Закарпатка вдома сама народила 10 дітей

46-річна мешканка присілку Вертеп (село Рокосово, Хустський район) – не просто багатодітна мати, а справжня експериментаторка. Усіх своїх дітей вона народжувала не у пологовому будинку, як інші, а вдома. Господиня навіть показує ліжко, на якому привела на світ усіх своїх нащадків, а поруч із нею бігає чотирирічний Василько

Діти, діти… де вас подіти…

До хати Тетяни Терпай дорога неблизька, треба подолати пішки не одне узгір’я. Ще влітку добре, а взимку звивисту круту стежку засипає снігом – і вона стає важкопрохідною. Цікаво, що тину біля оселі практично немає, як і якихось великих залізних замків. Двері на будинку завжди відчинені. На подвір’ї – дерев’яний сарай і нещодавно випрана дитяча одежа. Поруч – стіл і дві лавиці, виноградник, фруктові дерева. Невеличке помешкання, у якому проживає сім’я, зовсім не схоже на великий вулик багатодітної родини. Вузенький тісний коридор майже без меблів. У кімнаті, яка служить й кухнею, столик, стільці, два дивани, шафа, старенький телевізор, на стінах – церковний календар та ікони, причепурені штучними квітами і вишитими рушниками. На підлозі – домоткані килимки. Іграшок напрочуд небагато. Господиня каже, що мешкають із нею уже не всі сини і доньки, у декого з них свої сім’ї і навіть діти…

– Сина Павла я народила, коли мені було 18 років. Наразі йому вже 28. Все трапилося швидко, я навіть оговтатись не встигла, – розповідає жінка. – Відтак через три роки на світ з’явився Іван, а ще через рік – Мирослава. До речі, донька сама вже народила трьох дітей. Правда, двоє із них померли, тепер має маленького семимісячного сина. У мене й самої двоє малюків, на жаль, передчасно пішли з життя, обидва – хлопчики. Один помер одразу після народження. Встиг лише помахати ніжками. Справа в тому, що під час вагітності у мене трапився крововилив, лікарі не могли визначити, що зі мною. Проходила УЗД-обстеження, консультувалася з медиками. Після огляду мене відправили в Ужгород, та доїхати не встигла. Повернулася із Хуста додому і збиралася до обласного центру, та почалися перейми. Я зрозуміла, що от-от народиться дитя. Але, як не прикро, трагедії уникнути не вдалося. Інший син, Микола, у шестимісячному віці помер від туберкульозу, заразився від попереднього чоловіка, нині покійного. Всі інші вісім дітей – живі і здорові, лише Іван німий. Але це, напевно, через те, що я народила його під деревом, на подвір’ї, і під час народження він вдарився головою об землю.

Пані Тетяна показує паспорт, у якому записані всі її нащадки. Отже, крім трьох старших, має ще 20-річного Михайла, 18-річну Ларису, 16-річну Анну, дев’ятирічного Сергія та Василька, який під час нашої розмови весь час ховається за шафою, ніби бавлячись у піжмурки.

– Старші живуть окремо, молодші – навчаються в інтернаті у Берегові, а Вася – з нами. Він уже від іншого чоловіка. Після смерті одного Івана я вийшла заміж за іншого, його тезку й двоюрідного брата, – зізнається Тетяна Терпай.

Своє життя жінка не вважає легким, однак радіє, що залишила по собі далеко не один слід у дітях, яких вважає головним скарбом.

– Сімейні пологи зближують родину. Проте це не якась екзотика, скоріше, усвідомлене батьківство. А діти для мене є найбільшою втіхою. От тільки Сергій, який зараз навчається в четвертому класі, ніяк не може вивчити табличку множення. Вчителі скаржаться, а йому не вдається запам’ятати стільки чисел, – рапортує господиня.

Умови, в яких вона дає життя своїм малюкам, є не зовсім комфортними, але мати вважає, що сімейна обстановка зажди додає їй якоїсь особливої енергетики. Досвід багатодітної матері є справді унікальним, адже в епоху комп’ютерних технологій подібні рішучі вчинки здаються безглуздими… Скільки ж жінок нині не можуть обійтись без цілої медичної бригади фахівців, скільком роблять кесарів розтин, скільки виникає ускладнень після пологів. Проте, зі слів пані Тетяни, усі свої вагітності вона переносила нормально, почувалася добре, була повною сил, життєрадісною, бадьорою, багато фізично працювала, тому народження власних дітей інакше й уявити не могла.

– Жінкою керують вроджені інстинкти, підсвідомо кожна знає, що робити. Хіба що під час перших пологів бракує досвіду, – каже вона. – У міських «кам’яних джунглях» дівчатам важче. Вони не працюють у полі, більше піддаються впливу телебачення. А тут – усе, як у раю. І повітря свіже, і присадибна ділянка, де можна виростити екологічно чисті продукти, і часу на перегляд усіляких наукових телепередач немає. Та й газети читаємо ми рідко. Але вони мене більше цікавлять, ніж якісь телевізійні шоу, концерти, серіали, новини, – стверджує Тетяна Терпай. – Дітям же у такому населеному пункті, як Вертеп, дійсно роздолля. Автомобілів їздить небагато, побігати є де. Та й ліс майже в городі. Вони люблять збирати рідні ягоди, гриби. Разом з чоловіком дари природи повними кошиками приносять. А праця, як відомо, загартовує.

І справді, коли дивишся на маленького Василька, виникає враження, що він – сучасний закарпатський Мауглі. Хоч хлопчик говорить не дуже багато, проте зізнається, що дружить із тваринами, мріє про великого собаку. При цьому він прискіпливо проводжає поглядом сусідську корову, гладить курей, що заглядають у хату з двору, няньчить кота, який вдоволено мурличе в нього на руках. А мати нахвалює сина, який він дотепний, розумний та спритний, як швидко бігає, як високо стрибає і як разом із батьком розпалює багаття, а з нею – збирає яблука та чистить картоплю.

«Наші бабусі теж народжували самі»

Крім розповіді про малюків, багатодітна мати демонструє побут і скаржиться, що живеться їй важко, має труднощі з оформленням виплат і з документами, зокрема, з пенсійними.

– Щоб вижити, я продаю віники. Чоловік – інвалід, у нього хвора нога, він ніде не працює. Нам дуже важко. Дітей же і нагодувати потрібно, і накормити. Одяг купую у секонд-хенді, щось дають інші – знайомі, односельці. На новий не вистачає коштів. Хазяйства не маю, а їсти, коли всі вдома, потрібно варити немало, готую, скажімо, одразу сорок літрів борщу, – наголошує ґаздиня.

Жінка демонструє невелику грубку, на якій куховарить, каже, що газу в хаті немає, дрова коштують 700-800 гривень, тож родина радіє, поки надворі сонячно. Крім того, вона щиро нахвалює сільську лікарку, яка для неї є найбільшою порадницею у всіх справах.

– Я щиро вдячна нашій завідувачці ФАПом Оксані Ярош, яка всіляко нас підтримує, консультує, нерідко навідується в гості, аби поцікавитись, як живемо. Вона – краща із усіх акушерок. Після народження усіх дітей відправляла мене до лікарні, взимку заходила навіть тоді, коли сніг був майже до пояса, – стверджує Тетяна Терпай.

Сама ж пані Оксана скромно усміхається і запевняє, що така в неї робота.

– Подібних відчайдухів у нашому селі більше немає. Таня така одна. Коли я приходила до неї після пологів, вона щоразу дивувала мене. Вміє і пуповину перев’язати, і відрізати, і помити немовля, із усім порається самостійно. Найменшенького народжувала важко, то було на Василя у сильний мороз. Січень той рік взагалі видався холодним. У хаті Терпаїв було досить прохолодно. Але все пройшло нормально, Тетяна впоралась. Ми її шпиталювали вже з дитям на руках, – підкреслює ескулап. – А одного з малюків народжувала під час катастрофічного паводку 1998 року. Автошлях до Хуста затопило, міст через річку Ріка впав. Ми не знали, як доправити породіллю до лікарні. Фактично дитинка вже була у неї на руках, але все одно до пологового вона мала поїхати, аби там донечку оглянули спеціалісти. Вдалося, правда, це зробити лише наступного дня.

Своє рішення приводити на світ малюків вдома мешканка Вертепу не знає навіть як пояснити, скоріш за все, їй допомагає лише віра в себе і незаймана чистота Карпатського пралісу.

– Я здорова, народжую без ускладнень. Можу обійтися без сторонньої підтримки. Хоча чоловік морально допомагає. Лікарям довіряю, розумію, що ризикую, але мені ніколи не було страшно ні за себе, ні за дітей, – ділиться думками пані Тетяна. – Загалом пологи – це природний процес. Наші бабусі теж народжували самі.

Пан Іван про «подвиги» дружини розповідати не хоче, соромиться, навіть опускає очі. Каже лише, що він із нею поруч у відповідальні хвилини.

– Коли треба, подаю їй простирадла, грію воду, заспокоюю добрим словом. Покійний брат теж так робив, – розповідає глава великого сімейства.

А сама пані Тетяна наголошує, що в Хусті переважно гінекологами працюють чоловіки, тож їй спілкуватися з ними якось незручно.

– Коли я народжувала першого, мене оглянув медик. Але під час вагітності я погладшала і на ногах з’явилися складки. Мені було настільки не по собі, коли потрібно було роздягтися, що я собі сказала: впораюсь одна! Думаю, у нас, представниць прекрасної половини, є такий внутрішній потенціал, про який більшість навіть не здогадується. Ми ж витриваліші за чоловіків, можемо самі собі дати раду, – підкреслює багатодітна мати.

Про допомогу з боку популярних колись повитух вона також не думає, бо без проблем обходиться без них… та й, до речі, українське законодавство є суворим до неліцензійного надання медичних послуг, за подібні дії можна поплатитись навіть кримінальною відповідальністю.

– Якщо Бог створив жінку і наділив її здатністю зачати й виносити дитя, то він подбав також і про те, аби вона могла його народити. На чию поміч могла розраховувати перша у світі жінка – Єва? Тільки на власну! Звичайно, процес відбувається в муках, такий уже наш організм, але природа мудра. Утім якимось релігійними переконаннями своє рішення я не мотивую, радше – це тільки особисте бачення великого таїнства, – розмірковує Тетяна Терпай.

Разом із тим, жінка нікого не закликає наслідувати її приклад, адже переконана, що як обставини, так і наслідки пологів можуть бути різними.

– Для виконання основної місії кожній представниці слабкої статі потрібно бути готовою і морально, і фізично. Але сучасним дівчатам краще народжувати все ж під наглядом спеціалістів. До того ж… без медичного закладу все одно не обійтись, бо інакше зареєструвати дитину не можна, – каже Тетяна Терпай.

Цікаво, що в той час, коли все більше закарпаток їдуть пізнавати щастя материнства за кордон, прагнучи більш якісного, ніж в Україні, сервісу і європейських умов перебування у пологовому будинку, у нашому краї все ж знаходяться сміливиці, які не бояться долати суспільні обмеження і народжують вдома. Чи виправдовує себе такий ризик? Звичайно, не завжди. Але те, де саме хочеться почути перший крик немовляти – кожна мати вирішує індивідуально. Тим більше, що хоч домашні пологи у нас не легалізовані, але й не заборонені. Тож жінки мають цілковито законне право самостійно приймати рішення щодо місця появи на світ власної дитини.

Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net