Перші зимові враження
Пам’ятається, у день перемоги Лютневої революції у 2014 році я сказав товаришам, що наступні два роки доведеться прожити в умовах жахливого економічного спаду, коли середній клас у нас взагалі зникне. «Ну подумаєш – два роки, тим більше що два місяці з них вже минули!» – бовкнув хтось із них. Завжди заздрив невиправданим оптимістам – вони сивіють значно пізніше. Але, виявляється, я сам був оптимістом.
Останніми днями наближені до уряду експерти прогнозують, що економічне пожвавлення у нас почнеться не раніше 2018 року. «Не раніше» у їхніх вустах, як відомо, означає «швидше за все на рік-другий після того». Отже, мінімум ще два роки, а то і всі чотири. Якщо до того взагалі ще лишиться чому пожвавлюватися. Втім навіть цей прогноз ще цілком оптимістичний. Бізнесмен Сергій Тарута взагалі «каркає», що до краху українського економічного проекту лишилося шість-вісім місяців. Про подібну погоду кажуть – мрія алкоголіка (коли безпросвітний дощ і лишається тільки пити). Як кажуть про подібну ситуацію в економіці – не знаю. Але народ наш талановитий і назву обов’язково вигадає.
Тому депутатам нової Ужгородсь-кої міськради, які щойно спромоглися провести перше засідання, аж ніяк не позаздриш: хлопці вклали «грубі» гроші у власні виборчі кампанії, а повернути їх буде дуже і дуже тяжко. Ужгород, з одного боку, і не мав ніколи потужного виробництва, тож скорочуватися тут уже давно нічому. З іншого боку, Ужгород завжди жив з транскордонного бізнесу. Які у нього зараз перспективи, теж неясно. З 1 січня починається режим вільної торгівлі з Європою, отже, старі схеми вже не діятимуть або ж потребуватимуть серйозної корекції. З іншого боку, потік товарів сюди може пожвавитися. Якісний і дешевий ширвжиток з Європи остаточно доб’є нашу легку промисловість, але в Ужгороді її практично й немає. Наварити ж певну копійку з нових потоків можна буде, а відтак і нескінченно перерозподіляти ці кошти усередині обласного центру. Цим депутати, очевидно, і займуться.
Більшість їх прийшли у депутатсь-кі крісла, як ми вже говорили у минулому номері, безпосередньо із бізнесу – кожний зі своїм баченням перспектив, передусім власних. Тому вони набагато швидше і надійніше домовляються між собою – на відміну від паркетних чиновників з обласної ради. Це плюс – що Ужгород хоча би не опускається до такого цирку, як область у цілому. Тут усе безнадійніше, прямолінійно і безповоротно. Не знати, чи буде нова міськрада закінчувати ремонти на вулицях. Стара влада почала їх десь у шістдесяти місцях, десь встигла закінчити, але у половині місць тільки зідрала старий асфальт або ж насипала гравій і так все і лишила. Тепер на стару владу можна буде багато чого валити, тим більше що вона справді винна, але звичайним городянам від того буде не легше. Принаймні, міграція з прикордонного міста на Захід прискорюється просто страхітливими темпами. Все менше і менше ужгородців бачать для себе вдома якесь майбутнє.
Повернути Ужгород до того комфортного стану, який він мав бодай у сімдесяті-вісімдесяті ро- ки – цього найближчими роками не вдасться, бо місто буде просто на грані виживання. Але про такі амбітні цілі і не йдеться. Це все залишилося у передвиборних листівках, про це можна забути аж до наступних виборів. Зараз же ідеться про те, аби не втратити хоча би те, що ми ще маємо: зберегти більшість старих фасадів в історичній частині, сякий-такий комунальний транспорт, освітлення на більшості вулиць (сяючий міст на цьому фоні виглядає як бенкет посеред чуми), стримати швидку криміналізацію міста тощо.
Ужгород, безперечно, потребує цілої команди кризових менеджерів, здатних бодай трохи відтягти місто від прірви. Новий депутатський корпус найменше нагадує таку команду. Хоча якщо місто за рік-два перетвориться на село неасфальтоване (а така еволюція вже відбувається стрімкими темпами), то не виживуть і депутати. Ті, хто поліз у капітани на тонучому кораблі, мусять дбати про загальну безпеку. Хоча у кожного з них може перемогти і більш звичне для них – «Кожен сам за себе, один Бог за всіх!» Тоді нам усім буде непереливки.
Оптимістів же можна втішити тим, що життя продовжується. Навіть за найгірших сценаріїв для повного колапсу в Ужгороді лишається ще роки два. Тож поки можна тішити себе ілюзіями.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”