Мікулаш – улюблене свято закарпатських чоботярів
День святого Миколая малеча чекає з особливим нетерпінням Тож і не дивно, що невід’ємним атрибутом цього феєричного свята є чобітки, у яких вранці діти знаходять подарунки. До речі, саме в Закарпатті, на відміну від інших областей України, існує власна багатовікова «миколайська» традиція – святий чудотворець у нас кладе пакунки з сюрпризами саме у взуття на підвіконні. Тому наша сьогоднішня розповідь – про родину чоботарів, яка вміє не тільки ремонтувати, але й власноруч виготовляти черевики.
Сорок років у одній галузі
Сьогодні існує безліч популярних професій, пов’язаних із фінансами, юриспруденцією, медициною, ІТ-сферою, тож мало хто з випускників шкіл хоче освоювати інші спеціальності. Утім саме фахівці робітничих професій на ринку праці користаються найбільшою популярністю.
-Професія чоботаря з давніх-давен була потрібною. Актуальності вона не втратила й зараз. Однак мало хто з юні хоче фізично працювати, заробляти гроші своїми руками, – каже Михайло Кочіш, чоботар із сорокарічним стажем. – Навіть мої діти обрали інший шлях, хоча син певний час працював із нами. Між іншим, трудимося разом із дружиною, яка у всьому є моєю найкращою помічницею та порадницею.
-Ми працювали на підприємстві, яке займалося пошиттям взуття – ЗАТ «Служба побуту». Однак, коли розпався Союз, установа збанкрутувала і ми відкрили власний маленький цех, який умовно називаємо майстернею «Туфелька». Скажу чесно, розбагатіти на ручній праці нині не можна, але з голоду померти – також. На хліб і до хліба вистачає, – доповнює розповідь чоловіка пані Наталія. – Колись ми мали план – шили по 30 пар нового взуття на місяць. Зараз займаємося переважно ремонтом. Скільки всього полагодили виробів – навіть порахувати нереально. Проте, якщо треба би комусь виготовити чобітки, як кажуть «з нуля», то проблеми б така робота не склала, оскільки сировину у наш час можна придбати на всякий смак.
Зі слів подружжя хустських умільців, серед клієнтів майстерні є як багаті, так і бідні, проте через економічні негаразди збіднілі краяни останнім часом навідуються до майстерні частіше.
Клієнтів сім’я Кочіш має навіть серед французів
Маленьке приміщення, у якому з ранку до ночі трудяться чоботарі з міста над Тисою пахне клеєм. Мозолясті руки пана Михайла тримають червоний чобіток.
-Тут роботи небагато. Треба тільки підбити, – усміхається чоловік. – Інколи приносять черевики в такому стані, що треба з ними «попітніти» кілька годин. Однак до нас приходять не тільки хустяни. Маємо клієнтів і серед мешканців інших районів, найчастіше – з Виноградівщини та з Тячівщини. Однак були в нас і іноземці.
-Якось до нас завітала жіночка з Нижнього Селища, яка вийшла заміж за француза. У неї зламалась підбора. Ми швидко полагодили їй туфлі і клієнтка поїхала додому дуже задоволеною. Через кілька днів вона привела до нас цілу групу французів, які гостювали в неї… з повною валізою взуття. Нашому подиву не було меж. Однак закордонні гості щиро раділи, коли забирали готові речі. З їхніх слів, навіть у них на батьківщині немає такого швидкого і якісного взуттєвого сервісу, – ділиться спогадами Наталія Кочіш.
Здавалося б, чоботарем може бути будь-хто, головне, аби людина вміла шити та тримати в руках молоток. Та насправді це не зовсім так. Спостерігаючи за хустськими умільцями, стає очевидним, що майстер має бути не тільки хорошим спеціалістом, але ще й відповідальним, акуратним, із індивідуальним творчим підходом до непростої роботи.
-Іноді приносять речі з такими дефектами, що потрібно бути дизайнером, художником і фантазером, щоб виправити фабричну помилку виробника чи полагодити поломку, – запевняє пан Михайло. – Та головне, аби робота приносила моральне задоволення, бо саме за верстатами ми проводимо більшість часу – трудимось із ранку до ночі. Вихідні у нас тільки у свята та в неділю.
Пані Наталія тим часом демонструє готові вироби, які вдалося разом з чоловіком повернути «до життя», до речі, більшість із них – саме дитячі.
-Хочеться, аби Миколай поклав до всіх цих чобітків багато солодощів, смачних фруктів, різних іграшок і подарував усім краянам хороший настрій, – каже жінка. – Адже малеча з таким нетерпінням чекає на зимові свята. Дітям же для щастя треба зовсім небагато, а от їхня радість є настільки щирою, що поруч із ними усміхаються й дорослі.
