Як реагують закарпатці на маніяка на вулиці

Якщо вас хтось переслідує – це не обов’язково маніяк. Можливо, ви просто стали учасником нашого соціального експерименту. Цього разу ми вирішили перевірити краян на готовність захистити дівчину від переслідувача… та й реакцію самих жінок на збоченців.

Випробування на увагу

Знайти помічника для нашого експерименту було непросто. Роль маніяка ніхто не погоджувався виконувати, чоловіки непокоїлися про власну репутацію, боялися отримати ляпас. І все ж сміливця знайти вдалося. Аби не наражати його на небезпеку, завдання ми вибрали просте – супроводжувати свою «жертву», тобто йти за нею, потім випередити і просто пильно на неї дивитися. А тим часом ми спостерігали за реакцією перехожих.

Перша жінка, років 45, зовсім не звернула увагу на нашого «експериментатора», просто створювала вигляд, що не бачить і не чує його. Натомість він зацікавив одного з перехожих, який почав фотографувати незнайомця, проте так і не сказав йому жодного слова.

Інша «піддослідна», дівчина, років 20, спитала Андрія, де вона могла бачити його раніше і сама зав’язала розмову з незнайомцем. Коли ж він зізнався, що проводить дослідження – дуже розчарувалась.

Наступною учасницею стала бабуся, років 70. Вона довго не помічала, що її хтось «переслідує». А далі… вирішили підкупити «маніяка», запропонувавши йому яблучко.

А от чергова «жертва» нашого розіграшу відчула «небезпеку» спиною… із перших же секунд. Вона кілька разів поверталася, а коли збагнула, що Андрій прямує саме за нею – пришвидшила ходу так, що майже почала бігти… добре, що здоров’я дозволило дівчині «накивати п’ятами». Тож вона швидко розчинилась у натовпі.

«Бачила я таких маніяків!»

Слід зазначити, що більшість жінок таки зовсім не реагували на нашого «дослідника». Тому ми вирішили ускладнити завдання. Тепер Андрій уже мав зав’язати розмову з незнайомками. І тут почалися курйози.

Дівчина, років 25, коли наш помічник пройшов поруч із нею тротуаром метрів 5 і запропонував познайомитись, одразу запитала, хто він.

-Я – маніяк! – представився Андрій.

-Та бачила я таких маніяків! Ну й налякав, як вовк Червону Шапочку, – відрапортувала вона, вирішивши, що чоловік просто захотів із нею познайомитись.

Жінка, років 35, довго сміялася зі слів Андрія, наголосивши, що маніяки «поллють» вночі і в безлюдних місцях.

А от бабуся років 80, зауважила, що вперше чує подібне слово і просила пояснити їй, хто то. Після довгої лекції нашого «дослідника», бабця зазначила, що він зовсім не страшний і тим більше вона більше побоюється не людей, а собак.

Доволі незвично відреагувала на Андрія інша жінка, років 60. Вона подумала, що він – злодій і сказала, що красти в неї немає що, оскільки пенсіонери – люди бідні. А дівчина, років 18, взагалі щиросердне «зізнання» нашого помічника сприйняла настільки весело, що розповіла йому довгий дотепний тематичний анекдот.

Дивно, але незважаючи на наші перестороги, серйозно ми нікого так і не змогли налякати, ніхто не повірив у те, що у світлу пору доби на людину може напасти маніяк… тим більше посеред людної вулиці. Ніхто не погрожував викликати правоохоронців, ніхто не кликав по допомогу, ніхто не сварив і тим більше не бив Андрія… І ще… вразило те, що перехожі ігнорували нашого «дослідника», незважаючи на те, що волею-неволею самі ставали очевидцями непередбачуваної події, яка, між іншим, за інших обставин могла бути справді небезпечною.

Невже людям і справді байдуже, що у них під «носом» ходить «серійний злочинець»? Можливо, просто ми сформулювали «завдання» у надто «м’якій» формі…
Але як би там не було, а втішає одне – те, що більшість краян вміють реагувати на будь-яку ситуацію із відвагою та гумором.

Газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net