«Через об’єктив я створюю світ»
В’ячеслав Завалій майже два роки живе в Копинівцях на Мукачівщині. Пан Завалій каже, що переїхав сюди за покликом душі: «Усі художники шукають зміни екстер’єру, нових вражень, нові знайомства… Я знайшов оптимальне сере- довище для себе на Закарпатті»
Із другої спроби
Фотохудожник розповідає, що якось з колишньою дружиною вже пробував тут оселитися.
– Подорожували Закарпаттям у пошуках житла, та якось нас зупинили прикордонники: вимагали документи, а їх у нас при собі не було. Виникла неприємна ситуація, через це жінка сказала, мовляв, тут прикордонна зона, вона себе тут некомфортно почуває, краще підшукаємо оселю деінде. Але ось два роки тому знову зірвалися з Києва в пошуках нового житла, і доля привела в Копинівці. Купили тут хижу, облагоджуємо її, плануємо зробити щось на кшталт мистецького осередку – щоб приїжджали друзі, знайомі поговорити про красу.
«А старі фотографії спаліть…»
Згадує, що вразило, як власниця хижі приїхала забирати старі речі, що лишилися тут від батьків
– Повиносила із хати подушки, перини, покровці, якийсь одяг, посуд… Ми з дружиною помітили, що вона забула великий чемодан із старими фотографіями. Побігли, кричимо услід: агов, ви забули! Жінка повернулася, швидко передивилася ті фото – та, це мені не треба, каже, спаліть… Ми були вражені: як так? Це ж сімейна історія, там молоді батьки, ти дитиною… Не зрозуміло таке ставлення до пам’яті роду… Ми звісно ті фото не спалили. Так і лежать на горищі, чекають…
«За це фото більше півлітра не дам»
Узагалі, помітив, що люди на Закарпатті набагато більше матеріалізовані, аніж українці в центрі та на сході.
– Мати добробут, бути добрим ґаздою – заради цього тут багато на що готові піти. Вражає, що між людьми мало любові. Жінки ледве чекають, аби спровадити чоловіків на заробітки. Якось односельчанка, з якою розговорилися, зазначила, що прожила з чоловіком понад 35 років. А якщо порахувати з них ті, що разом – то, може, набереться зо п’ять. І вона говорила це без жалю… Тут звикли жити окремо. Людей швидше об’єднує прагнення достатку, а не почуття. Це відкриття мене вразило. Ще вразив один момент: показав якось одній жінці фото її дитини. Каже, мовляв, я б узяла, а скільки? Запропонував розрахуватися молоком – це місцева «валюта».
– Вона так скептично подивилися на фото (а це робота формату А3, у рамці, матове скло), прицінилася, а тоді каже: більше півлітра не дам. Я віддав звісно. Але вразило, що для неї пам’ять про свою дитину коштує менше, аніж півлітра молока. Хоча мушу сказати, що односельчани купували в мене роботи й за 40 літрів, – іронізує митець, який в столиці продавав роботи за тисячі доларів.
«Тут стільки художників!»
Приємне враження на художника Закарпаття справило своїм живописом.
– Тут стільки художників, як, напевно, ніде більше в Україні! – захоплений В’ячеслав Завалій.- Ми майже з усіма перезнайомилися, часто відвідуємо виставки, спілкуємось. Мені близьке сприйняття світу живописців, бо я теж так його сприймаю – тільки виявляю це не пензлем на полотні, а за допомогою фотокамери, – пояснює своє захоплення пан Завалій. – Я як особистість свого часу виховувався на живописі, представленому у музейних збірках Петербурга, там і почав знімати, там були перші досягнення в художній фотографії. Це були 1970-ті роки.
– Фотографія як така – тобто фіксація дійсності – мене не цікавить, – каже митець. – Цікаво показати цей світ так, як я його бачу: не зафіксувати дійсність, а створити її.
«Знімаю тільки широфокусником»
Для цього пан Завалій має свої прийоми.
– Я завжди знімаю ширококутним об’єктивом, – відкриває секрети фотохудожник. – Надихнув мене на це свого часу литовець Вітас Луцкус (колись литовська фотографія в СРСР була передовою, тому пишаюся, що мав такого наставника). Такий характер зйомки дозволяє максимально охопити навколишній світ – побачити більше, ніж може око. А ідея такої фотографії – розгорнути для глядача картину світу на максимум. Плюс – показати його ширше, динамічніше, привнести додаткову енергетику та динаміку.
Ще один принцип зйомки, якого дотримується В’ячеслав Завалій – це зміна висоти.
– Можна користуватися прийомом «жаб’яча перспектива» (для цього присісти або лягти й знімати) або «поглядом із космосу» – піднявши руки вверх. Я часто вожу із собою лазиво або залізаю на дерево, дах чи навіть на капот свого авто. Плюс – я люблю підкреслювати кольори. Деколи оригінальний ефект допомагають створити фільтри, – каже фотохудожник.
«Ходив Мукачевом і знімав, знімав…»
Із переїздом із шумного міста на Закарпаття у митця з’явилося більше часу для зйомки.
Цікавлять фотохудожника люди, місцеві звичаї, побут, свята, природа. Одне із найбільших вражень отримав якось у Великодню суботу під час обряду запалення вогню на церковному пагорбі (такі вогні горять по Закарпаттю перед Великоднем у кожному селі, збирається біля них парубоцька ватага).
– Також сильне враження справило Мукачево, його архітектура, – каже фотохудожник. – Я бувало півдня ходив містом й знімав, знімав…
Ця одержимість вилилася в серію робіт «Місто уяви», й однойменна авторська виставка була презентована закарпатцям у травні в замку Сент-Міклош. Також пан В’ячеслав бере участь у фотоконкурсах, часто одержує призові місця. Хоча до подібної творчої діяльності ставиться із певною іронією:
– Я, так би мовити, «наївся» персональних виставок у Києві, тому тут організував її виключно для того, аби познайомитися з місцевими колегами й показати своє мистецтво. Виставки узагалі не варто планувати на два-три тижні, як прийнято, бо зазвичай, приходять тільки на відкриття. Тоді є розмова з глядачем, є сприйняття… А після – просто оренда залу.
Парадокс: мукачівська міська картинна галерея не працює у вихідні, коли у людей є час погуляти містом й зайти подивитися на картини. Також мене вражає звичка місцевих митців зважати на Київ. Тут так пишаються, «якщо помітили в Києві», або коли пропонують там презентацію чи виставку. Дивує, бо Закарпаття набагато ближче до європейських міст та культури. А вектор чомусь в іншу сторону…А найперша виставка на Закарпатті відбулася в Копинівцях.
– Коли прийшов у село, взяв на себе зобов’язання показати тутешнє життя таким, як я його бачу, – пригадує фотохудожник. – Приїхав у березні, а 19 травня зробив виставку в школі. Представив 40 робіт. Щоправда, знімки не мали успіху у місцевих – не усім було зрозуміле моє бачення світу.
«Багато знімаю в стіл»
– Мене особисто дуже цікавить реакція глядачів на роботи. А найкраще це можна побачити на сайтах фотоспільнот, де я постійно публікую фотографії. На виставці цього ніколи не почуєш – тебе хвалитимуть, пафосно виражатимуть своє захоплення, але відвертих проявів емоцій рідко знайдеш. А тут є можливість читати про ці емоції. Особливо відверті люди на іноземних форумах. Там мої фотороботи набирають до 300 коментарів.
– Та все ж на українські сайти роботи надсилаю періодично – хай знають, що я ще живий, – жартує пан В’ячеслав.
– Багато знімаю «в стіл» – так само, як письменники пишуть, – зізнається фотохудожник. – Якось Андрій Чекановський сказав, що на моєму місці він би такі роботи поніс до галерейщиків, продав й заробив би мільйони. Я свої мільйони заробляв в інший спосіб, займався бізнесом. А знімав завжди заради самого процесу. Моя творчість – це любов, мій спосіб виявляти її. А любов продавати не можна, – каже фотохудожник.
