Театральна осінь

[Total: 0    Average: 0/5]

0Осінь – урожайна пора, коли підводяться підсумки. Закарпатський театр вже має вікову історію, але підводити підсумки ще зарано. Хіба що – проміжні, які робляться щороку. Бо видатних звершень у нашу складну пору чекати не доводиться. Кожна нова вистава за таких умов – сама по собі подвиг. Через це критикам доводиться постійно стримувати власну іронію і сарказм. Коли ж там є ще й якісь цікаві знахідки – взагалі прекрасно .

Закарпатський музично-драматичний театр відкрив цей сезон не прем’єрою, а виставою, яку уперше поставлено ще у березні, але досі вона збирає глядача – це «Турецька шаль» Анатолія Філіпова за мотивами Г.Квітки-Основ’яненка.

П’єса далеко не шедевр (все-таки одна з перших у вітчизняній драматургії), але багато поколінь театральних діячів намагалися її витягти. Тому існує багато її переробок – з додатковими персонажами і сюжетними лініями. Ужгородцям і представлено одну з таких пізніх версій, посилених і літературно, і музично. Вона багато в чому нагадує більш відому (завдяки екранізації) його п’єсу «Шельменко-денщик».

1

Нагадує не сюжетом чи інтригою (ті якраз зовсім різні), а загальним настроєм. Вистава скидається на комікси з їхнім динамічним сюжетом і яскравими картинками. Герої наче розмальовані фломастерами, репліки – убійні. Багато галасу, навіть акробатики (стрибок одного з персонажів через вікно), у результаті – хепі-енд, який вистрибує несподівано, наче чортик з табакерки.

В основі – класичний трикутник: сановник Дмитро Доверкін (А.Мацак) – його дружина Варвара (К.Білак) – її коханець Петро Угодкін (С.Барабаш). Дорога шаль мандрує від одного власника до іншого, спричинюючи чимало комічних ефектів, а коли дія заходить уже в повну безвихідь і всі забрехалися до краю, усе рятує актор Григорій, закоханий у служницю Доверкіних Катю. Заради одруження з нею він в останню мить буквально, як сапер, розміновує усю накопичену брехню, так і не давши їй детонувати. Молодець, звісно. Таких би треба побільше у житті, але вони поки переважно на сцені.

Натомість першою прем’єрою сезону стала вистава Анатолія Філіпова «В Парижі гарне літо» за однойменною п’єсою Олександра Гавроша про Адальберта Ерделі. Твір вийшов дуже закарпатським, і не тільки тому, що там «чічки-смерічки» у кожній сцені, їх кидають у зал просто оберемками.

Але і на глибинному рівні це розмова про загадкову закарпатську ментальність, про типові для нас спроби втечі від себе самого, про тури по цілій Європі, котрі обертаються мандрівками у глибини власного підсвідомого, про неминуче повернення додому, яке обертається ані поразкою, ані перемогою, а чимсь таким, для чого ще і слова не придумано. Закарпатці – типові візували, яким малювати (бодай вимахуючи руками) набагато легше, ніж говорити. Живопис у нас набагато сильніший за літературу.

2

 

 

 

 

 

 

Тож не дивно, що втіленням нашої натури стає саме живописець. Тим більше, що про нього вже стільки написано: Іван Небесник видав осяжну наукову біографію, оперту на багату джерельну базу, багато чого було знайдено за кордоном Михайлом Сирохманом, також Антон Ковач уклав найповніший альбом репродукцій, окремо опубліковано літературні твори самого художника. І все-таки навіть після цього п’єси могло би не бути. Чимось автора все-таки зачепило.

Сценічний Ерделі видається таким собі лицарем-ченцем, що дав обітницю безшлюбності заради мистецтва. Дати дав, але… Художник може прожити без дружини хоч ціле життя, зате без музи – жодного дня. Оця суперечність проходить через всю виставу і в результаті має привести героя до розбитого корита. Спершу у глядача складається враження, що так воно і є: Маестро зустрічає нас у інвалідному візку, накритий пледом. Нібито повністю залежний від своєї натурниці, котра одночасно йому і покоївка, і кухарка, і співрозмовник.

А головне – він повернувся додому, де його тяжко назвати реалізованим і цілком щасливим. Його маленька батьківщина стрімко дрейфує усе далі в глибини Азії, де такій європейській людині просто нічого робити. Автор п’єси будує на цьому усю свою художню систему: європеєць в країні ГУЛагу і кітчу, який видається за останнє слово в мистецтві. Кохання минуло, дружба прохолола. Справжній інтерес до тебе виявляють тільки «мистецтвознавці у цивільному», але він надто специфічний. Хоча краще вже такий, ніж взагалі ніякий. Лишаються спогади, внутрішня еміграція, діалог із своєю молодою іпостассю. Добре тому, в кого є, про що згадувати, в чому каятися.

Маестро тікає у спогади, як нині багато чоловіків тікають від сімейних буднів у гараж. Перед нами постає зовсім інший світ, де він міг реалізовуватися і у творчості, і в коханні, де він міг бути безтурботним, оскільки про нього дбало саме провидіння. Його репліки там часто прохідні, зате скільки динаміки, повітря, відчуття польоту! Натомість в Ужгороді маємо людину уже прибиту долею (але не зламану), чиї скроні посріблила печаль, з якою тільки і приходить мудрість. Асоціюється з дідусем із казки Аркадія Гайдара «Гарячий камінь»: прожив життя, мовляв, як уже прожив, змінювати нічого не хочу (бо упертий), а ви, молоді, собі міркуйте, чи повторювати мої помилки, які, звичайно, були, чи робити свої власні.

Режисер підійшов до твору по-своєму. Є давній афоризм: якщо кризу неможливо оминути, то її треба добре організувати, бажано – з танцями і шампанським. Анатолій Філіпов вчинив саме за цим рецептом. Шампанське на сцені ллється через край. Танцюють і співають усі, включаючи художника.

Зараз цей колектив готує нову версію «Бравого вояка Швейка» Я.Гашека. Колись таку інсценівку грали ще у старому приміщенні театру, потім свою постановку привозили А.Хостікоєв і Б.Бенюк. Швейк зразка 2015 р. обіцяє бути зовсім несхожим на попередніх.

А за кілька днів після вистави про Ерделі до Ужгорода завітав із Мукачева театр драми і комедії зі спектаклем «Едіт Піаф» (два твори багато в чому перегукуються). Зі сцени лунає одна з найвідоміших пісень Піаф «Життя у рожевому цвіту», багато в чому схожа на романс «В Парижі гарне літо».

Мукачівський театр завжди вирізнявся напрочуд злагодженим ансамблем акторів. Вони дуже різні, але притерті одне до одного упродовж довгих років і десятиліть. Кожний талановитий по-своєму, на сцені їхні здібності підсилюють одне одного і вступають у резонанс. Не розчарувала трупа і цього разу. Водночас усі працювали на розкриття образу головної героїні, відтіняли її, як тільки могли. Найтяжче завдання випало Вероніці Тищук.

3

 

 

 

 

 

Їй належало відтворити історію «поганої дівчинки». Такі зазвичай подобаються «правильним хлопчикам», але Едіт зустріла його тільки вже помираючою – перукаря Тео, коли він вже нічого не може змінити. Просто утішний приз. Між тим було геть усе. Народження просто під вуличним ліхтарем, втеча матері, поневіряння у бабці, повернення батька з фронту, переселення до будинку розпусти, де інша бабка працювала кухаркою, виступи з батьком-акробатом, перші пісні, дружба із такою же вуличною шпаною, як вона сама. Це ще найщасливіші сторінки життя. Далі же було геть усе, крім жіночого щастя. Були сотні пісень, які так і не призвели до примирення з собою, зате послужили основою для п’єси.

Артистка грає пронизливо, нібито постійно звинувачує когось. Волна змінюється кожні п’ять хвилин – разом із своєю героїнею, проживаючи за якісь півтори години ціле життя. Інколи виникало враження, наче на сцені – Олена Воробей. Решта артистів грає кожний по кілька ролей послідовно. Особливо цікаво, коли актор, що грав батька співачки, потім постає перед нею в образах різних інших чоловіків. Дідусь З.Фрейд просто ридав би від повного розчулення.

Додамо, що на зламі листопада – грудня мукачівський театр починає на власній сцені ретроспективу власних найкращих вистав – як дорослих, так і дитячих.

Окрім місцевих, ужгородців порадував цілий ряд гастролюючих колективів. Жовтень минув під знаком фестивалю «Інтер-ляльки», котрий уже вкотре відбувається на базі театру ляльок «Бавка». Справжнім вибухом на фестивалі стала дуже камерна вистава «Щуролов» у постановці Кошицького театру ляльок за поемою Марини Цвєтаєвої (вона й отримала Гран-прі). Чесно кажучи, було незрозуміло, як можна зробити сценічне втілення такої поеми, що вся побудована на грі звуками і смислами, вся на нерві, на епатажі, крикові, та аж ніяк не на зорових образах.

Проте, як казала та сама Едіт Піаф, справжня співачка може запаморочливо проспівати навіть телефонну книжку. Отак сталося і тут. Словаки ввели у виставу образ самої поетеси – один з найбільш сильних у ній. Жінка у чоловічому вбранні – так, правда, любила одягатися не Марина, а Зинаїда Гіпіус, але образ і вийшов максимально узагальненим – така собі поетеса у вигнанні. Вигнання не тільки з політичних мотивів, а й з естетичних – через незгоду із навколишнім несмаком, із «дай за дай», із засиллям сірого (тих же щурів).

В основі спектаклю містична легенда про навалу щурів на місто. Городян врятував щуролов, який своєю дудочкою вивів гризунів, але місто відмовилося платити належний гонорар, тоді щуролов точнісінько так вивів з міста дудочкою усіх дітей. Середньовічну історію напрочуд адекватно поставили у Кошицях, які теж родом з середньовіччя. Дві вертепні конструкції, жива жінка-вежа як символ міста, маріонетки найрізноманітніших конструкцій, гра світла і музики, живі актори, поворотні механізми – усе це нагадувало чарівну скриньку з багатьма сюрпризами.

І при всьому такому багатстві технічних знахідок – постійна нервова напруга, як і в самої поетеси. Актори переконливо довели, що мовою лялькового театру можна бесідувати не тільки з дітьми.

Також одеський театр пантоміми «Маски» привіз до нас виставу «Маски в кубі». Вона різнилася від телевізійних «Маски-шоу» приблизно так, як ранній М.Жванецький (репризи у виконанні А.Райкіна) від пізнього. Якщо там був чистий сміх і безтурботність, то тут – сміх філософський, гра парадоксів. Так буває уві сні, коли падаєш у безодню, але врешті-решт так і не розбиваєшся. Після того на душі – така полегкість і звільнення: ура, не цього разу, ще поживемо! Отакого штибу радість і тут.

Тим більше, що вистава нагадує сни не тільки цим, а й усією композицією. Там усе переходить в усе, трансформується до повного невпізнання, як співав Висоцький: «Хочешь – можешь стать Будённым, хочешь – лошадью его!». Вистава – про абсолютну пластичність людської душі і долі. Про те, що наша натура – річка, до якої неможливо увійти вдруге, настільки стрімко усе змінюється. Живі актори перетворювалися на картинки і навпаки. Пантоміма, степ, пісні, танці. Інколи це був аналог синхронного плавання, причому не тільки одне з одним, а і з мультиплікаційними зображеннями, які з’являлися на екрані. Високий професіоналізм завжди надихає, тому після цієї вистави публіка виходила особливо окриленою.

Також в Ужгороді показували «Витівки янголів» з Володимиром Горянським і Русланою Писанкою у головних ролях. У принципі, якби ці дві зірки просто ходили би по сцені, народ би на них пішов. Не масово (порожніх місць не бракувало), а все ж. Класичний вже сюжет: чоловік і дружина обмінюються тілами. Існує кілька десятків сценічних та екранних версій такої інтриги. Ця – цілком оригінальна, більше психологічна, ніж загострена на якісь зовнішні ефекти.

Як Писанка грає чоловіка, котрий освоюється в жіночому тілі – це треба бачити. Жінці-клоунесі на порядок тяжче, ніж чоловікові, бо жінка від природи не любить бути смішною, потрапляти у дурні ситуації тощо. Вона так показувала цю подвійну пародію, що глядачі часто забували, хто саме перед ними на сцені. Натомість Горянський грав жінку, яка намагається вжитися у чоловіче тіло. Карикатура на фемінізм вийшла просто убивчою.

Також до абсурду у виставі доведено тему адюльтера, благо, що умови гри, коли вже давно переплутано хто є ким, дозволяли стьобатися з цього як завгодно. Коли ж Руслана розповідала, як вона, керуючись чоловічою натурою, вчинила бійку у пивній, зал просто лежав покотом. Дві статі дуже різні, стверджує спектакль, тому приречені або на взаємопізнання, або ж на війну до повного знищення. Герої вибрали перше – нехай і дуже екзотичним способом. Для глядачів така магія була неможливою, але навіть просто подивитися було повчально.

Публіка втомилася від сучасної української політики (точніше – від відсутності там хоча би якихось реальних результатів), тому зараз попит або на безжальну сатиру на грані фолу або ж на зовсім аполітичні вистави про протилежність чоловічого і жіночого єства. Наш театр освоює наразі другий варіант. Це один із шансів вижити у наші непрості часи. Особливо коли уся глядацька маса допоможе театрові своєю увагою…

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»

Comments are closed.