«Кіборг»: Харківський завод досі перепродає зброю Росії

Командир зенітно-ракетного взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади — про зону АТО

В’ячеславу Герману лише 24 роки. Разом з дружиною виховує півторарічного сина та час від часу їздить у зону АТО… Зараз можна констатувати, що в такі молоді роки він пройшов усі жахи війни. Чоловік один з тих, кого з перших днів мобілізували. За час АТО боєць з позивним «Ігла» пройшов найгарячіші точки війни та 47 днів тримав оборону Донецького аеропорту. З героєм ми зустрілися на Закарпатті в селі Шаян Хустського району на базі відпочинку «Ерней лаз», де В’ячеслав з другом-волонтером кілька днів відпочивав.

На війну — у шоломах з 41 року…

Ще вчора він був простим хлопцем з Києва. А сьогодні він «кіборг», якими захоплюється увесь світ. Чи варто тут ще щось сказати. Він тримав оборону, за якою стежили мільйони, смуга землі, в яку вгризлися сотні бійців, атаки ворога, легенда про «кіборгів» – такою ми запам’ятали оборону Донецького аеропорту.

Зараз герой у цивільному і на вигляд звичайна людина. А ще недавно носив військову форму, тримав зброю в руках та захищав Україну.

– Ніхто з рідних, (навіть я сам) не знав, що з дому їду не на десять днів на навчання, а у зону АТО, де воюватиму рік і місяць. З квітня минулого року демобілізований – згадує «кіборг». – Коли принесли повістку, навіть і не думав «косити». Тоді ще ніхто не знав, що вже скоро потрапимо у зону бойових дій.

Відтоді звичне життя поділилося на «до» і «після», переплелося на війну та мир. Молодий чоловік потрапив у Армянськ, захищати Крим, де відбув три дні. Після чого поїхали у Слов’янськ. Там і почалася справжня війна. На той час місто було під контролем терористів.

– Зайняли дві позиції і за три місяці відбили «сепарів». І так ми рухалися далі, відбиваючи нашу землю, села та міста від терористів: Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Константинівка, Тоненьке, Піски, Водяне, Дебальцеве і Донецький аеропорт. Стикалися із «кадирівцями», російськими спецслужбами і нашими зрадниками, які воюють на тому боці. Місцеві жителі теж спочатку вороже нас сприйняли. Кричали «Ми – Росія!», падали під колеса, щоб ми не в’їхали в місто, – розповідає боєць.

Проте через три місяці, коли місто знову стало українським, люди перестали ховатися та зрозуміли, хто насправді їх прийшов захищати. Хоча зі ста чоловік знаходився один такий, який кричав: «Прийдуть наші!».

За словами В’ячеслава, найважче було в перші три місяці, коли держава допомагала лише на словах, а волонтерської допомоги як такої не було організовано.

– Велика допомога надходить із Канади, Польщі, Америки. Держава лише забезпечила технікою, формою старого зразка, берцами. Вели бої без бронежилетів. Мали лише каски. І ті з 41-го року, схожі, скоріше за все, на друшляк. Ми розуміли, що це не антитерористична операція – це справжня війна, яка навчила цінувати життя і любити свою країну…
Військовий каже, що вони дуже старалися тримати оборону. Саме тут під час оборони Донецького аеропорту, за якою стежили мільйони, і народилася легенда про «кіборгів». І першими українських бійців так почали називати саме бойовики. А далі і увесь світ.

«Зрадники сиділи у генштабі і здавали своїх…»

– Ми відбивали атаку за атакою. Аеропорт був центром, який з усіх боків обстрілювали бойовики. Це на 90% був котел. Не було де ховатися. «Сепари» дивувалися, як ми, які до цього часу не вміли воювати, змогли в один день за 40 хвилин відбити штурм ворога. І з 30 хлопців у них залишилося троє. Їм було дивно, і ворог назвав нас «кіборгами». Весь час ішли бої. І якщо я міг поспати годину-дві– це було «шикарно». 47 днів тримав оборону аеропорту.

Жінці він не казав, що воює за аеропорт. Не хотів нервувати її та маленького сина. Про те, що її чоловік не у Слов’янську, як думала, а весь час тримав оборону аеропорту, дізналася з випуску новин «ТСН», коли «кіборги» ішли на ротацію. Згодом з’явилися книжки й фільми про ті події.

– Було всього. Але хорошого мало. Часом не було що їсти та пити. Під моїм командуванням було 15 чоловік. Хлопці усі хороші та веселі. Вміли знаходити час і на позитив. Навчилися робити саморобні вибухові пристрої. Тоді терористи були впевнені – зброя у нас з Америки, – говорить «Ігла». – Щодо техніки, то у окупантів була українська зброя, перепродана від нас за часів Януковича. І досі Харківський завод перепродує зброю до Росії.

Дитячі малюнки, які їм передавали волонтери, неабияк зігрівали серця, додавали оптимізму та піднімали бойовий дух. Деякі з них у нього вдома, висять на стіні.

– Найстрашніше на війні бачити, як гинуть твої друзі, з якими ти щойно розмовляв. Інколи бачиш, як куля пролітає, і думаєш: чому не я опинився на його місці. Війна – це страшно…Зрадників серед своїх не було. Вони сиділи у Генштабі здавали своїх. Ми лише скажемо свої координати, як через 5-7 хвилин по тому «квадрату» починають стріляти.

«Геройство потрібно показувати на війні, а не на курортах…»

Боєць дуже щасливий, що приїхав на Закарпаття, де його тепло прийняли. Навіть і не очікував на такий прийом. Висловив свою думку і щодо подій на Драгобраті: «Якщо ти військовий, ти ніколи не образиш слабшої людини за себе, як це зробив «Правий сектор» на Драгобраті та відзначився подіями в Мукачеві. Зараз «Правий сектор» незрозуміло хто. Як це можна прийти і розбити…Своє «геройство» потрібно показувати там, у зоні АТО, а не серед мирних жителів. Це не по-військовому. З них лише 10% знаходяться на сході»…
Нагороджений орденами: «Богдана Хмельницького ІІІ ст.», «Мазепи», «За відвагу» та отримав дві контузії. На різні звуки хлопець непомітно реагує. Каже важко було ввійти у спокійний ритм життя.

– Мене демобілізували у квітні минулого року. Дуже важко було звикати до звичайного життя. Я не розумів, що робити далі. А потім звикаєш жити у нормальних умовах, під мирним небом над головою.

Боєць і зараз ніби живе подвійним життям. Зона бойових дій також стала його частинкою, без якої не може. Тому у вільний час їздить до своїх побратимів чи супроводжує волонтерів, адже знає той шлях, як свої п’ять пальців. Їде не з пустими руками . Складає списки, збирає найнеобхідніше і везе у зону АТО. Що треба бійцям – знає, адже постійно з ними спілкується.

– Війна ще не закінчилась. Я жодного разу не пожалкував, що став на захист Вітчизни. «Україна понад усе!». Ми витримаємо та дамо відсіч ворогу, – підсумував герой.

Анна ПЕРЕЦ, газета “Наш Ужгород”