Як Анатолій Цуперяк щупав бичачі яйця, їв таргана та кип’ятив молоко

Один із найепатажніших та найяскравіших учасників «МастерШеф – 3» Анатолій Цуперяк – людина впізнавана і відома в усій Україні.

Колишній мешканець Тячівщини, а нині – мукачівець, охоче погодився розповісти про своє нове життя після участі в телешоу. Найбільше вразила його говірка: колоритна, закарпатська, щира і невимушена, а ще – веселий запальний норов, відкриті емоції і дивні зізнання. Отже, наші традиційні «Недільні бесіди» із кулінаром, який знається не тільки на приготуванні їжі, але має диплом юриста та вміє розсмішити навіть найпохмурішого співрозмовника.

— Анатолію, нині Ви – кумир для багатьох. Чимало закарпатців хочуть бути схожими на Вас. А як усе починалося? Які епізоди зі зйомок запам’яталися найбільше?

— Насправді я відчував, що потраплю на проект. Перед тим працював у Рязанській області. Але мене киданули, гроші не додали і я приїхав додому й кажу мамі: «Hasta la vista. Я бульше в Москву не йду! Всьо! Хрест на сьому!» Я давно хотів бути популярним. Були різні кастинги. Я заповняв анкети, але про «МастерШеф» не думав. Хоч їсти варити любив, та виключно все домашнє. Помагав мамі, питав від сусідок і тіток рецепти… Кастинг був весною. Я заповнив анкету й мені зателефонували. На той час у мене були фінансові труднощі, та й не знав, чи поїду. Поцікавився, що потрібно для участі, а у відповідь почув: «Принесіть із собою їжу». У мене був знайомий у театральному, який порадив: «Толя, иди и купи себе еду. Откуда они будут знать, готовил ты сам или нет». Я ж відповів: «Ти що, здурів, чи що?» Прийшов я на кастинг, зайшов такий… із голубцями у виноградному листі. А в мене знайома була шеф-кухарем і ми зробили їх разом. Тоді саме Наташа Ковальчук проходила кастинг і ми познайомились. Зайшов я на презентацію й навіть забув, що довкола все камери знімають. Мене питають, що звідки приїхав. Кажу: «Я з Закарпаття. Нас затопило». Говорив, до речі, по-своєму, хоча вже вчився в магістратурі Вони собі й думають: «Прийшло село в Київ». Мене питали, де я вчився їсти варити, цікавились, чи є в нас хазяйство. Я й кажу: «Хазяйство все з собою ношу!» Посидів я так сорок хвилин… Вийшов. А якась жінка й каже: «Ти пройдеш!» Я аж засміявся і відповідаю: «Буйтеся Бога. Ко мене туди возьме?» У той час у кума якраз мало бути весілля, тож я замість себе кумити брата відправив, а сам залишився на «МастерШеф». Мама з татом рвали і метали, мало по деревах не лазили, як Тарзани. Але пройшов на той час я лише підкастинг. Тому коли п’ятдесят учасників відбирали, з’явився новий головний біль – що їсти приготувати?! Не довго думаючи, я токану зварив. Нашого. Закарпатського! І посипав сиром, бо бринзи не було. Думаю: все, хана. Ще й сон мені дивний приснився. Але у двадцятку я все ж потрапив! Однак… який страх був! Коли мені дали щупати бичачі яйця у ящикові. Я все відгадав… так, наугад… крім мозку. Отже, потім дали й рибу чистити… і гримувати мене почали. Почувався дуже дивно, було незвично. І зачіску мені робили… Та й кум, до якого на весілля я не потрапив, приїхав, забрав мене – повіз додому на автомобілі. Я їхав із такою радістю – у мене ж у групі підтримки ні від кого не було, а вдома… Тато саме обідав… Я хвалюся, що потрапив до двадцятки. А він: «Ти мені кажи, що то тобі дасть». У мене сльози. Хоч би хтось мене підтримав… Отже, я сказав, що йду на «МастерШеф», бо мушу, бо вже підписав контракт.

— Ну а як було у двадцятці?

— Та що я знав їсти варити… все лише наше… А там… пасерування, то – зажарка по-нашому, помідори бланшувати – то без шкірки їх готувати. Боже! Я думав, що здурію там! Спочатку я був скромним. Психолог завжди казала: «Анатолий, будьте собой!» Я й питаю: «Та як ся туй матюкати?» Я спершу так ся ганьбив, такі в мені чорти сиділи, що фрас ня брав. Тому далі я кажу: «Мені пофіг! У мене є своя думка! Буду собою!» Насправді було дуже важко. Чотири дні знімали одну програма. Три дні – конкурси, один вихідний, а потім – битва чорних. А я чорні фартухи хапав, як собака блохи. Мав їх практично через ефір. Вилетів із програми дев’ятим, коли залишилося тільки вісім конкурсантів. Хотілося дійти до фіналу, виграти. Свій виліт переніс боляче. Ектор намагався підбадьорити. Казав, що маю талант, заспокоював, щоб я нікого не послав… а мені це не складно. Зараз дійсно маю що згадати.

— А що там за історія з тарганами була?

— Фу! Як Екстор клав мені його в рот, противно про це думати!

— Який він на смак?

— Тарган як тарган… Ну, м’ясо. Як мозок коров’ячий.

— Було смачно?

— Та де! Я завжди казав, що нічого не боюся, можу курку зарізати, а тут така халепа! Ще пояснювали, як їх смажити, щоб не полопали, як попкорн. Отже, я таргана помив… замаринував лимонним соком… посмажив. І враз підійшов Ектор. У сковорідці лежала вже братська могила… А він подивився і одного – мені в рот… Каже: «Кушай!» Я ж не можу. Треба тягнути в себе, а я ніби видихаю, дую в нього. Якось проковтнув… Він і питає про смак. Мені ж екскременти нагадало. Після того й не знаю, як десерт приготував. Але таргани тарганами. З ними я не вилетів. Там були, до речі, ще й піраньї.

— Друзі як реагували на Вашу участь у проекті?

— Тоді я був відлюдником… один. Уже коли вийшла в ефір перша передача, всі почали дзвонити, вітати. Реагували по-різному. Комусь не подобалися мої матюки, а хтось навпаки – був у захваті. Та я коли треба, можу бути й серйозним, але не довго, 10 хвилин. Взагалі «МастерШеф» зробив у моєму житті дуже великий переворот. Я всього добивався сам. Батьки за мене не ходили ніде й ніколи домовлятися. Вони лише змусили мене вчитися на юриста.

— А чи пригодився диплом?

— Поки що ні. Лежить вдома. Можна на ньому ковбасу нарізати. Може, якщо піду в політику, ще пригодиться.

— Що було після участі у «МастерШеф»?

— Депресія… дуже велика. Мене психолог «обробляла» два тижні. Я був дуже ображений на СТБ. Але тепер вважаю, що все то давалося Богом. Він дає такі випробування, через які потрібно пройти. Але не шкодую навіть, що не виграв, бо з проекту я для себе виніс багато корисних уроків. Зараз маю роботу, хороше начальство, яке мене підтримує і яке я ціную. А хто чи що говорив, чи які писали коментарі – мені все одно. Який наш закарпатський менталітет? Що за ня люди скажут? Як жона з попом ся не може розвести, бо що за ню в селі говорити будут. Тож якби я думав, що за мене казатимуть інші, де б я був?! Десь на заробітках… А вчителі на мене сердилися, що я не так поводився, як би їм хотілося… але мене після першого ж ефіру впізнавали люди в супермаркетах… ще й тепер впізнають!

— До речі, про впізнаваність… Нещодавно вийшла в ефір передача про ужгородця «Хата на тата». Для Віталія Багіна Ви були кумиром. Що запам’яталося найбільше зі зйомок. І чи приємно усвідомлювати, що хтось бачить у Вас ідеал?

— Та і в ресторан приходять, щоб мене побачити. А із «Хата на тата» зателефонували і поцікавилися, чи можу приїхати. Я спитав, де буде зйомка. Сказали, що у Виноградові. Тоді саме я був у мами і в Тереблі, тож погодився. Там, між іншим, було всього 15 хвилин зйомки.

— А що цінуєте в людях?

— Чесність. Бо й сам брехати не вмію… Навіть якщо почну, то за кілька хвилин всеодно розкажу правду. Не люблю також лицемірство, дволикість. Коли в очі сміються, а поза очі не думали б втопити у ложці води.

— У дитинстві Ви щось готували?

— Допомагав мамі. Маю на руці шрам, коли мама гриби варила і окріп розлився, всю руку мені обпік. Бісквіти я робив. Голубці крутив на всю бригаду. Хоча з десертами працювати не люблю, мені більше до снаги їх їсти.

— А з чим подобається працювати?

— З м’ясом, рибою, супи варити. А взагалі, коли є бажання, можна будь-що зготувати. Наші люди не привчені до таких страв як на «МастерШеф». Але наша кухня яка насичена: гурка, ковбаси, тушонка… а сире і напівсире м’ясо в нас ще їсти не навчилися. У мене в Фейсбуці завжди шовдирі проскакують… До речі, недавно я був на курсах і навчився багато нових страв готувати, але якщо їх ввести в меню, то буде «космос». Та й яка ціна!

— Мукачево, в якому Ви живете зараз – одне з туристичних центрів Закарпаття. А що найчастіше замовляють туристи?

— У нас меню і європейське, і закарпатське. Є банош, бограч, макарони з творогом і шкварками, можна гурку на банкети замовити…

— У інших містах є кафе та ресторани, де пропонують закарпатські страви, але на смак вони зовсім інші. Що можете сказати з цього приводу?

— Є такі. Навіть бував у таких. Знаю, що в одному з них незабаром хочуть щось поміняти і ввести родзинку. Наприклад, як моя тітка робить голубці мелаяні з ребрами буженими – так то є голубці! Або квасоля з капустою, чи кнедлики. Це й є справжня закарпатська кухня. А в Києві їм банош. Стараюся не ходити по ресторанах. Єдине, де ходжу – так це ще на суші, то моя слабкість.

— А в закладі де працюєте, колектив собі самі підбираєте?

— У мене вже був готовий колектив. Деякі працівники, правда, звільнилися, тож взяли інших. Ця робота не є легкою, але вона цікава. Мені ж потрібні чистота і порядок. Людей я шкодую, розумію, коли є сім’я і треба платити за комунальні послуги, але інколи їх доводиться «карати» матеріально. Сам свою роботу ціную і мені вона подобається. Вдома буваю рідко – це ж треба долати 120 кілометрів, їжджу раз на 2-3 місяці. Можу працювати з ранку до ночі, без вихідних. Коли людина любить роботу, їй ніколи не буває важко. А корону не ношу ніколи, я простий і без понтів.

— Розкажіть, як то – відчувати себе відомим?

— Дуже важко! Більшість не радіє успіхам інших, а заздрить.

— Коли нудно, чим себе розважаєте?

— На роботі скучно не буває. Там анекдот за анекдотом розповідаємо. До того ж у мене повністю жіночий колектив, тож сумувати не доводиться. А вдома сам собі квартиру прибираю, пораюся по господарству. Останні три роки життя у мене дуже насичені.

— А музику слухаєте?

— Так. Різну. Лише англійською не слухаю. Нещодавно, до речі, я пішов на англомовні курси, так уже після сьомого уроку мені дуже набридло. Я більшість фраз розумію, а сам говорити не можу.

— Як телезірка, які передачі любите дивитися?

— Взагалі не дивлюся телевізор, принаймні після того, як сам побував на телеекранах. Правда, у «МастерШеф» показали не все, що знімали, а лише фрагменти.

— І на завершення… Поділіться секретом, про який Ви ніколи нікому не розказували.

— Було в мене багато всього. Наприклад, молоко згоріло. Тоді саме мама з татом, а він із Ясіня, поїхали до нього додому. Я залишився вдома сам і вирішив спарити молоко. Щоб не випливло, налив його у величезну каструлю, а сам сів за комп’ютер. І раптом почув запах… але було вже пізно. Також одного разу сушив хліб до якогось супу на сухарики, так і це в мене згоріло.

— А в дитинстві?

— Кішку кинув бабі в колодязь. Дід мене мало не вбив. Далі колодязь чистити треба було. А загалом дитинство пройшло дуже спокійно. Я бував лише вдома і у школі, на дискотеках не тусувався.

— На кастингах Ви більше ніяких не були?

— Був. На «Половинки». Там мене мало не вбили. Я й сам не знав, куди йду і куди потрапив. Мені почали розказувати, що до чого, то я аж за голову взявся. Кажу: «Знайдіть мені сліпу, глуху, горбату, з грошима і женюся. Лише я й сам, слава Богу, заробляю». Тож від проекту я відмовився.

— Що ж, спасибі за цікаву розмову. Щастя Вам, благополуччя і процвітання!

 

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net