Як мисливець із Тячівщини на чупакабру полював

Я багато років займаюся мисливством, маю зареєстровану зброю. Не можу сказати, що на полювання ходжу часто, але інколи не відмовляю собі в задоволенні, тим більше, що від подібного захоплення отримую неабиякий заряд адреналіну.  І от одного разу ми з кумом опівночі вирушили ловити… чупакабру.

Пухнастий вбивця?

У нашому селі люди хазяйновиті, майже в кожному дворі – корова, свині, кури, хтось тримає кіз та овець, а хтось – навіть коней. Це, звісно, добре, але якось від сусідів почали зникати качки та індички. Я спочатку на це увагу не звертав, аж поки від мене самого із зачиненого на ключ вольєру не «випарувалися»  десять курей… за одну ніч. Вранці замість своїх бройлерів я знайшов лише кров, купи пір’я та перегризену сітку. Що хтось вкрав – навіть не думав. Перше, що прийшло в голову – звинуватити сусідку, точніше – її собаку. Ми так посварилися, що я навіть зопалу пригрозив застрелити її чотирилапого охоронця.

– Чоловіче добрий, так у мого Тузика на спині кури гуляють, він і муху не образить, –  показала мені рукою на «живу сцену» Марія.

Справді, собаку оточила домашня птиця, а він тим часом лежав непорушно і дрімав.

Тож ідея про те, що мої підопічні стали жертвою домашньої тварини якось відпала сама собою. А тут ще й увечері кум прийшов і поділився сумною новиною: якесь дивне створіння загризло й від  нього двох гусей. Разом ми вирішили прогулятися селом і опитати всіх, у кого останнім часом гинули пернаті.

– Від мене вісімнадцять курчат зникло, – рапортувала найбільша пліткарка в селі Галина. – А у свекрухи – сім курей, у тітки – дев’ять.

Виявилося, що майже в кожному другому дворі були «пташині» втрати.

– То чупакабра у нас точно завелася! – зробив висновок кум. – У тебе є рушниця. Підемо на полювання.

Я й не сперечався, бо дуже вже хотілося поквитатися з істотою, яка стільки лиха завдала людям. Проте хто така чупакабра не знав. Тому почав розпитувати знайомих. До речі, більшість із них наді мною прос то сміялися. Та все ж вдалося дізнатися, що невідома науці тварина висмоктує зі своїх жертв кров і кидає їх помирати. Ґаздує – переважно вночі, полюбляє домашніх улюбленців – кіз, овець, кролів, птицю, які й стають її жертвами. Усі «симптоми» сходилися, тому я твердо вирішив, що моєю місією є спинити безчинство в селі і покарати вбивцю.

Проте від одного діда мені стало відомо, що диво-звір є небезпечним, може кидатися й на людей, навіть видерти очі кігтями. Тож іти на полювання було досить моторошно. Крім того, ловити чупакабру неодмінно потрібно було вночі, адже вдень вона спить, ховається у таких місцях, де її знайти просто неможливо.

Нічні пригоди в лісі

До походу ми з кумам готувалися майже тиждень. Я збирав інформацію, а він – амуніцію, тобто, готував нам плащі від дощу, спальні мішки, ранці, навіть палатку придбав. Ночувати десь посеред лісу мені не дуже хотілося, але відступати не було куди. І от настала вирішальна мить. Увечері ми зібрали пожитки, зброю, патрони і вирушили на «справу».

Андрій розвів багаття, накрив «польовий стіл», витягнув сало та самогон. Ми кілька разів перехилили одноразові чарки – для хоробрості. Коли стемнілося, почали обходити ліс, попередньо розставивши приманки (я зарізав кількох курей, наробив «кров’яні сліди»,  розкидав шматочки м’яса). Тим часом у кущах постійно щось шаруділо, було чути періодичне гуготіння сов та спів інших птахів.

Раптом у себе за спиною я почув дивне дихання – гучне і якесь важке. Від страху остовпів, боячись навіть поворухнутись. Умить до мене хтось заговорив.

– Василю! Що ти тут робиш о такій порі?

– Примара! – подумав  я. – У неї навіть стріляти марно.

Голос був жіночим, спокійним, але я не міг наважитись повернутись.

«Привид», видно, зрозумів мій переляк і вирішив представитись.

– Чого тремтиш? Василина я! Твоя колишня однокласниця.

Я не бачив цю жінку років 10, тим більше, що мешкала вона в сусідньому селі. Тож поняття не мав, жива вона, чи це її дух зі мною спілкується. Але все ж, набравшись мужності, вирішив запитати, що її опівночі до лісу привело.

– Та повернись уже! Не бійся! Зілля шукаю. Чоловік у мене п’яниця. До ворожки ходила. Вона мені порадила вночі  трав назбирати і дати йому вранці випити настоянку, аби відвернути від алкоголю, –  зізналася давня приятелька.

Мене облило холодним потом. Тільки тоді розслабився і глянув у очі «примарі». Під місячним сяйвом Василина і справді здавалася трохи потойбічною. Проте я вже не боявся, бо знав, що жінка – жива.

«На злодієві шапка горить»

Попрощавшись із однокласницею, я зрозумів, що зовсім забув про кума, тож і гадки не мав де він та що робить. Оскільки рушниця була тільки в мене, то я розхвилювався. Швиденько набрав номер, але Андрій не відповідав. Мені знову стало не по собі. Почав гукати. У відповідь – тиша. Пройшовши кілька метрів і осяваючи стежку ліхтариком, знову покликав його. Із далини ледве чутно донісся знайомий голос. Я пішов на звук. Виявилося, що чоловік у пітьмі впав у канаву і з його кишені вислизнув мобільний. Андрій весь цей час власне й займався пошуками телефону. Кілька разів ми вже разом з ним намагалися «продзвонити» його, але даремно. Чомусь телефон вперто мовчав. Вмить я помітив струмок і вирішив спуститися до нього. Саме так! Телефон лежав у воді. Забравши «знахідку» ми попрямували до палатки «знімати стрес». Пляшку з самогоном спорожнили за кілька хвилин. Потім взялися за другу. Нас уже ніщо не лякало, навпаки – ставало все веселіше і веселіше.

– Поки ми не заснули, треба йти шукати чудовисько, – раптом отямився кум.

Справді, ми майже й забули заради чого прийшли до лісу, тому хутко почали збиратися.

– Ну тепер мені вже й море по коліна! – гордо заявив я, беручи до рук рушницю.

Відтак ми знову вирушили на пошуки чупакабри – на цей раз уже разом. Біля однієї з приманок стало зрозуміло, що якась тварина господарювала поруч. Шматки м’яса зникли. Отже, ми пішли за «слідом».

Нас вів такий азарт, як ніколи. Тож навіть незчулися, як дійшли майже до села.

Тим часом уже світало. Вмить біля крайньої хати ми чітко помітили руде обдерте створіння з великими вухами. Воно наближалося саме до курятника.

– Це вона! Стріляй! – закричав кум.

Я натиснув на курок. Влучив із першого разу, але зробив ще три постріли, аби пересвідчитись, що вбив чудернацьку істоту.

Із трофеєм гордо ми попрямували в село. Від радості співали так гучно, що розбудили усіх. Мені хотілося, аби нас зустрічали, як героїв. Люди почали виходити з хат на вулицю, спочатку, щоб насварити нас, але потім, коли ми казали, що несемо до сільради чупакабру, підходили з неприхованою цікавістю, аби подивитись на незнаного науці «ворога».

Нас переповнювало відчуття гордості і щастя. Але в одну мить сусідка Дарина «зіпсувала» ейфорію.

– Нелюди! Та ви ж мого Рудька застрелили! От я вам зараз покажу! – накинулася жінка на нас із кулаками.

Тільки тепер ми придивилися до істоти, яку вважали чупакаброю. Це був справді пес.

Дарині я незабаром «компенсував збитки» – подарувавши цуценя фокстер’єра від нашої Джессі. А односельці нам із кумом довго згадували нічне полювання. Правда, після того випадку домашня птиця в селі дійсно перестала гинути. Отже… «чупакабру» я таки вполював… і зовсім не важливо, що була вона собакою.

Газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net