Через зраду коханої хлопець випив отруту
Сталося це років двадцять п’ять назад. По сусідству зі мною в Ужгороді, у районі «П’яного базару», жила дівчина Тетяна, сіроока красуня з темно-каштановим волоссям. Вона мала запальну вдачу, була веселою і говіркою, не мала відбою у кавалерах. Тож ні для кого з наших спільних знайомих не стало дивиною, що в неї закохався наш сусід – Ваня, брат моєї близької подруги. Батьки Івана були заможними на ті часи – мама працювала завідувачкою магазину одягу, а батько – слюсарем-автомеханіком. Тож у хаті було все, чого лиш душа забажає, не зважаючи на тодішній тотальний дефіцит. Мати взагалі була авторитетною жінкою, бо через неї можна було «дістати» дефіцитний одяг. Діти – донька Марійка та син Іван – не мали нужди ні в чому: усе, чого тільки бажали, у них було. Та ще й родичі зі Сполучених Штатів регулярно надсилали то посилки із «левісами» та «врангелями», то «чеки», на які родина могла придбати навіть предмети розкоші на той час: автомобілі. Новеньку «Волгу» за американські чеки їздили купувати аж в Москву. І коли повернулися на машині, яка на той час була доступною хіба що для перших партійних керівників області, заздрості сусідів не було меж. Тож Іван та Марійка були бажаною партією навіть для дітей високопосадовців чи багатіїв.
Проте Іван не хотів шукати собі рівноцінної партії, він закохався у дівчину із родини робітників, в яких не було ані родичів за океаном, ані статків. Матері хлопця це було не дуже до вподоби – вона мріяла про іншу дружину для свого сина. Хоча це не завадило парі кохатися та думати про майбутнє весілля. Та й загалом, здавалося, що ніщо не може завадити їхньому щастю. Проте невдовзі Івана призвали до армії. Він, прощаючись із коханою, присягався їй у вічній любові. Вона ж обіцяла, що буде йому вірною і дочекається з війська.
Пройшов рік. Закохані листувалися і чекали тієї миті, коли знову будуть разом. Але з плином часу ми помітили, що наша сусідка Тетяна повертається додому з вечірніх пар не сама, а в супроводі якогось хлопця. На запитання сестри Івана вона лише посміхалася, кажучи, що це просто її сокурсник. Проте мікрорайон, в якому ми жили, дуже нагадував село, де всі про всіх і про все знали, то й поголос про те, що дівчина зраджує Івана, швидко розійшовся. Невдовзі вже й мати хлопця прийшла до Тетяниної матері, аби запитати: що коїться. Та лише відмахнулася: вона дівчина вільна, то й робить, що хоче…
Поволі наближалася дата повернення Івана з армії. І весь мікрорайон був в очікуванні: що ж буде? Іван нарешті приїхав додому і відразу запитав у матері: як там Таня? Щось вона перестала писати листи… Не дочекавшись чіткого пояснення, попрямував до коханої додому. Та вийшла до хвіртки і у відповідь на гарячі обійми та поцілунки хлопця лише відверталася. Розмова не клеїлася, Іван попросив пояснити, що сталося. Дівчина відповіла, що нічого пояснювати не збирається, що взагалі у неї немає часу, бо завтра у подруги весілля, то вона повинна їй допомагати.
Наступного вечора, коли весілля було в розпалі, Іван несподівано, трохи напідпитку, з’явився серед гостей. І побачив, як розпашіла, у чудовому гуморі дівчина витанцьовує зі своїм дружбою. Хлопець відразу здогадався, що це – він. Його суперник. Підійшовши до Тетяни, покликав її на вулицю. Та не захотіла йти, крикнувши, що між ними все скінчено, нехай його мати знайде йому багачку. Іван, не тямлячись від люті та образи, лише процідив: нічого, прийдеш до мене у четвер…
Наступного четверга вона й справді прийшла до Івана, але вже аби попрощатися з ним назавжди. Напередодні, у середу вранці, до мене забігла подруга і сказала, що Іван помер. Як виявилося, він готувався до цього ще в армії. Зрозумівши, що кохана вже не його, він приховав для себе сильнодіючу отруту, яку знайшов на військовому складі. Повернувшись додому, вирішив спочатку перевірити свої страшні здогади. Розмова із Тетяною на весіллі її подруги була вирішальною: життя для нього скінчилося. І він, дочекавшись 9-ої години вечора у середу (саме в цей день три роки тому він освідчився Тетяні в коханні), зачинився у своїй кімнаті і без вагань випив отруту. Щоправда, через кілька годин, коли йому стало дуже погано, він почав кликати маму на поміч. Та, почувши крики сина, відімкнула кімнату і жахнулася: її улюблений Іванко лежав на підлозі скрючений, з його рота текла червона піна, а поруч лежала ампула… «Швидка» за лічені хвилини доставила хлопця, який ще дихав, до лікарні. Аби врятувати його, потрібно було терміново зробити промивання шлунку, проте у лікарні не було … води. Саме проводилися ремонтні роботи. Довезти бідолашного до обласної вже не вистачило часу…
Проводжали Івана в останню путь урочисто, з духовим оркестром. Через усе місто аж до кладовища на Кальварії несли його тіло весільні дружби й дружки. А сам він, вбраний у новенький костюм, спокійно лежав у труні, не поворухнувшись навіть тоді, коли Тетяна, ридаючи, припала до його руки. Кошик із червоними живими трояндами від неї – остання згадка про колишнє кохання.
У дворі, де жив Іван, розкинули шатро: як на справжньому закарпатському весіллі тут були всілякі наїдки та напої, які лилися рікою. Не було лише застільного співу, сміху та молодят…
Не пройшов і рік, як Тетяна вийшла заміж за свого нового коханого – Миколу. Іванова ж мати, змарніла й почорніла від горя, проклинала дівчину, кажучи, що не буде вона щасливою ніколи. Та Таня не зважала, бо кохала і була коханою. Невдовзі народилася у молодого подружжя первістка – донечка. Щасливе подружжя назвало її Сніжанкою, бо маленька була біла як сніг, а гарненька, як лялечка. Пройшло ще кілька років. Про трагедію, що сталася із Іваном, у мікрорайоні почали забувати. А Тетяна народила вже й сина – Андрійка.
Здавалося, що всі негаразди позаду. Молода родина звила собі затишне сімейне гніздечко за містом. Діти підростали – Сніжанці вже виповнилося 12, а Андрійкові – 6. Час від часу родина навідувалася до матері Тетяни. Так і цього разу – на самісінький Великдень сімейство відсвяткувало у батьків і рушило додому. Аби дістатися до будинку, де вони мешкали, потрібно було перетнути залізничну колію. Тетяна з сином йшли попереду, а Сніжана з батьком трохи відстали. Перейшовши через колію, Тетяна зупинилася, аби дочекатися чоловіка, який, як вона думала, перечікував поки проїде вантажний поїзд. Та раптом почула протяжний свист, а потім різке гальмування. Важезний потяг, навантажений вугіллям, довго не міг зупинитися. Коли нарешті він проминув те місце, де щойно переходила колію Тетяна, жінка побачила щось страшне: на коліях лежали закривавлені чоловік та донька. Підбігши, помітила поруч щось червоне – не відразу й збагнула, що це Миколина нога. Що далі відбувалося, як приїхала «швидка», як доставили їх у лікарню – Тетяна не може пригадати. Пам’ятає тільки, що вже в лікарні її привели до тями медики, вколовши якісь препарати. А потім були довгі місяці лікування та реабілітації. Чоловік залишився без обох ніг – їх потяг відрізав аж до коліна, Сніжані також відтяло ноги – по кісточку. Вони лежали в реанімаційній палаті, а Тетяна розривалася між обома – чоловік і донька не вставали, за ними потрібен був догляд. Що вже говорити про психологічний стан. Крім того, син також потребував маминої уваги та любові ще більше, ніж до цієї події, бо хоча й не міг збагнути усієї величини горя, але відчував, що трапилося щось дуже страшне.
Тетяна розривалася між своїми найріднішими. Зібравши всі сили та волю, бігала від однієї лікарняної палати до іншої. Не дозволяла собі навіть пустити сльозу біля них, плакала лише по дорозі додому. Бо вдома теж треба було вдавати, що нічого страшного не сталося. Подумки молилася, благала Бога врятувати доньку та чоловіка. Запитувала – чому, за що?! І тільки коли зустрілася віч-на-віч із мамою Івана, все зрозуміла. Та, глянувши на почорнілу від горя Тетяну, тільки мовила: «Ну що, як тобі тепер? Ти щаслива? Це тобі за мого сина»…
Вероніка ДОРОШ, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
