Як баба Анця на закарпатське божоле ходила
Узнала баба Анця, що в Ужгороді буде проводитися фестиваль «Закарпатське Божоле-2016» і що на ньому сам мер головного вароша області буде.
– Їду! – вирішила вона. – Хоть ся попозераю на Андріїва та вина вуп’ю. Кажут, што добрий ґазда і много для Ужгорода робит, ремонтує дороги, світло, каналізацію і што сята всякі організовує.
Сіла стара на електричку і поїхала.
Приходить у «Совине гніздо», а там… що лише душа забажає… Дивиться, вино розливають.
– Хочу покушати! – рішуче заявляє стара. – Туй усякого доста: і білоє, і розовоє, і черленоє…
– Гей, офіціанте! Дайте ми погарчик!
– Вам якого? Сухого?
– Щем сякоє не чула… Насипайте.
Хлопець бере пляшку і наливає.
– Чулувіче добрий! Пак якоє ісе сухоє! Ісе мокроє!
– То назва така. Вони всі мокрі…
– А… Но та добрі. Ще ми погарчик дайте, – попросила баба, хильнувши чарочку червоного напою. – Із каждого покушати хочу, бо ще ніґда м сякі не пила.
– Бабко, а ви не нап’єтеся? – здивовано спитав офіціант.
– Синку! Пити вино – то ся не напивати! Ото – істину глядати. Як кажут… што она у вині. А у вас туй оно з бочки так тече, як молоко із цицьки… у корови.
А ото у вас што жовтоє такоє?
– То мед. Дуже добре вживати його з молоком при застуді!
– Ага. При простуді ліпше пити не молоко з медом, а коняк із медсестров. Кажу вам, як бувша медсестра. Хоть я вже й на пинзії, айбо рецепти добре знаю.
Розкажу вам історію із жізні! Один раз прийшов до нас чулувік. Постукав, зайшов у кабінет і просит: «Дайте ми банку меду». Дохтор улупився на нього і звідат: «Удкі в нас мед? Ми хворих лічиме! Есе – не магазин! Ви што не виділи, што на дверях написано?» Тот ся не розгубив, узяв дохтора за руку і повів до двери та й каже му: «Но ану. Самі читайте! Што там пише? Медпункт». Сегінь, думав, што ото пункт продажу медової продукції. А вобше добре мати всьо своє. Но муй дідо бжоли не хоче держати. Та ладно, дайте ми мало меду, най хоть закушу. І вина ще тоже!
Більше хлопець не сказав нічого, а баба… продовжувала перехиляти склянку за склянкою… аж раптом бачить… Андріїв заходить. Стара навіть розпашілась від бажання підійти і познайомитись, але для хоробрості вирішила ще трохи випити.
– А не моглибисьте ми у тот двадятицетовий погар налити? А то з таких малих пити неудобно.
– То не стакан. То ваза, бабко.
– Штось я видіти погано стала. Йой… точно… А ісі двоє коло Андріїва ко такі? Не пудкажете ми?
– Біля нього нікого немає. Він стоїть один!
– Та де! Там їх троє! А які на ся похожі! І там Андріїв, і там – Андріїв… і ще єден Андріїв. Ун із тройнят? – занервувала захмеліла баба Анця. – Як му добре! Коли котрий хоче, тот іде на роботу, а другі два отдихают. А дале ся й поміняти мож. Ніко ся не догадат і не впознат… Завто ун так много у вароши вчинив… нєт, они вчинили. Йому даже двойнику не треба як тому… як його… Путінови. Лиш інтересно, як жону меже собов ділят… Йой… як ми ся в голові крутит… іду мало уйду вон, провітрюся. Дале ся знакомити з ними пуйду.
На вулиці баба помітила, що стемнілося.
– Ба што ся так скоро нині темніє? Баци завто што п’ятниця, чи завто, што кониць года? – заводить бесіду сама з собою. – У п’ятницю по роботах динь куртий, усі думу спішат, може й сонце спрятатися поспішило. Марішку му вту солодку з тим вином. Як ми в голову дуркнуло! Сятилобися.
Чує враз стара, м’ясом звідкись пахне…
– Ба де туй мнясо силуют? – розмірковує і… побачивши якогось чоловіка, підбігає до нього.
– Паночку. Туй шовдирь дись є?
– Дивіться, у парку навпроти СБУ. Там багато смакоти різної, – каже незнайомець.
– А ви туй тоже робите?
– Ні. Прийшов подивитися. А так… я воду у вино перетворюю.
– Господи Ісусе! – аж плескає баба в долоні.
– Та не Христос я. У гаражі з порошку алкоголь виготовляю. То просто. Треба лише висипати пакет у посудину і води додати. Бомжі купують, аж руки мені цілують. А тут – усе вишукане… Зі своїм вином і не показуюся, йду чужі дегустувати.
– І я си потихи йду. Бо так на ня пахне, што не бірую терпіти. Може си шашлика возьму. Бо останній раз робилам ще того года, коли до ня внуки приїжджали.
Знайшла баба м’ясо… і навіть не знає, що взяти…
– Паночку! Чекайте лем най утягну із жеба 100 гривень, які м уд діда заникала. Дайте ми на всі мняса, бо вино ми бродит у череві. Раз у фляшці бродило, а тепер ми у жулудкови. Мушу штось ізісти. Бо там лем медом закушовалам. Кулько туй у вас усього! І м’ясо на огньови праженоє, і на палачінтовці, і печені крумплі, і шашлик, і пікниця… Усячино ми дайте. А туй у вас усьо натуральноє?
– Звичайно! – каже офіціант.
– Но пак… звідаю на всякий случай. Бо онучка купила пільмені, а на них пише: «Бабка Ася». А пуд ним: «Зроблено з натуральної сировини». Та я ся нич не розуміла, фарш із баби чи з свині.
– У нас усе вищої якості!
– А я раз у вас у вароши у супермаркеті ковбаску купила. І, представляєте, найшла у нюй кусок ґумійової рукавиці! Тоже писало, што найвищого качества.
– Так усе добре! Значить, її робили із дотриманням усіх санітарних норм, – усміхається хлопець, подаючи старій повну тарілку їжі.
Подякувала вона, сіла на лавицю і їсть, аж цмокає, ще й слина їй тече з рота.
– Давно я такого доброго мняса не їла. Треба й дідови мало купити, най попробує. Лем шашлик мало твердий. Не знаю, як пожує. Удколи челюсть загубив, лише поливку сербає. Но айбо сам си винен. Май мало хлептати з кумом требало. А я сись танєр втерла за пару мінут, даже не замітилам коли і як, – розмірковує баба.
Дивиться вона на годинник. Пізно вже. Пора у село повертатися.
– Файний фестиваль у вариші вчинили. Дуже ми ся полюбило! Ще ніґда такого не видалім. Беру я свойому старому фряшку вина. То й гризти не треба. Най си вуп’є, сарака, – вирішила баба.
На вокзал ішла радісна, ще трохи хмільна та щаслива.
– Тепер ми сусідки будут завидіти, коли їм розкажу, як я у вариші молодоє вино пила! Айбо я штось туй не виділа оби яйця продавали. А в мене тулько кури! Треба буде і самуй на другий гуд поучаствовати. Привезу ужгородцям мало свіжатитини. Што за боржоле без домашніх яєць. І творог привезу, і вурду, і бринзу, і сир. І себе людям покажу, і мало гроши зароблю, – вирішила баба Анця, сідаючи у маршрутку.
