чи тарифи буде знижено. А проте «Батьківщина» в останні місяці майже нічим себе не виявляла, тому нагадування про себе цілком доречне, адже при цьому мобілізується традиційний її електорат, хай він нині і не надто чисельний.
Про Радикальну партію Олега Ляшка і «Самопоміч» Андрія Садового зараз вже мало хто й пам’ятає. З великої хмари вийшов малий грім. Радикальна партія так і лишилася театром одного актора, а «Самопоміч» не може похвалитися навіть цим. Що ці дві сили роблять у парламенті, так і лишається загадкою. Хоча «Самопоміч» і створювалася більше під місцеві вибори, ніж під парламентські, тож зараз мала би ожити, проте поки цього не помітно.
А все ж усі в коаліції поступово починають усе жвавіше покусувати одне одного. Домовитися про узгоджені зміни до виборчого законодавства вони явно не зможуть. Коли якісь зміни і буде прийнято, то зовсім не ті, про які говорилося раніше.
Тим більше ніяк не можливе зараз здійснення адміні-стративно-територі-альної реформи. Таке мож- ливо або зразу після революції, коли будь-які новації сприймається на ура (проте війна на сході зразу змазала таку перспективу), або ж у цілком стабільній ситуації, котра настане у нас ще не скоро. Поки ж розмови про перекроювання районів і об’єднання дрібних сіл є хіба що димовою завісою, під якою намагаються щось сховати.
Вибори місцевих рад за нинішніх обставин матимуть набагато менше значення, ніж вибори мерів. Ради давно вже просто проштамповують рішення, яке приймає найближче оточення мерів. Тяжче оцінити значення майбутніх районних і обласних рад. Попри всі обіцянки якогось реформування цих органів, вони, швидше за все, працюватимуть так само, як і раніше, і лишатимуться головними розпорядниками регіональних бюджетів. Крім того, районні і обласні ради по цілій Україні – це своєрідні політичні біржі, де визначається вага тієї чи іншої політичної сили у місцевому масштабі. Тому, наприклад, Ігор Коломойський усіляко намагатиметься зберегти свій контроль над Дніпропетровською облрадою і так далі.
І все-таки найбільше боротьба у жовтні розгорнеться не за обласні і районні ради, а за крісла мерів, особливо в обласних центрах та й у переважній більшості районних також.
В умовах нинішнього зубожіння виборці готові продаватися за безцінь. Середній клас, що півтора роки тому був головною рушійною силою Революції гідності, зараз швидко розмивається і сходить з арени. Революція поїдає власних дітей, як бувало уже не раз. Тому вибори серед іншого можуть стати ще й певним реваншем, компенсацією для тих, хто втратив свої позиції на зламі 2013-2014 р.
Окремі випадки політичної корупції, звичайно, можна буде присікати за допомогою міліції, адже зберігати масштабний підкуп у таємниці неможливо у принципі. Правда, лишатиметься питання, чи діятимуть конкретні міліціонери в інтересах абстрактного закону, чи все-таки в інтересах якої-небудь однієї конкретної партії, викорінюючи одні зловживання і закриваючи очі на інші? Ще прикольніше буде, якщо різні правоохоронні структури працюватимуть де-факто в інтересах різних партій. Це вже повний сюрреалізм, але сучасна українська політика давно вже еволюціонує саме у цьому напрямку.
Так чи інакше, але вибори зробить переважно люмпен, чий відсоток у суспільстві зараз стрімко зростає. Популізм відіграватиме у кампанії далеко не останню роль, якщо не взагалі першу. Ну не доросла сучасна Україна до загальних виборів без майнового цензу. Але про це не варто навіть заїкатися, бо Європа все одно не зрозуміє. І платник податків, і бомж чомусь повинні мати однакові виборчі права, причому тільки виборчі, бо в усьому іншому їхні права давно вже зовсім різні.
Майбутні вибори будуть передусім виборами мерів. Саме вони найбільше уособлюють для пересічних громадян місцеву владу – персоніфіковану, з обличчям, в яке можна висловити усе наболіле. Натомість ради з їхньою колективною безвідповідальністю – це для виборця щось абстрактне і нині не дуже актуальне. Доля рідного міста чи села чітко пов’язуватиметься саме з особою його голови. Тож на це звернуть максимум уваги, обділивши нею рядових депутатів.
Можна стверджувати своєрідну закономірність: чим більш розграбованими є ресурси того чи іншого міста, тим запеклішою стає боротьба за перерозподіл їхніх решток. Свого часу справедливість такої формули вже продемонстрував Київ. Зараз те саме відбувається і в Ужгороді. У місті вже, здавалося би, і не лишилося, що розкрадати. Але це тільки на погляд пересічних законослухняних городян, які не знайомі з сучасними схемами. Натомість справжні професіонали готові проявити таланти і за таких умов.
Відповідно активізуються і сили, які позиціонують себе як «антикілери», рятівники міста від остаточного занепаду і розкрадання. Мабуть, переважна більшість кандидатів виступатиме саме під цими гаслами – як на наші часи безальтернативними.
То боротьба за закарпатські ради розгорнеться саме у ті дні, коли 71 рік тому точилася боротьба за наш край у рамках Другої Світової війни. Співпадіння випадкове, але дуже промовисте і символічне. Як мовиться у нинішньому нашому фольклорі: «Совпаденіє? Не думаву!» Бо ж ці вибори справді багато в чому визначатимуть долю нашого краю, принаймні, на майбутні п’ять років.
Чи піде на перевибори Віктор Погорєлов? Кілька місяців тому він заявляв, що повернувся у крісло виключно для того, щоб добути строк, на який обирався, і врятувати місто від хаосу, в котре те дійсно занурювалося. Правда, усі ті самі загрози і виклики Ужгородом зберігаються і понині. Тож цілком може прозвучати і нова заява про необхідність рятувати місто і далі. Як варіант – нинішній мер може зробити ставку на свого сина, котрий вже має відповідний досвід роботи в обласному екологічному управлінні і теж давно розглядається як один з можливих майбутніх мерів.
Наразі зберігається й інтрига щодо Сергія Ратушняка. Все-таки чотири рази перемагати на виборах мера (двічі цією перемогою скористатися не вдалося) – це феномен. Наявний інформаційний і бізнесовий ресурс теж мали би підштовхувати екс-мера до чергового балотування. Але є і сильне розчарування. Що переможе з цих двох чинників – покаже час. Схоже, що відходити від активної публічної діяльності Ратушняк не збирається. Інше питання, в якій формі це все відбуватиметься.
Досить велика вірогідність, що на вибори підуть Панови або Володимир Приходько. Свого часу ця команда провела яскраву виборчу кампанію, але ужгородський виборець тоді ще не був готовий до подібного мера-менеджера. Чесно кажучи, і зараз електоральне поле не дуже благодатне для такої європейської команди, хоча ризикнути вони можуть.
Живу зацікавленість долею Ужгорода демонструє зараз і Валерій Пацкан. «Удар» не може похвалитися, що його лідер щось принципово реформував в очоленому ним Києві. Але в Ужгороді здійснити якісь комунальні реформи простіше. Нагадаймо, що слово «реформи» зашифровано у назві-абревіатурі даної партії, тому продемонструвати їх годиться. А де ж це і робити, як не в найменшому обласному центрові України?
Що «Опозиційний блок» висуне когось на мера Ужгорода, теж не доводиться сумніватися. Зараз обставини грають на користь цієї партії. Та й претендентів з її середовища значно більше, ніж один. Правда, усе це люди не надто відомі рядовому виборцеві, а часу на розкрутку лишається не так вже й багато. З іншого боку, сам бренд опозиційності у ці часи, які не влаштовують геть нікого, гратиме на руку даній партії, навіть якщо вона нічого особливого не робитиме.
Чимала когорта кандидатів з’явиться також від політичної молоді – покоління, яке заявило про себе під час останньої революції. Можна прогнозувати, що з цього середовища вийдуть мінімум три-чотири кандидати, а за гірших обставин – ще більше. Та й трохи молодший волонтерський рух має вже і розкручені, впізнавані постаті і об’єктивну необхідність іти у владу.
Дуже важко сказати, на кого поставить в Ужгороді «Єдиний Центр». Це єдине місто в області, де найвпливовіша закарпатська партія не має цілком стабільних позицій. Боротьба за Ужгород ведеться уже давно, але без особливих успіхів. Якогось єдиного фаворита у цій боротьбі так і не виявилося. Партія відкрита до найширших компромісів, аби тільки «взяти» обласний центр, але чітко своєї прохідної кандидатури «Єдиному Центрові» тут бракує.
Мусить когось виставити і «Батьківщина». Програвши боротьбу за Київ, ця партія може тепер спробувати відроджуватися з регіонів. Правда, для цього доведеться дуже серйозно попрацювати і вкласти чималі ресурси. Ясно, що особисто Юлії Володимирівни на всі обласні центри не вистачить. Ужгородом, як завжди, цікавитимуться за залишковим принципом, тож перспективи «сердечних» тут поки не зовсім чіткі.
Чи проявлять себе національно-патріотичні сили? Попит на них повсюдно й у тому числі на Закарпатті досить відчутний. Але цей табір страшенно роздроблений: десяток партій товчеться на тому самому полі, а у фінал ніхто так і не виходить. Те, що не проходять суто мітингові патріоти на словах, може, і добре. Гірше, що не проходять патріоти реальні. Їх дуже бракує у нинішніх радах, а тим більше у кріслах мерів. Але про це зараз, схоже, доведеться знову тільки помріяти.
У цілому майбутні місцеві вибори обіцяють бути гарячими. З одного боку, у політичному житті давно вже не відбувалося нічого масштабного – так, тільки гризня під килимом. Накопичені суперечності мають врешті-решт вийти назовні, усі нариви – прорватися. З іншого боку, місцеві ради реально потребують оновлення. От тільки наскільки це оновлення вдасться здійснити, все ще лишається під питанням. Український політикум має певну інерцію, і зараз вона тільки посилюється.
І все ж. Навіть якщо не видно гідної заміни сьогодні, все одно треба міняти – бодай шило на мило. Усіляка зміна іде на користь справи сама по собі, адже вона запорука того, що у майбутньому все-таки з’явиться щось адекватне. Коли ж сірі депутати так і лишатимуться незмінними, це вірна дорога до застою і остаточної деградації.