Як закарпатці реагують на злочин
Соціальний експеримент
Як казав Антон Чехов: «Байдужість – це параліч душі…» На жаль, у сучасному суспільстві, коли рутина поглинає наші думки, ми часто проходимо повз чуже горе, навіть не помічаючи поруч немічних, знедолених чи просто перехожих, яких спіткала прикрість. Чи здатні закарпатці побачити і адекватно відреагувати на злочин, чий відбувається у них на очах? Саме це й ми вирішили перевірити під час нашого соціального експерименту.
Що у кишені?
До операції «телефон» ми долучили двох помічників. Літня жінка виконувала роль жертви, а хлопець – грабіжника. Дослідження ми проводили у людних місцях, тож із фотоапаратом доводилось ховатися, адже, як правило, під час подібних «розіграшів» краян більш цікавить те, як потрапити (або не потрапити) в об’єктив, а не те, що діється довкола них…
Отже завданням пані Марії було нібито розмовляючи гучно по телефону, поставити мобільний до кишені, а Павлові – витягти телефон так, щоб це помітило якомога більше людей. На початку експерименту ми сподівалися на те, що багато хто з натовпу викликатиме поліцію, робитиме на вулиці ґвалт…
Проте, на наш подив, більшість містян або не помічали «злочину», або вдавали вигляд, ніби нічого не бачать. Повторивши експеримент десять разів ми вже й не сподівалися на успіх. Але несподівано одна бабуся таки виявила людяність. Жінка почала кричати на Павла, мовляв, як йому не соромно цупити речі від старших, погрожуючи, що якщо не поверне вкрадене, вона відбере від нього телефон силою. Бабуся була такою настійливою, що довелось їй «відкрити всі карти».
Ще більший подив викликав молодий чоловік, який вирвав із рук Павла телефон і віддав його пані Марії. Все відбулося настільки швидко, що навіть здалося, що він – фокусник.
Дуже уважним спостерігачем виявився і п’ятирічний хлопчик, який, ідучи з мамою за руку, помітивши крадіжку почав кричати на всю вулицю: «Злодій! Злодій! Він украв від бабусі телефон!» Звичайно, на дитячий галас одразу ж звернули увагу кілька перехожих. Люди почали наздоганяти Павла, аби вилучити в нього «речові докази».
Загалом перша частина експерименту показала, що не всі у натовпі є сновидами, що є між перехожими і чуйні та спостережливі, такі, хто ні за яких обставин не буде «закривати очі» на правопорушення.
«Погано не клади, злодія в гріх не вводи»
Заради цікавості ми вирішили змінити «декорації». Відтепер злочинцем-крадієм стала пані Марія, а Павло повинен був видавати з себе потерпілого. Змінили ми і вулицю для проведення дослідження. Утім і реакція перехожих також була зовсім інакшою.
Викликала сміх одна маленька дівчинка, яка, помітивши, як жінка виймає з кишені хлопця телефон, звернулася до матері: «Дивися, тьотя забрала від дяді мобільний, щоб друзям не телефонував і не пив з ними». Видно, дитина думала про щось таке, очевидцем чого була сама. Однак жінка, яка в цей час емоційно розмовляла з подругою і нічого не бачила, тільки цитькнула доньці.
Слід зазначити, що виявила кмітливість і дівчина, років 20, яка йшла назустріч Павлові і, зупинивши його, одразу ж вказала хлопцеві, в чиїх руках його телефон.
Проте більшість перехожих, бачачи що відбувається, мовчки прямували далі. Невже людині старшого покоління краяни готові вибачити крадіжку?
Кількох перехожих ми навіть вирішили опитати. Більшість із них сходились на думці, що якщо щось цупить немолода людина – то це виключно від безвиході, від безгрошів’я… То, можливо, у байдужості краян до злочинів теж є елементи милосердя…
